Тегеран — 45
Маловідомі сторінки Другої світової, якi гортали долi українців
Вiктор МЕЛЬНИК
Про перебування значного радянського військового контингенту (за різними джерелами, не менше 100 тисяч осіб) на території Ірану в 1941—46 роках зайвий раз згадувати було не прийнято. Хоч у СРСР таємниці з того не робили, але вважалося за краще промовчати, обминаючи вельми дражливу тему. Досить сказати, що у фундаментальному шеститомнику історії Великої Вітчизняної війни іранській операції присвячено аж... півтори сторінки. І така «сором'язливість» має логічне пояснення.
За офіційною версією радянських істориків, до 1941 року керівні пости в іранських державних установах зайняли німецькі агенти, які сильно впливали на внутрішню і зовнішню політику. У країну було перекинуто 11 тисяч тонн зброї та боєприпасів, влітку під виглядом туристів приїхали сотні німецьких офіцерів, а «гітлерівські дипломати розгорнули енергійну діяльність, прагнучи втягнути Іран у війну». Правда, з огляду на тодішню відсталу економіку Iрану, в це важко повірити, але все ж ця територія була зручним плацдармом для можливого удару з півдня: виходу німецької армії через Туреччину та Іран до стратегічно важливих нафтовидобувних промислів Каспію по-справжньому боялись.
І тоді антигітлерівська коаліція вирішила зіграти на випередження: 25 серпня війська Радянського Союзу з півночі, а союзники з півдня увійшли в країну, розділивши її на три зони. Формальним приводом оголосили радянсько-іранський договір 1921 року, який нібито давав на це право. Все ж військово-політична доцільність була поставлена вище від міжнародно-правових норм, бо війська ввели в країну, яка зберігала нейтралітет, до того ж, без згоди її уряду. Невипадково іранське керівництво у післявоєнні десятиліття послідовно трактувало ті події інакше, відверто називаючи окупацією. Воно стверджувало, що країні були завдані збитки, які не відшкодували, оскільки іноземні війська використовували інфраструктуру та національні ресурси.
Та й після закінчення війни Сталін не поспішав виводити свiй контингент, маючи, певно, наміри створити з країни (або її частини) ще одного комуністичного васала. Тільки через рік, влітку 1946-го, він поступився наростаючому руху опору всередині Ірану та міжнародному тиску і наказав повертатись додому. А слідом за армiєю потягнулись біженці, бо багатьох, хто зав'язав стосунки з чужинцями, в тому числі торговельні та ділові, жорстоко карали, подекуди навіть доходило до різанини. Спогади людей, які побували в Другу світову на землях стародавньої Персії і яких кореспонденту «УМ» пощастило зустріти та записати в різні роки, дозволяють яскраво, з подробицями відтворити панораму подій.
«Рукостискання» на кордоні
На очах Ілларіона Олександровича Полякова, який мешкає в селі Ладижинка під Уманню, розгорнулись попередня підготовка і початковий етап іранської операції. До червня 1941 року він служив на Закавказзі, у Сальянах, політруком окремого саперного батальйону. Перед війною сапери будували в горах дорогу паралельно до іранського кордону — приблизно за півтора кілометра до нього, тому можна припустити, що можливе введення військ до Ірану планувалось задовго до німецької інтервенції.
Загриміли перші залпи на західному кордоні, і політруку Полякову та майбутньому командиру наказали до кінця червня сформувати нову частину — окремий легкий переправочний парк, який підпорядкували безпосередньо штабу 44-ї армії. Щойно частину укомплектували, як надійшов новий наказ: переправити армію через річку Куру в напрямку Ленкораня, у безпосередній близькості до Ірану. До кінця липня завдання було виконане, і війська продовжували рухатись до кордону. Переправочний парк допомагав форсувати і наступний водний рубіж — річку Аракс. Останнє завдання: забезпечити входження військ в Іран, бо кордон у тому місці проходив безпосередньо по невеликій річечці.
Коли все підготували, Полякова покликав до себе командир прикордонної застави, з яким він устиг заприятелювати: «Знаєш, буде один дуже цікавий момент. Хочеш побачити?» — «Хочу».— «Сьогодні вночі ми будемо знімати прикордонний пост з іранського боку».
Слід сказати, що радянські та іранські прикордонники між собою були знайомі, бо в один і той же час несли службу, а оскільки іранці знали азербайджанську мову, то часто перемовлялися з нашими, стоячи по різні береги. О дванадцятій годині в ніч на 25 серпня змінились пости. Наш прикордонник перейшов по невеликому місточку на другий бік, привітався з іранцем — враз стиснув йому руку й не відпускає, потім хапає за другу. У ту ж мить з'явились ще двоє радянських прикордонників, забрали іранця на наш бік і відпустили тільки через добу.
Коли зняли пост, негайно пустили сигнальну ракету, і війська рушили через кордон.
