Письменниця і сценарист Світлана Конощук: «Для мене театр та кіномистецтво — то якесь чародій­ство»

30.03.2018
Письменниця і сценарист Світлана Конощук: «Для мене театр та кіномистецтво — то якесь чародій­ство»

Лана Ра з героями своєї казки.

На афішах Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру з’явилася нова вистава «Як врятувати Мережину».

 

Автор — українська письменниця, сценаристка, драматургиня, художниця Лана Ра. Це творчий псевдонім Світлани Конощук.

 

З нею говоримо, як сприйняв російськомовний глядач україномовну виставу, про книжки для дітей й анімаційних героїв.

 

На Луганщину поїхали родиною

— Лано, зазвичай ви пишете сценарії до мультфільмів, а тут п’єса. Про що вона?
 
— Вистава несе в собі добро та любов до своєї країни, патріотизм, цінність культури — важливі для маленьких українців духовні цінності — і починає своє «професійне» життя саме зі сходу нашої країни. Мережина — це яскрава, вишивана, сплетена з мережив країна, мешканці якої волелюбні, співочі, натхненні: Мотузочки, Ниточки, Шворочки, Шнурочки. Але так трапилося, що ними заволодіває чорний Павук, який позбавляє мешканців світла, волі, мови, співучості. Як повернути Мережині кольори, співи та волю?..
 
На мою думку, вишивка — це код, який містить в собі енергію Бога, священну силу роду. То крихкий, але надміцний простір. Будь-яка казка — це також кодування емоцій, бажань, мрій, енергії. Тому в пошуках символу українського народу одразу відкрився той яскравий, барвистий та сонячний простір країни Мережини, в якому і відбулися події боротьби за волю. У мене було бажання через казку показати неповторність та унікальність країни, творчої, вільної, доброї та натхненної. Я сказала ще б таке, що казка несподівано вмістила долю пророцтва.
 
— У чому пророцтво?
 
— Створювалася казка ще у 2011 році, під негативним емоційним впливом тогочасної влади України, яка була у постійній конфронтації з українською культурою та самим народом. Але тоді ще ніхто не знав, що дійде до кривавої боротьби і що частину країни окупує агресор. Певний час твір вилежувався у спокої, ніби чекав свого часу. Але після того, як отримав премію Free Theatre, презентація якої проходила у Лондоні, в Royal Court Theatre, до твору повернулася зацікавленість. Протягом останніх років п’єсу обирають дитячі творчі заклади для постановки у навчальних театрах. 
 
— Як потрапила «Мережина» у репертуар Луганського театру?
 
— Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» у 2016 році обрав єдину п’єсу для дитячого театру, і це була «Як рятували країну Мережину». У конкурсі помітила її член журі Тетяна Пліс, керівник літературно-драматургічної частини Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Таким чином п’єса опинилася у творчому колективі театру. Режисер постановки — Вероніка Золотоверха, сценографія та костюми — Ірини Лубської, композитор — Артем Браташ. Разом із трупою вони зробили ритмічну, яскраву та мелодійну виставу.
 
— Як російськомовний глядач сприйняв україномовну виставу і ваше з родиною перебування на Луганщині?
 
— Поїхати на прем’єру — це було рішення моє та моєї родини. Подорож була насиченою емоціями та зустрічами. Дорогою нам зустрічалися тільки неймовірні люди — українці. Люди, які хочуть жити в Україні. Які хочуть змін і починають їх із себе. Безперечно, наше спілкування було переважно з творчим осередком Сіверськодонецька та Лисичанська, і хочу сказати, що то неймовірно сильні люди, бо рухають велетенський механізм майбутнього цього регіону. Де вони беруть ті сили та ентузіазм? То чародійство. 
 
Навіть є символічним, що у всьому Сіверськодонецьку економлять електроенергію — місто темне, коли вечоріє, а біля театру світяться ліхтарі. Промінь світла. Справді — перлина. Ну і як туди не тягнутися? У театрі невелика зала, ми були на «Наталці Полтавці» та на «Мережині» — зал був повний. Глядач цікавенний. Так, російськомовний, але приходить дивитися україномовну виставу. Приходять красиво вдягнені, святкові. Аплодують і сміються. Між собою жарти обговорюють російською. Але ж отримують емоції українською. Чесно? Клубок був у горлі.
 
