Роберт Опаленик: «Ми завжди за глядачів, але не завжди за владу»

23.03.2018
Роберт Опаленик: «Ми завжди за глядачів, але не завжди за владу»

На церемонії вручення «Телетріумфу» Роберт Опаленик (праворуч) разом із ведучою «ТСН. Тиждень» Аллою Мазур і журналістом проекту Сергієм Гальченком. (Фото надане каналом «1+1».)

Телевізійник Роберт Опаленик залишається поза кадром, втім, безпосередньо впливає на те, про що йдеться у кожному випуску «ТСН. Тиждень» — однієї з топових аналітичних програм на українському телебаченні.

 

Поряд з Аллою Мазур шеф-редактором проекту працює з 2009 року, до того здобув досвід в інших інформаційних програмах на «1+1». 

 

«Ми вмирали разом із ними, ми перемагали разом із ними...»

— Роберте, чи всі можуть стати частиною команди проекту, який ви робите досить багато років з Аллою Мазур?
 
— До нас у команду часто приходять справжні професіонали, класні журналісти. Але ми навряд чи будемо співпрацювати з тими, в кого немає такої собі.... «дитячої зацікавленості». Іноді можна навіть пожертвувати фаховістю заради того вогника в очах. 
 
Головний наш секрет у тому, що журналістика має бути як хобі — щоб був цілковитий кайф і щастя. От, наприклад, Андрій Цаплієнко — такий уже метр у журналістиці! Але ви б посиділи з ним, поговорили — він же хлопченя з розумними очима, йому просто цікаво! Він нещодавно навіть свій день народження провів на бронекатерах, які зараз називають «Вовчою зграєю». Андрій на фронті майже весь час, день і ніч в окопах... Але досі захоплюється тими людьми, яких знімає. Він не збайдужів, він горить! 
 
— Як вдається не допустити вигорання у таких людей? 
 
— Коли журналістика — твоє захоплення, вигоріти неможливо. А коли це просто робота — можливо. Якщо чесно, був період, коли ми всі втомилися. Це був період після Майдану. Ми пережили все, що там відбувалося: ми вмирали разом із ними, ми перемагали разом із ними, голодували, мерзли... І в якийсь момент відбулося певне вигорання: але не від журналістики, не від професії, а від ситуації, яка була. 
 
Уявіть себе на хвилинку на місці Сергія Швеця, перед яким на Майдані рядком лежать тіла загиблих, а він має, незважаючи на клубок у горлі, про це говорити в ефірі ТСН!.. Його, звичайно ж, «накрило», але вже після появи на екрані. Чи взяти Сашка Загороднього. Біля нього в зоні АТО куля прошила колегу. Журналіст помер на його очах — не змогли врятувати... А він має включатися... Ось від такого справді потрапляєш в якусь емоційну пастку.
 
— На вашу думку, в чому секрет Алли Мазур?
 
— Якби ви знали, скільки людей намагаються відповісти собі на це питання! (Посміхається). Одна з відповідей може полягати в тому, що Алла не грає на екрані. Що їй болить у житті, те їй болить і перед камерою. При цьому їй вдається резонувати на всі зміни і нові технології. І залишатися такою ж зрозумілою, яку поважають глядачі. Але скопіювати стовідсотково Аллу Мазур — абсолютно неможливо. 
 
— Які основні риси майстерності Алли Мазур?
 
— Алла — це класичний приклад того, коли слово «ведуча» не можна переплутати зі словом «диктор». І вона не просто ведуча, а повноцінний співавтор програми. Вона журналістка аж до кісток — у неї завжди є бажання докопатися до правди.
 
У нас дуже цікаво розподілилися ролі в команді. У мене завжди якісь стратегічні думки: я дивлюся кудись вперед — «будую ракети на Марс». Але без скрупульозності Алли, без її прискіпливості до деталей ця ракета нікуди не полетить. Алла дуже уважна до всіх дрібниць. Таке її ставлення проявляється в усьому: і до життя, і до людей. І це дуже часто рятує нашу програму — ми б у такі халепи вляпувалися! 
 
Мені здається, люди відчувають, що ми завжди за глядачів, але не завжди за владу. Алла, до речі, не має звання заслуженого журналіста. Жодна влада не давала їй звання. Ми завжди позиціонували себе як проукраїнські, але ніколи — як провладні. 

Журналісти на журналістів не мають нападати

— Колись команда «ТСН.Тиждень» намагалася зробити портрет тижня. Потім ви розповідали, що концепція змінилася: вирішили робити «обличчя кожної події». Яка наразі концепція інформаційно-аналітичного телетижневика?
 