«Скільки тоді йшло війська, сказати не можу, — згадує Іларіон Олександрович. — Особисто я зі своїм парком переправив більше двох дивізій, але таких пунктів переходу кордону було чотири».
Відразу після того окремий переправочний парк було розформовано, Полякова відправили на кримський фронт.
Три роки годували одним горохом
Як і передбачалось, погано озброєна, слабка іранська армія опору не чинила. Виникали хіба що окремі інциденти , але вони не перетворилися на партизанську вiйну. Тим паче що опиратися не було сенсу: з півдня висадилися переважаючі війська союзників і рушили на Тегеран.
Цивільне населення ворожості до радянських військ не виявляло, а з часом склалися добрі стосунки. Наших солдатів передусім здивувала величезна бідність — навіть у порівнянні з далеко не заможним життям у Радянському Союзі кінця тридцятих. Як розповідав мешканець села Вівсяники на Вінниччині Володимир Миколайович Стоялов, який увійшов до Ірану з першою «хвилею», його вразило, що місцеві жителі взагалі не знали механічних годинників. Як і в давнину, вони визначали час за годинниками сонячними та пісочними.
Цікаві спогади залишив і Микола Іванович Мельник із села Ладижинка, котрий провів в Ірані чотири роки (недавно його не стало, але у мене збереглась диктофонна касета з розповіддю). Він пішов на фронт добровольцем і отримав бойове хрещення в перші місяці, відступ під натиском окупаційної армії для нього закінчився на Полтавщині. Звідти його в групі новобранців перевели в Грузію, де кілька місяців навчали на мінера-підривника, а в квітні 1942 р. зарахували до 34-го стрілецького полку і відправили в Іран.
Уночі частина вивантажилась з ешелону на станції Джуйфа поряд з кордоном, перейшла річку Аракс по залізничному мосту і далі рухалась пішки — на коні їхав один лише командир полку. На кордоні попередили, щоб до населення ставились добре і не відмовлялись, коли чим-небудь пригощатимуть: там такий звичай, що коли відмовишся взяти, то можуть кревно образитись і вважатимуть мало не ворогом.
Йшли маршем два дні й ніч у спеку, завелику для квітня навіть в Ірані. Солдатам видавали тільки добовий пайок: один оселедець, ложку цукру та сто двадцять грамів сухарів. І — жодного ковтка води, бо ніде на маршруті її не було. На підході до міста Хой, адміністративного центру провінції, нарешті побачили річку, в якій рятувалися від спеки буйволи. Весь полк кинувся до води, щоб потамувати спрагу. «Я одним залпом випив бідончик літрів на три і хотів пити ще, але в мене відібрали і сказали, що не можна так багато за раз», — свiдчать спогади Миколи Івановича.
У місті Хой замінили азербайджанську дивізію. Річ у тім, що з неї багато солдатів дезертирували і тікали через кордон у Туреччину, тому командування вирішило відвести її на захiдний фронт.
Коли входили до Ірану, озброєння видали злиденне: на взвод Мельника чисельністю 53 чоловіки припадало всього 16 гвинтівок, і до кожної було заледве по тридцять патронів. Кожен солдат мав ще по дві гранати, але... без запалів! По-справжньому полк екіпірували пізніше, а наприкінці війни він мав найновіше озброєння — автомати, станкові кулемети.
Умови життя теж були важкими. Перші три роки годували майже одним горохом, який заготували інтенданти, — вранці, вдень і ввечері. Через відсутність вітамінів нависла реальна загроза цинги, від якої врятували зарості диких помаранчів, виявлені неподалік. Офіцери, яким видавали невеликі суми іранських грошей, могли купувати виноград та інжир у місцевих жителів. Спочатку мешкали в землянках та глинобитних халупах. Виручали казарми, які залишились у місті ще від царської армії, але місця в них не вистачало. Пізніше переобладнали під житло конюшні, побудували власні казарми.
Потерпали також від малярії, дизентерії, курячої сліпоти, були випадки, коли хворі солдати вмирали, аж поки американці по ленд-лізу не передали ліки. Водночас не припинялось виконання бойових завдань. Частина Мельника відповідала за зміцнення кордону з Туреччиною, тому без кінця рили і рили окопи, мінували долини в усіх танкодоступних місцях. Постійно велися навчання у польових умовах — звичними стали марші по 150—200 кілометрів, форсування гірських рік із талою крижаною водою.
