Ім’я українського педагога Григорія Ващенка тривалий час залишалося невідомим в освітянському середовищі.
Сьогодні це видається майже неможливим, але півстоліття згадка про нього викликала лють з боку партійних чиновників.
Григорія Ващенка, як «буржуазного націоналіста», ретельно вичищали з усіх довідників. А всіх, хто насмілювалися реабілітувати його ім’я, нещадно карали.
Якщо уважно вивчити біографію українського педагога, стає зрозумілим, чому він був не в милості у «совєтів».
Бо запорукою виховання української нації Григорій Ващенко вважав виховний ідеал, що базувався на християнських цінностях.
З козацького роду
Григорій Ващенко народився 23 квітня 1878 року в Богданівці Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Прилуцький район Чернігівської області). Походив майбутній педагог із давнього козацького роду. Протягом 1888—1898 років навчався у Роменській духовній школі та Полтавській духовній семінарії. До речі, його молодшим товаришем по семінарії був Симон Петлюра. За спогадами сучасників, серед семінаристів панували українські національні настрої.
Із 1899 по 1903 роки навчався у Московській духовній семінарії на словесному відділенні. Богословська освіта допомогла Григорієві Ващенку визначитися з його подальшим шляхом. Саме на цей період припадає розуміння необхідності створення новітньої педагогіки, яка б базувалася на принципах Біблії та національного самоусвідомлення.
У 1913 році Ващенка запросили до Роменського духовного училища викладати російську мову. Відтоді педагог починає активно готувати вчительські кадри. Читає лекції у Прилуках, Ромнах, Хоролі. У 1917 році на Другому вчительському з’їзді порушує питання про організацію Української академії наук.
Серпень 1919 року ледь не став для Григорія Ващенка фатальним. Як українського націоналіста його заарештували у захопленій денікінцями Полтаві. Один з освітянських керівників врятував його від загибелі, взявши «на поруки».
А невдовзі він очолив журнал «Українська культура». Крім педагогічного таланту, Григорій Ващенко був обдарований літературним. Проте вибір було зроблено, і він зайнявся суто педагогічною працею. У 1925 році став професором Полтавського інституту народної освіти.
Здавалося, попереду на блискучого теоретика чекає визнання. Проте наближався зловісний 1933 рік, який приніс Ващенку нові випробування. Його звинуватили в українському буржуазному націоналізмі та звільнили з роботи.
Війна застала педагога в Полтаві, де він видавав газету «Голос Полтавщини». Звісно, що редакторська праця на окупованій території відгукнулася Ващенкові згодом. У 1943 році разом з родиною Григорій приїздить до Києва, а потім з величезними труднощами дістається Німеччини. Мюнхенський період став для Григорія Ващенка надзвичайно плідним. З вересня 1945 року він обіймає посаду професора педагогіки та психології філософського факультету Українського вільного університету в Мюнхені.
Виховний ідеал
У 1946 році побачила світ праця «Виховний ідеал», яка визначила пріоритети в освітянській тематиці. Педагог вважав, що ідеал не може бути постійним, він має перебувати в русі, змінюватися: «Розв’язуючи питання про цілі виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватися не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне і майбутнє, а також брати до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні».
До речі, Григорій Ващенко повністю поділяв погляди видатного педагога Костянтина Ушинського, який у своїх працях дійшов висновку, що «незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети». Костянтин Ушинський наполягав на тому, що кожен народ повинен мати власну національну школу і спиратися на національну систему виховання, яка передбачає поєднання ідей, поглядів, переконань, а також традицій, звичаїв та обрядів. Саме цей комплекс і забезпечує духовне життя і самозбереження народу.
Григорій Ващенко у своїх роботах спирався на погляди Костянтина Ушинського та спадщину галицьких педагогів 30-х років. Вихолостити з освіти національний дух намагалися під виглядом так званого «інтернаціоналізму» та космополітизму. Остання тенденція, на думку професора Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка Омеляна Вишневського, не менш загрозлива, аніж інтернаціоналізм.
«Підкидається ідея, що виховання має начебто наднаціональний, загальнолюдський характер. Іноді такі погляди прикриваються специфічно трактованим терміном «громадянське виховання», з акцентом на цінностях демократії, — пише Омелян Вишневський. — Нарешті, киваючи на Європу, деякі педагоги мету нашого виховання вбачають у тотальній глобалізації свідомості людини, бо, мовляв, лише так станемо справжніми європейцями».
Як бачимо, професор Вишневський продовжує традиції, започатковані видатним педагогом Ващенком. Зрозуміло, чому виховний ідеал Ващенка не визнавали в СРСР, адже він розвінчував більшовицьку систему виховання.
Педагог обстоював думку, що носієм загальнолюдських цінностей є християнська релігія (як противага атеїзму). Виховний ідеал, за Григорієм Ващенком, — це служіння Богові та Україні. Прикметним є те, що благом для батьківщини педагог вважав державну незалежність, можливість українського народу творити своє вільне життя.
