Древо янкі: як американець через бандуру вчить любити Україну

— Хоч я народився й виріс в Америці, із нею в мене дещо не склалися стосунки. Мені було важко інтегруватися в суспільство, бо вважав себе українцем і, очевидно, на генетичному рівні відчував, що моя рідна земля — Україна, — ділиться Юрій. — І от одного прекрасного дня мені спало на думку: якщо переїду на землю своїх пращурів — почуватимуся в ладу із собою. Головне, що так і сталося. В Україні почуваюся більше вдома, аніж в Америці. Мені тут легко, комфортно — думаю, це тому, що відчуваю енергетику рідної землі й сприймаю вас як близьких за духом  людей. Як сприймають мене — то вже інша річ.

 

Іще проживаючи у штаті Кароліна, Юрко зацікавився українською культурою й почав займатися грою на бандурі. Він був одним з учнів знаного бандуриста, кобзаря Юліана Китастого — той і познайомив здібного хлопця з кобзарськими традиціями. Пошук місця, де можна було б більше довідатися про українські народні інструменти, привів Юрія Фединського до Львова. Згодом американець познайомився з представниками київського кобзарського цеху Миколою Будником та Тарасом Компаніченком і зрозумів, що саме в Україні матиме найцікавіше заняття і власний розвиток. Молодий чоловік дізнався, що, крім бандури, кобзарі використовували й інші музичні інструменти, зокрема кобзу й торбан. І потім, десять років проживаючи в Києві, займався відновленням цих інструментів. Окрім того, удосконалював гру на них. Мав багато спільних проектів із Тарасом Компаніченком. 

 

«Потім відчув, що потрібно рухатися далі. На те були різні причини. Скажімо, стомився платити високу плату за найману квартиру в столиці — щоразу, шукаючи потрібну суму, витрачав значні нерви. До того ж, ми з Марією одружилися, і я хотів, аби наші діти росли не в мегаполісі, а посеред природи. Так зрозумів, що вже час мати власну домівку», — Юрко розповідає про те, як складалася його доля в Україні.

 

Вибір упав на село Крячківка Пирятинського району невипадково: свого часу Юрко навідувався туди, щоб познайомитися з місцевим автентичним фольклорним гуртом «Древо» (це саме його пісня звучить у відомому мультфільмі «Жив-був пес»). Там подружжя придбало сільську хату й пустило коріння — уже має четверо дітей: найстаршому Мирославу виповнилося 8 років, близнюкам Наталі й Адріані —6, а найменшій Лесі — рік. 

 

— Спочатку думали: чим же займатимемося у глибинці? Адже село — це певна ізоляція від світу, — розповідаючи про себе, Юрко весь час посміхається. — Я згадав, як у Кароліні навчався грі на бандурі в таборі при капелі бандуристів (відвідував його 10 років поспіль — настільки мені було там цікаво) і подумав: а чому б не створити подібного табору в Крячківці й піти далі — відновити полтавське кобзарство? Адже Полтавщина — серце кобзарства.

 

От уже сім років діє започаткований Юрком кобзарський табір. Тут усі охочі навчаються автентичному кобзарству, етномузиці. Та на цьому американець не зупинився — вирішив організувати етнофестиваль, на якому б звучала українська автентична музика. Провести такий фестиваль у Пирятині, як хотілося, не вдалося — за словами Юрка Фединського, у нього не складається співпраця з чиновниками районного управління культури, які «на іншій хвилі». 

— У нашому районі творяться дивні речі: районне управління культури намагається контролювати культурне життя, а тих, хто незалежний від нього, перебуває поза контролем, сприймає як якусь загрозу своїй діяльності. Це ніщо інше як «совковий» менталітет, що досі панує в наших державних інституціях, — скаржиться американець, який осів у Крячківці. — До того ж складається враження, що там бояться всього народного: автентичного співу, одягу тощо. На мою думку, система управління культурою з радянських часів, на жаль, не змінилася. Одного разу мене запросили виступити в Пирятині, а потім повідомили, що мого номера немає у програмі. І так за ці вісім років виступав там усього раз чи два. От якби співав про сало й горілку, тоді, мабуть, був би затребуваним. А кобзарські пісні не котируються. Усі ці роки я опікувався крячківським автентичним фольклорним гуртом «Древо», але і його, попри популярність, не підтримують районні чиновники від культури. а коли я вирішив організувати перший етнофестиваль, так би мовити, в обхід держави, дехто здивувався: як так, без дозволу, без виділення коштів? Та я довів, що це можливо. Перший фестиваль «Древо роду козацького» був не надто масовим — зібрав десь 150 осіб, але став унікальним дійством для фольклористів. Щоправда, ложку дьогтю в бочку меду додали ті ж чиновники з районного управління культури — зателефонували й запитали, яке маю право самостійно проводити міжнародний фестиваль на їхній території. Я відповів, що маю не лише право, а й обов’язок показати якийсь інший сюжет: можливо, те ж таки управління культури щось запозичить із нього для своєї роботи. Подібні непорозуміння вже сприймаю як закономірність. Хоч загалом позитивна праця відбувається й поступ уперед є.

