Мир — хлівам, війна — палацам

15.08.2018

«Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!»
Т. Шевченко, поема «Кавказ» 
 
Першого травня 1942 року мого батька-підпільника забрало гестапо, бо видав їхню організацію односелець-поліцай. Через два місяці народився я.
 
У 1943-му навесні сестру погнали в Німеччину, але вона втекла з Маріупольської пересилки, пішки здолала 50 кілометрів шляху і таки прийшла додому.
 
Відтоді майже щоночі поліцаї гупали прикладами в двері мазанки та перевертали все в хаті догори дном у пошуках сестри, яка весь цей час, до приходу радянських військ, переховувалась у криївці в сусіда.
 
По війні — голодне й холодне дитин­ство. Уже в 10 років я почав пасти свиней, телят, корів у колгоспі. Навчання в інституті запам’яталося постійними пошуками підробітку. Після інституту — армія. Після дев’яти місяців навчання служив на космодромі в Плісецьку. Повернувшись з армії, почав будувати дім, бо старий дихав на ладан. Окрім коробки і покрівлі, в будинку все робив сам, хіба що родичі та друзі на толоці допомогли мазати стіни та валькувати стелю.
 
Через рік збудував хлівець і маленьку кухоньку з піччю, бо треба дуло десь тримати корову і пекти хліб. Одружився. Бог дав нам шестеро дочок.
 
Були роки, коли троє дітей навчалось в інститутах, а троє — у школі. Щоб вижити, тримали господарство — корову, коня, свиней, качок, курей. Спали по 6 годин на добу.
 
Усі шестеро діток закінчили виші, працюють за спеціальністю, та тільки не в селі, бо тут роботи немає. Дякувати Богу, всі купили квартири, у всіх є сім’ї.
 
Тепер із господарства маємо сили тримати хіба що курей. Хлівець стоїть пусткою. Хаті вже 52 роки, стіни де-не-де потріскались, але на наш вік стане. Діти приїздять щотижня — і город виполють, і в хаті наведуть лад. І хоч маємо мізерні пенсії, та все ж не бідуємо. 
 
Та ось нашій демократичній владі наші хлівці стали поперек горла. І «склепала» наша «коаліція» статтю 266 у Податковому кодексі, у якій наші сажі, курники і стодоли прирівняли до палаців.
 
Тож і наш отой хлівець разом із курником обійшовся аж у 635 грн. 87 коп., і це при тому, що житлова площа нашого будинку становить 38,9 кв. м, а розмір хлівця — аж 14 кв. м! Воістину сказав Кобзар: «Чом ви нам платить за сонце не повинні!».
 
Оскаржувати цю статтю у нас немає ні сил, ні здоров’я. Наостанок хочу озвучити народний рейтинг моїх односельців про владу. У далекому 1997 р. моя матуся (а їй було на той час 92 роки) так сказала про нашу «еліту»: «Багато вчених, та розумних мало».
 
Як у воду гляділа. А от що говорять у моєму селі: «Комусь — війна, а комусь — мати рідна», — це про тих, хто наживається на війні.
 
«Гидота», — це про гей-парад, не про геїв, а саме про парад. «Будь вони тричі Богом прокляті», — це сказала одна старенька, отримавши «лист щастя» від фіскалів. «Усе одно надурять», — це вже про майбутні вибори. Поживемо — побачимо... 
 
Володимир КАЇРА
с. Темрюк, Нікольський район, Донецька область