— Ми постійно працюємо над оновленням концепції. Якщо загалом, то ми переходимо до персоналізації. У нашому середовищі ми часто сперечаємося щодо принципів, прав, журналістських норм, журналістської етики... Але є один беззаперечний факт про об’єктивність та суб’єктивність: поки тексти пише людина, а не машина, це буде суб’єктивно.
 
Якщо ти, як редактор, бачиш, що впродовж довгих років журналіст вивчає проблему, копає, аналізує і фактично стає повноправним експертом, то, в певному сенсі, ти можеш йому довіритися — і передавати цей погляд, як погляд програми. Звичайно, не зупинимось, оскільки хотіли б бути такими собі законодавцями моди на телебаченні. До речі, багато чого, скажімо чесно, наші конкуренти-союзники перейняли. Спочатку це було в нас — потім у них. 
 
— А що, наприклад, перейняли телевізійники з інших каналів?
 
— Багато чого. Приміром, «ходіння по студії». Деякі технологічні рішення. Якщо у нас з’явився співведучий, значить, скоро він з’явиться і на іншому каналі. Утiм нам навіть особливо приємно, якщо це роблять колеги, яких ми вважаємо нашими ідеологічними союзниками в тому, що стосується нашої країни (не держави, а країни!), того, що стосується підходів до різних проблем. Бо що тут приховувати — з «Інтером» та «Україною» ми ідеологічно інші. 
 
— Але ж багато в чому їхня концепція продиктована власниками чи принаймні зазнає великого впливу від їхніх інтересів.  Однак так грубо робити, як це вони роблять?... Ніколи не було бажання розповісти з екрана і про проблеми тележурналістики?
 
— Журналісти на журналістів не мають нападати. Це шкодить професії і суспільству загалом. Є винятки з правил, звичайно. Внутрішня кухня нецікава широкому загалу. Ми прекрасно розуміємо, що журналіст для глядача — це не людина, це функція. Ми пробували показувати нашу «кухню» глядачам, але рейтинги доводили: їм нецікаво. «Вбили журналіста» і «вбили військового» — приблизно однаково, мовляв, це ваша робота, пішли в журналістику — значить усвідомлювали, що можуть убити. То вже функція держави — захистити журналістів. Бо ж вони — це рецептори і нейрони, які передають сигнали болю. Без журналістики суспільство, не відчуваючи болю, довго не виживе. Як не виживе той, що без болю залазить в окріп. 
 
— Здається, системні проблеми з журналістикою починаються ще на рівні освіти?
 
— Знаєте, я закінчував факультет журналістики (нині Інститут журналістики КДУ імені Шевченка), але дуже сумніваюся, що цьому фахові треба вчитися 5 років. На мій погляд, у цьо­му плані «Могилянка» пішла правильним шляхом. Ти отримуєш якийсь конкретний природничий чи гуманітарний фах. А далі в магістратурі вивчаєш журналістське ремесло. От у нас у «тижневику» є філолог Галка Сєргєєва, історик Стас Ясинський, економіст Прокофьєва Іра, майбутній психолог Ярмола Наталка. Думаю, що журналістика — як єдина освіта — це така суха гілка на професійному дереві. 

«У нашій роботі, як не крути, є комерційна складова»

— Ви завжди підкреслено емоційно подаєте матеріал. Чи не суперечить це журналістським стандартам? Коли, скажімо, Алла Мазур уже в підводці до сюжету чітко окреслює своє ставлення, може зіронізувати, використати сарказм... 
 
— Я вірю в об’єктивність, але не вірю, що можна бути в центрі конфлікту та залишатися на 100% об’єктивним. Чи вдалося б BBC бути відстороненими під час війни, якби, наприклад, напали на їхню країну? Можливо, ми емоційно оцінюємо ситуацію: вона нам не подобається, і ми це показуємо. Але це не означає, що ми брешемо чи щось вигадуємо, як це роблять наші східні сусіди. Ми себе часто стримуємо, це теж правда. Деякі речі свідомо замовчуємо, але тільки тоді, коли не маємо доказів і підтвердження, або коли це може сильно зашкодити. І коли йдеться про важливі для країни речі, ми дуже зважуємо слова. Бо ж відомо, що зараз часто маємо справу з «інформаційними вкидами», які можуть спровокувати серйозні потрясіння — від фінансових коливань до соціальних вибухів. 
 