 

Уже три роки поспіль Юрій Фединський проводить у Крячківці фольклорні дійства. Останнім часом формат фестивалю дещо змінився — тепер він передбачає вільний мікрофон, тобто не лише запрошені, а усі охочі можуть прийти зі своїми музичними інструментами й виступити. 42-річний американець вважає, що саме через кобзарський спів можна щось змінити в душах і головах людей, і сподівається: якщо відновиться кобзарство — тоді, можливо, й Україна також. 

 

У Крячківці Юрко Фединський, за його словами, мусив навчитися іще й будувати: не лише власноруч відремонтував придбану хату, а й облаштував у господарській будівлі майстерню, а ще звів новий саманний дім для учнів, котрі приїжджають до його кобзарського табору з усіх куточків України й не тільки. Юрій навчає майструвати народні музичні інструменти й грати на них абсолютно безплатно. Так само й за проживання його учні не платять жодної копійки.

 

— Змайструвати етноінструмент — досить нелегка праця, я ж насправді дуже вимогливий. Вимагаю повної самовіддачі — щоб ніякої халтури. Але грошей із учнів не беру — із грішми в Україні складно, а більшість із тих, хто прибуває до мого табору, — небагаті люди, зокрема студенти, — пояснює Юрко Фединський. — До того ж, не хочу, щоб між нами були якісь бар’єри, щоб хтось думав, нібито хочу на ньому заробити. Коли є довіра до вчителя, тоді учні краще вчаться, а я ліпше викладаю, і в нашому арт-просторі панує надзвичайно позитивний дух. Тоді багато хто доходить висновку: куди ми, мовляв, поспішаємо, якщо нам тут так добре, чому б не майструвати якомога довше?

 

До кобзарського табору Юрія Фединського навідуються навіть дівчата. І хоч у подібних творчих цехах існує думка, що якщо не було такої традиції, за якої кобзарювали б жінки, то їх не варто впускати в цю царину, Юрко вважає: не можна заборонити людині цікавитися кобзарством тільки тому, що вона жінка. До того ж, як показує практика, жінки майструють і грають не гірше за чоловіків, а іноді навіть краще. 

 

Уже й чимало іноземців приїжджають учитися в Юрія Фединського — з Австралії, Канади, Японії, Франції, Польщі. Але така популярність кобзарського цеху з Крячківки до душі далеко не всім. Талановитий майстер етноінструментів стверджує, що вже отримав вказівку від маститих колег: ніяких, мовляв, жінок та іноземців. Але не може перетворити свій цех на закритий клуб, заборонити комусь учитися — це було б проти його правил. До речі, найохайнішим учнем, за словами Юрка Фединського, у нього був японець — кожні півгодини прибирав своє робоче місце. 

Юрій і сам постійно майструє народні музичні інструменти — для того, щоб потім мати змогу детально розповісти іншим про сам процес. Скільки їх змайстрував за ці роки, говорить, не рахував. Це досить копітка праця — на виготовлення одного інструмента чоловік витрачає понад рік. Наголошує: це не масовий виріб, і він не женеться за кількістю, не майструє на продаж, хоч іноді щось із витворів своїх рук усе ж продає. Його основна праця — відновлення торбана, недаремно американець вважає себе торбанотворцем. 

 

— Хто вам розкаже, як його виготовити, а тим паче навчитися на ньому грати, якщо цього інструмента вже сто років ніхто не бере до рук? Доводиться по крихтах збирати інформацію, звертатися до інших культур. Скажімо, запозичив досвід в одного англійського майстра, котрий виготовляє барокові лютні. Бо торбан — подібний до них інструмент. Щоб навчитися на ньому грати, дивився у запису, як німці на тій же бароковій лютні виконують композиції Баха, — упертий американець не шукає легких шляхів.

