На те воно і НАТО: чому Україні не варто сподіватися на швидкий вступ до Альянсу

13.03.2018

Фраза Петра Порошенка, кинута на нещодавній прес-конференції, про те, що він ініціюватиме зміни до Конституції, щоб «заякорити» там курс України на Європу та вступ до НАТО, посіяла в суспільстві надію, що найближчим часом Україна буде готова до активних кроків у цьому напрямку.
 
Ще більше підсилила ці сподівання заява віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванни Климпуш-Цинца­дзе, зроблена під час засідання Міжпарламентської ради Україна—НАТО в Одесі, про те, що Україна цього року може направити письмове повідомлення в НАТО про зміни в законодавстві України щодо стратегічної мети держави — вступу до Альянсу, і це може бути зроблено до саміту НАТО.
 
Утім бажане і дійсне — це зовсім різні речі. Тож після таких гучних заяв послідувала низка спростувань і роз’яснень, як ці слова потрібно правильно розуміти.
 
Мовляв, ми лише інформуємо Альянс про наші наміри, але це зовсім не означає, що ми готові подати заявку на вступ до НАТО. І тим більше — що нас там чекають.
 
«Україна стане членом НАТО тоді, коли її запросять. Питання в іншому: що нам треба зробити, щоб усі 29 членів Альянсу погодилися на те, щоб Україна стала одним із них? Якраз над цим ми і працюємо, починаючи від реформ у державі і закінчуючи підвищенням боєздатності армії. Наше завдання — крок за кроком переконувати країни не лише в тому, що Альянс важливий для нас, а й у тому, що ми важливі для Альянсу», — роз’яснив журналістам позицію держави посол України при НАТО Вадим Пристайко.
 
Саме цим і займалися українські депутати, які минулого тижня в Одесі взяли участь у роботі згаданої вже Міжпарламентської Ради Україна—НАТО, яка зібрала близько семи десятків учасників, серед яких були представники 12 країн-членів Альянсу, експерти, спостерігачі.
 
Дискусія відбувалася в дні четвертої річниці анексії Криму, до того ж у центрі уваги учасників зібрання опинилися й останні «виклики» Росії: газовий шантаж та погрози новою зброєю.
 
Тож спільна протидія цим викликам та іншим проявам гібридної війни РФ проти цивілізованого світу стала однією з ключових тем дискусії.
 
Також учасники форуму обговорили проблеми реформування ЗСУ, мілітаризації Криму та нарощування російського військового потенціалу в Чорному морі, а також ситуацію на Донбасі.
 
Загалом останнім часом співпраця України з НАТО лише міцніє. Як зазначила Іванна Климпуш-Цинцадзе, із 375 заходів, передбачених Річною національною програмою співробітництва Україна—НАТО у 2017 році, виконано 307 або 81,9 %, 49 заходів виконуються, 19 — не виконано з об’єктивних причин.
 
Але цього недостатньо, щоб претендувати на повноцінне членство. Як зазначив в ефірі одного з телеканалів політолог Андрій Багінський, для того, щоб говорити серйозно про цю перспективу, потрібно зробити щонайменше два кроки: закінчити війну на Донбасі, а тоді провести референдум, щоб заручитися підтримкою більшості населення країни. 
 
А тут якраз і постає проблема. Бо до 2019 року, судячи з прес-конференції Петра Порошенка, сподіватися на завершення війни не випадає. По-перше, тому що це дуже зручний механізм для відволікання уваги суспільства від незручних тем.
 
А, по-друге, включення окупованих територій в електоральне поле України на майбутніх виборах значно знижує ставки і самого Порошенка, і його найближчих конкурентів, тож на це ніхто з активних політичних гравців не погодиться. Та й Росія робитиме все, щоб не допустити зближення України з НАТО.
 
«Навіть зараз у кулуарних розмовах щодо обміну та інших питань, які стосуються Донбасу, Росія стоїть на тому, що Україна має зберігати нейтралітет, це одна з їхніх категоричних вимог. А оскільки ближнє зарубіжжя і далі лишатиметься в зоні впливу Росії, то це буде ще однією з пересторог, що до НАТО найближчим часом нас не запросять», — переконаний Андрій Багінський.
 
Зрештою, і це не головне в наших стосунках із зарубіжними партнерами. Головне — ті самі реформи, які світ сподівається побачити вже чотири роки і на які багато країн свого часу виділили солідні суми. А в результаті — ні грошей, ні реформ.
 
І це — головний запобіжник того, що НАТО хоче мати з нами справу, але відкривати обійми не поспішає. Бо стандарти НАТО — це не тільки і не стільки сучасна зброя, екіпірування і гідне продовольче забезпечення бійців.
 
Це, передусім, — світогляд, який базується на засадах честі та гідності, а ще — поваги до бійця, збереження його життя і здоров’я передусім. Те, чому нашим паркетним генералам, вихованим на радянських традиціях, ще вчитися і вчитися.
 
Чому ж Президент згадав про НАТО, скажете ви? Хто­зна? Можливо, це був просто гарний піарний хід. Принаймні зрозуміло одне: скільки Конституцію не переписуй, а міняти треба не стільки Основний закон, скільки власний світогляд та ставлення до людей.
 
А тоді, дивись, і у вступі до НАТО не буде такої  нагальної потреби. Спромігся ж Ізраїль самотужки вибудувати свою армію та власну систему безпеки. Так що, було б бажання.