Педагог Ващенко писав про справедливий державний устрій, про високий рівень народного господарства, розквіт духовної культури українців. Запитаймо у себе: чи відповідає наша незалежність усім цим критеріям? Питання риторичне.
І хоча ідеї Ващенка сьогодні не є під забороною, про загальне поширення також не йдеться. А шкода. Адже філософія видатного педагога ґрунтується на працях Г. Сковороди, К. Ушинського, Т. Шевченка, І. Франка. Розроблений принцип Г. Ващенком є синтезом загальнолюдського та національного. Цей ідеал відповідає українській виховній традиції та потребам сучасного виховання.
Нація і національна ідея
Думки педагога сучасні настільки, що іноді видається, нібито написані в наші дні. До речі, у 1997 році львівська організація Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г.Ващенка видала його «Вибрані педагогічні твори», куди увійшл, зокрема, такі праці, як «Мораль християнська і комуністична», «Виховання любові до Батьківщини», «Виховання чесності й принциповості», «Виховання пошани до батьків і старих». Чимало зусиль доклало це педагогічне товариство для повернення імені педагога в освітянський і історичний простір.
Думки українського педагога актуальні й стануть у нагоді всім, хто цікавиться процесами державотворення. Григорій Ващенко писав, що визначальною передумовою розквіту творчих сил нації, як і окремої людини, є свобода. Народ, позбавлений свого національного коріння, не зможе бути народом творчим та розкрити свій потенціал. Лише панівна нація має усі шанси для власного розвитку.
«Національне рабство, — писав Григорій Ващенко, — затримуючи культурний розвиток народу, водночас робить життя його тяжким, сумним, позбавленим радості. Віра в національні ідеали, любов до України зумовлюють розвиток національних почуттів». За радянських часів націоналістичне «тавро» означало цілковиту ізоляцію аж до фізичного знищення людини.
Ващенко детально зупиняється на тому, що таке націоналізм і чому так важливо плекати це почуття. У статті «Комунізм, інтернаціоналізм і виховання любові до Батьківщини» він зауважив, націоналіст поважає права інших людей на любов до свого народу. Утім, коли нації загрожує небезпека, націоналіст вступає в боротьбу з гнобителем.
Цікаві думки висловив Григорій Ващенко про більшовизм як форму шовіністичної імперської політики. Педагог зауважує, що це почуття також властиве і російським емігрантам за кордоном, і так званим російським демократам. Для останніх на першому місці завжди були і будуть імперські інтереси, а «рускій мір» не має межі. Тривалий час покоління старших людей перебувало під впливом так званого інтернаціоналізму. По суті, безнаціональною ідеологією заперечувалося право націй на самовизначення та сам факт існування.
Виховання волі та характеру
Не меншої уваги заслуговує праця Григорія Ващенка «Виховання волі і характеру» в двох частинах. Перша частина цієї ґрунтовної праці (вперше видана в Лондоні у 1952р.) — це глибокий філософсько-психологічний аналіз вольових процесів людини і комплексу психологічних рис, що називається характером. Друга частина (перше видання з’явилося у 1957 р. у Мюнхені) дослідниками визначається як педагогічно-прикладна.
У ній Григорій Ващенко вчить, як досягати мети на практиці, тобто виховувати волю та характер української молоді. Тут ідеться про втілення відомої формули педагога «Служіння Богові й Україні» в життя. Для формування характеру важливу роль відіграють цілеспрямованість і віра. Григорій Ващенко наголошував, що відсутність віри і переконань робить людину «рабом випадку і сторонніх впливів».
Людина не народжується з сильною чи слабкою волею. Вона виробляє її сама, починаючи з неусвідомлених рухів через їх усвідомлення. У праці «Виховання волі і характеру» Григорій Ващенко відслідковує цілий ланцюг психічних процесів, завдяки яким виховується воля: спонука — осмислення — боротьба мотивів — рішення — дія.
У зрілому віці здатність людини спрямовувати свою енергію на одну мету протягом тривалого часу свідчить про сильну волю, особливо в тих випадках, коли зусилля не дають швидких результатів. Якщо людина піддається швидкоплинним почуттям і часто міняє свої погляди, не здатна опанувати себе, це є ознакою слабкої волі.
Григорій Ващенко пише про духовний аспект ціннісних орієнтацій, про важливість зосередження на високій ідеї — такі виховні ідеали педагога, який тривалий час був вилучений із нашого українського життя. Нині маємо змогу ознайомитися з його роботами, в яких знаходимо відповіді на непрості питання сьогодення.
«Сучасне суспільство занадто зматеріалізоване. Найбільшою вартістю для багатьох є доляр: гонитва за ним стала головним мотором життя. Тому останнє стало таким беззмістовним і жалюгідним. Зрозуміло, що такий моральний стан суспільства не може не відбиватись на українській молоді. Але велика честь буде їй, коли вона зі всією молодечею щирістю присвятить своє життя найвищим вартостям: Богові і Батьківщині», — писав Григорій Ващенко у праці «Бог і Батьківщина».