Я чула, що вони пережили. І обстріли, і сидіння у підвалах, і втрати рідних, дому, і панічне тікання з одного міста в інше. У них і зараз після сьомої не ходять «маршрутки». І ці люди поряд зі мною аплодували. Для мене це честь. Дорослі привели дітей на дитячу виставу. Зал співав з акторами та зі мною пісню мережинців про волю, мову, мужність. Я отримала неймовірний заряд і віру в людей та той регіон. Після подорожі у нас залишилося бажання допомогти та приїхати ще. Подія була дуже значущою для мене і тому зі мною був і син, і чоловік.
 
— Окрім прем’єри в театрі, були творчі зустрічі з луганчанами?
 
— Так. У школі-інтернаті Сіверськодонецька та у Лисичанську показували анімаційний проект «Моя країна Україна» (художній керівник Степан Коваль). Євгеній, мій син — він актор, тому для дітей зробили цікаві сценічні читання оповідань із книги «Щоденник котячих мандрів». Євгеній також гарно біт-боксить, тому під його акомпанемент діти співали та нявчали. Ще ми розповідали про професії, які потрібні для того, щоб створювати анімацію. Таким чином ми охоплюємо і пізнавальний краєзнавчий матеріал, і заохочуємо дітей розвивати свої творчі здібності, показуючи, де їх можна використати у майбутньому. 
 
У дорослих було запитання: «Чому до нас раніше такого ніхто не привозив і ніхто не приїжджав з такими безкоштовними виступами?». І це справді питання... Після зустрічі деякі діти довго-довго були біля нас. Хто просто торкався, тримали за руки, посміхалися, хтось щось про себе розказував, одна дівчинка дуже хотіла мені щось подарувати на пам’ять — подарувала люстерко. А хлопчик з інтернату Миколка, коли фотографувалися, притискався поряд, хоча так його не видно було в об’єктив, але не хотів відходити; і потім довго не йшов, все розпитував. 
Душевні зустрічі й неймовірні люди. І все це на тлі великих ран від снарядів. У дитячому будинку навіть стіна є з написом дати, коли у неї влучив снаряд...

Кота Воркота «приручили» режисер Степан Коваль та письменник Сашко Лірник

— Ви авторка багатьох творів для дітей. Розкажіть про «Щоденник котячих мандрів». Як він пов’язаний із серіалом «моя країна Україна»?
 
— Спочатку був створений анімаційний серіал «Моя країна Україна» студії «Новаторфільм» (художній керівник — режисер Степан Коваль). У проекті я — одна зі сценаристів. Можу похвалитися, серії за моїми сценаріями мають міжнародні відзнаки і були відібрані до показів на фестивалях. А от уже після анімації була написана книга. І спільне: герой — Кіт Воркіт та маршрут подорожей.
 
Але пригоди нові й більш насичені історичним та краєзнавчим матеріалом. (Літературний редактор Олена Лахненко все виміряла та переперевірила мільйон разів (посміхається). Книгу консультував викладач Олександрійської гімназії історик Володимир Митницький, кожна деталь перевірена, тому рекомендуємо її як допоміжний матеріал до вивчення історії та краєзнавства нашої країни.
 
Зараз проходить виробництво другого сезону анімаційного серіалу, також за підтримки Держкіно України. Вже паралельно виникають задуми і про книжку. Тепер вони створюються трошки в інший спосіб. На сьогодні про проект «Моя країна Україна» можна багато чого розповісти, бо встигли об’їздити багато регіонів із безкоштовними презентаціями. Це такий світогляд і студії «Новаторфільм» (виключно з режисером Степаном Ковалем та директором Ганною Полоніченко), і мій, і Євгенія Конощука. Ми безкоштовно показуємо, читаємо, розказуємо там, де нас запрошують, там, де потребують цієї інформації.
 
— Вважаєте себе трохи чарівниками?
 