— Ви ніколи не можете стовідсотково передбачити результат, до якого призведуть ваші сюжети. Приміром, пам’ятаю історію з наймолодшою доктором наук України Ольгою Броварець. Журналісти, з одного боку, зробили прекрасну річ: розповіли глядачам, що українська наука ще жива. З іншого — після сюжету героїня мала чимало проблем, її наукова кар’єра, здається, опинилася під загрозою.
 
— Ми зачепили Академію наук. Це свого роду держава в державі, зі статутом, написаним ще в Радянському Союзі. От усі в світі знають таку людину, як Володимир Вернадський. Він Академію наук очолював менше двох років. А наступник — Борис Патон — керує нею впродовж 55 років. Це більше, ніж його 8 попередників, разом узяті. Ми не висуваємо до нього претензій — це системна помилка, на яку ми вказали.
 
І ця заскорузла і законсервована в собі система здатна знищити, переламати кожного, хто виділиться. Не кажучи вже про здатних виступити проти неї. Ольгу Броварець визнали наймолодшим доктором наук. Не ми — наукова спільнота! Їй за день чи за два до виходу нашого репортажу дали звання найкращого вченого України, знову ж не ми — авторитетна міжнародна асоціація! І дуже шкода, що Олі довелося так багато пережити. Її звинуватили у замовному піарі. Хоч ініціаторами були ми — бо захотіли розповісти про успішних українців. Але, сподіваємося, її історія стала каталізатором для необхідних змін. 
 
— «Тижневику» закидали, що неправильно озвучували досягнення з наукової точки зору, не ту термінологію використовували?
 
— Ми — не науковий журнал і, звичайно ж, перекладаємо дещо більш простою мовою, ми не можемо оперувати складними термінами. От бачите, що в нас висить в кабінеті? (Вказує на фотографію Олега Винника). Те, що ми говоримо, мають розуміти люди, які прийшли до нього на концерт. 
 
 — Ви надихаєтеся портретом Олега Винника? Можливо, слухаєте його пісні, аби зрозуміти смаки глядачів?
 
— У нашій роботі, як не крути, є комерційна складова. І не зважати на рейтинги ми собі дозволити не можемо. До речі, одна з найбільших трагедій в українській журналістиці — це самонеокупність. А у нас журналістика дуже пристойна. Я — виходець із Закарпаття, виріс на чужому телебаченні. Бо в нас ставили кімнатну антену, і вона ловила два угорські канали, два чеські, два румунські, два польські. Я і зараз їх передивляюся. Й можу сказати, що ми часто крутіші за них.
 
Але, приміром, чеське телебачення (країна з 10 мільйонами людей) — ледь не в 10 разів більший рекламний бюджет, ніж у 42-мільйонній Україні! Незалежні медіа — це, перш за все, ті, які можуть самі заробити на своє існування. Тоді репутація, об’єктивність, довіра глядачів і читачів стають твердою валютою. Вірю... ми дійдемо до самоокупності. 
 
— Як медіа можуть стати самоокупними?
 
— Звісно, розвиток телеіндустрії не можна відірвати від загальнодержавного росту. І — хоч як би пафосно це звучало — ми віримо, що в Україні все-таки буде європейська економіка. Щодо Академії наук... Будуть зміни і там. Я переконаний у цьому. І, сподіваюсь, одна з найбільш цитованих науковців країни Оля Броварець не виїде з України, а може, й стане Президентом НАН. (Ми не кинули цю тему, збираємося з силами та збираємо однодумців). 
 
— Як часто телевізійники беруть «шефство» над героями репортажів, продовжують стежити за розвитком подій, про які говорили у сюжетах?
 
— За всіма темами стежити й не треба. Багато з того, про що ми розповіли, вирішилося. Звісно, резонансні теми ми намагаємося не залишати. Як, наприклад, історія, яку вів Стас Ясинський про жахливого маніяка Сергія Ткача: його впіймали, а засуджені за його злочин невинні люди продовжували сидіти. Їх не звільняли, бо це б означало, що покарання мають понести люди, які їх несправедливо засудили.
 
Ми зробили багато нежурналістської роботи: ходили, домовлялися... Цього не було в сюжеті, але деяких винних покарали не публічно. А ми виконали свою обіцянку не концентруватися на цьому в сюжеті, аби лише безвинний не згнив у в’язниці. Певної справедливості ми досягли. А це вже багато. Бо, знаєте, працювати в брехні страшенно некорисно, боляче і фізично хворобливо для організму.