 

— Якщо власноруч виготовлених народних інструментів майже не продаєте, не берете грошей за викладання, то з чого ж ви тоді живете? — цікавлюся.

 

— Ми ж живемо в українському селі, — сміється Юрко. — Більшість селян тут мають великі городи. Ми маємо малий, але він фактично годує нашу сім’ю. До того ж, отримуємо 800 гривень державної допомоги на дитину. Тож живемо, як ми з Марією говоримо, з Божою ласкою. І хіба ми такі бідні? У нас є все, що потрібно людині для щастя: діти, дім, автомобіль, майстерня... Неважливо — будеш ти багатим чи бідним. Важливо — робити добрі справи, і тоді до тебе притягнеться все, що потрібно. Спочатку я в це не вірив, прагнув достатку — хотів заробити грошей, продаючи музичні інструменти. А потім зрозумів, що це заважає моїй основній діяльності. Тепер, коли немає грошей, не переживаю, бо знаю: вони з’являться тоді, коли потрібно. Це дивна річ, та, аби переконатися в тому, що це спрацьовує, потрібно спробувати, — ділиться своєю філософією Юрко.

 

Він насправді не такий, як усі. Приїхати з процвітаючої Америки до бідної України — на таке, погодьтеся, здатний не кожен. Не дивно, що й американська родина його не завжди розуміє.

 

Щоправда, батько Юрія, заможний американський стоматолог, усе ж приїжджає до Крячківки, цікавиться його життям і просвітницькою діяльністю. Більше того, йому імпонує синів піонерський дух, готовність починати на новому місці все з нуля. 

 

— Чи розуміє мене мама? Мабуть, ні. Є й такі, хто не лише не розуміє, а й категорично не приймає мого вибору. Не так давно я був в Америці й навідав свого дядька (приїхав до нього на автівці в інший штат), та він не захотів навіть розмовляти, вигнав мене з двору, заявивши, що я комуніст, — пригадує Юрко Фединський. — Думаю, що й більшість односельців нас не розуміє. От ми влаштовували вечорниці, то з місцевих прийшли лише троє. Та уявіть собі, що вони думають про мене: приїхав, мовляв, якийсь зухвалий янкі й хоче відновити українську автентичну культуру, повернути нас до своїх витоків. Вони звикли до нетрадиційної української культури: до дискотеки з шансоном, пивом та цигарками. Я ж виступаю проти такої псевдокультури. То як мене мають сприймати? Звісно ж, негативно. У кращому разі — селяни вважають мене диваком. Хоч більшість людей привітні, при зустрічі вітаються — для мене це багато значить. Але ті, хто завдяки «Фейсбуку» познайомився з моєю діяльністю тут, в Україні, розуміють, що на цій землі я черпаю натхнення й від того щасливий. Коли я з сім’єю мав тримісячні гастролі в Америці, бабусі з ансамблю «Древо» вирішили, що ми там і залишимося. Насправді ж усе навпаки — діти одразу почали просити: «Тату, повертаймося чимшвидше додому». 

 

На відміну від Юрія, музиканта за фахом, його 30-річна дружина-полтавка Марія має спеціальність інженера-будівельника, хоч, мабуть, не менше залюблена в музику, спів. Разом із чоловіком вони складають чудовий дует, виконують шляхетні українські пісні на слова Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Мазепи, канти, складні барокові та ренесансні твори, американський блюз тощо. Марія розповіла мені, що репетиції в них з Юрієм щодня, як закон, — опівдні, коли старші діти в школі, а в найменшої Лесі — тиха година. І так само ввечері. Тож діти постійно чують удома музику та спів і самі запам’ятовують слова та мелодію. Ось так спонтанно й утворився їхній сімейний вокально-інструментальний колектив.  

 

Чому українці нерідко опираються всьому автентичному? Юрій Фединський вважає: все тому, що мають державу, яка не дбає про людей. А вони, часто не маючи навіть роботи й гідного заробітку, думають лише про те, як вижити. «На жаль, така державна програма, — зітхає чоловік. — Хоч, звичайно, є й люди, які, всупереч цьому, намагаються творити альтернативну реальність. Джерело ж нашого щастя у тому, що ми дбаємо, аби не лише нам було добре».