— Ще з дитинства для мене театр та кіномистецтво — то якесь чародій­ство. От з’являється назва на екрані чи відкривається завіса — і починаються чари... А люди, які працюють на студії та в театрі, — то чарівники. Тому я їхній погляд на свої твори поважаю і враховую їхнє бачення. 
 
— Думаю, що Кіт Воркіт — ваш улюблений персонаж... 
 
— Я всіх люблю, але Кіт Воркіт мені дістався, так би мовити, в літературний спадок (сміється). Його «приручили» режисер Степан Коваль та письменник Сашко Лірник. Усі персонажі улюблені. Вони — як діти. Люблю їх за цікавість: Ґудзи-Мудзи — королева загублених ґудзиків, Гудзикудрик, Нитусь, Мотузька, Клубозяка — з країни Мережини, конячка Камелія та мишеня Горошок, Нісохлюпчики...
 
— За написаними вами «математичними» пригодами можна вивчити й математику. Як сприймає їх малеча?
 
— У школі математика  була моїм слабким місцем. Я завжди мріяла її якось прикрасити, додати кольорів до тих «каказябриків» — тобто цифр. Узагалі-то мені пощастило, що я з шостого класу навчалася в республіканській художній школі. У нас там на математику, фізику, хімію викладачі дивилися трохи примруженими очима, головними були творчі предмети. Тому-то і люблю складати цікаві задачки. Такі — щоб була історія. У журналі «Пізнайко» колись надрукували «Математичну фізмонстротуру» — задачки зі шкільного життя монстриків. Мені здається, так вчити математику цікавіше. 
 
— Коли вперше взялися за перо, щоб написати щось цікаве?
 
— Мої перші літературні спроби були в дитинстві. Писала вірші, казки для молодшої сестрички Ольги. Сама зробила першу книжку. Вона не лежала окремо, а серед всієї дитячої бібліотеки, щоб будь-хто міг її обрати для читання. А ще постійно писала сценарії до всіляких свят. На кожне свято, кожен прихід гостей я організовувала таку собі інтермедію, де ролі були для всіх. 
 
— Ваші герої потрапляють у різні пригоди. Яку свою, з дитинства, найбільше запам’ятали? 
 
— У дитинстві ми жили на восьмому поверсі, і вікна виходили на кільцеву дорогу, за якою були і квітучі сади, і маленькі будиночки, і озера, і смужки з деревами, за якими ховалася таємничість. І у нас із сестрою Ольгою була мандрівна гра біля підвіконня. На підвіконні розсаджували пасажирів. Розкладали товстий атлас, брали театральні біноклі, компас, книгу з давніми гравюрами із зображеннями чудовиськ (щоб ідентифікувати під час подорожі) і вирушали у мандри на кораблі. Нашими велетенськими вітрилами були штори!..
 
І що нам тільки не зустрічалося дорогою: і усміхнені дельфіни, і страшні чудовиська, які намагалися перевернути корабель, і велетні-рятівники; були і шторми, і часи відпочинку, коли можна було випити мамин компот із сирниками чи сметанником. Наші пасажири і боялися, і раділи. А інколи писали листи про порятунок, які ми викидали «за борт», у вікно. (Добре, хоч у пляшки не вкладали). Але інколи сусідка знизу приходила з листом про порятунок.
 
— Якщо можна, розшифруйте, що криється у вашому псевдонімі?
 
— У нас є родинна історія про те, як моя мама пішла до пологового будинку з ім’ям для дівчинки — Ольга, а принесла додому Світлану. Весна, березень, ніби мамі сонечко нашепотіло: якраз дні для народження сонця та Світлани.
 
Коли підросла, мені тато розповідав, що всі творчі люди беруть собі псевдоніми і я можу скористатися тим, що мене мама назвала на честь сонячних променів. А вже сама я вирішила, що псевдонім має бути коротким та лаконічним. Бо не могла зрозуміти, ну навіщо творчі люди беруть собі якісь важкі для запам’ятовування імена-прізвища. Тому я залишила коротке ім’я від Світлани — Лана та додала трохи більше сонця. Ра в давньоєгипетській міфології — бог Сонця.