У самоволку до Тегерана
Поступово акліматизувались у чужій країні, життя ввійшло у звичне русло. Траплялось усе, що трапляється в житті військових, навіть офіцерські самоволки. Про одну з них розповів колишній перший секретар Вінницького та Одеського обкомів Компартії Павло Пантелейович Козир, який служив в Ірані на посаді помічника начальника політвідділу армії по комсомолу. Разом із приятелем-офіцером вирішили: як це так — побувати в Ірані й не побачити Тегерана, який опинився в зоні союзників. Хлопці тихцем утекли з частини і подались до столиці. Там погуляли по вулицях, подивились на базар і... загубили один одного. Кожен перелякався: а що, коли другий потрапив до рук американського патруля? Спробуй тоді щось пояснити військовій контррозвідці... Із серцем у п'ятах добрались до свого штабу, де й зустрілись біля входу. Вилазка закінчилась благополучно.
Напруження зросло напередодні Сталінградської битви. З турецького боку почастішали порушення кордону, звідти іноді й пострілювали. На початку 1943-го Туреччина зосередила біля кордону чималі сили, але коли Радянський Союз виграв основнi, переломнi битви з нiмцями, Туреччина відвела війська вглиб країни.
Танки в Долині Смерті
У тому ж році ставка вирішила провести ротацію: одні частини вивести з фронту на «відпочинок» в Іран, а війська з Ірану кинути у воєнне горнило. Так шофер Володимир Миколайович Стоялов зі своєю «полуторкою» потрапив одразу на Курську дугу, від неї пройшов бойовий шлях до Німеччини і там, на берегах Ельби, зустрів подолянку Марію Настичук, яку свого часу вивезли на роботу в Рейх. Через кілька років вона стала його дружиною.
З новою «хвилею» до Ірану ввійшов механік-водій танка Анатолій Гурійович Кващук (живе нинi у Вінниці). Місцевість, у яку він потрапив, на фарсі називалась Дешті-Кевір, що в перекладі означає Долина Смерті. То була гола кам'яниста рівнина на висоті приблизно півтори тисячі метрів над рiвнем моря. Дощі там випадали вкрай рідко, решта часу — немилосердні прямі сонячні промені, які спалювали все живе. До найближчої природної водойми треба їхати десятки кілометрів.
Бойових дій там не вели, але бійцям було не легше, ніж на фронті, бо незвично сухий і гарячий клімат вбивав не в переносному, а в прямому значенні. Танкісти полку відчули це в перші ж дні, коли один за одним від сонячних ударів загинуло шість чоловік.
Рятуючи живу силу, командування змушене було вдатися до незвичного режиму. О першій ночі — підйом, потім до сьомої ранку навчання, обслуговування техніки, інші роботи. Щойно сонце підбивалось угору, як оголошували сніданок і відбій. Солдати сходились до невеличкого басейну з привозною водою, щоб намочити простирадла. Потім ішли до казарми, замотувались у них і поринали в сон. Спати вдавалось доти, поки простирадло не висохне, відтак його треба було знову мочити, щоб заснути ще на годину.
Не витримувала навіть техніка: автомашина заледве проїжджала два кілометри, як у радіаторі закипала вода. А як було сидіти екіпажу танка в розпеченому металі — бодай не згадувати. І коли решта ще могла висунутися крізь відчинені люки, то механік-водій під час маршу подовгу не покидав сидіння.
Коли надійшла звістка про взяття Берліна і капітуляцію німецької армії, командири у погодженні з місцевою владою провели військовий парад, влаштували для жителів показові стрільби по мішенях. І тоді кілька танків закидали квітами. Кващуку іранці запам'яталися, як люди дуже приязні і надзвичайно чесні.
Щоправда, були й такі, хто вороже ставився до радянських воїнів. Гострий інцидент трапився по дорозі назад, коли військовий ешелон спинився перед барикадою, що перегороджувала залізничну колію. Вершину її увінчували кулемети. Посланці передали через перекладача, що далі не пропустять. Виходу не було, тож із платформ спустили два танки, які розвернули гармати і в бойовому марші рушили до барикади. Захисники її дременули так, що тільки курява встала. Дорога на Батьківщину була вільна.
Бій після війни
Микола Іванович Мельник залишався в Ірані до літа 1946 року. Солдати продовжували нести прикордонну службу, займались розмінуванням місцевості, але не обходилось і без конфліктів. Уже на післявоєнний час припадає участь Миколи Івановича у справжньому бою. Він саме перебував на прикордонному пікеті, коли надвечір з турецького боку раптом почав наступати загін чисельністю 150—200 чоловік. Здалеку стріляли з великокаліберної зброї. Пікет нараховував сімнадцять чоловік, але був оснащений станковим кулеметом. Вирішили відбиватись, водночас викликавши по рації підмогу. Бій тривав близько двох годин, поки не підоспів загін із застави. Під прикриттям ночі турки відійшли на свою територію. А на другий день був викликаний з турецького боку офіційний представник для з'ясування причин інциденту.
Микола Іванович покидав країну в складі однієї з останніх частин. Поверталися так само пішим маршем до кордону, як і входили чотири роки тому. Проводжати вийшли багато місцевих жителів, які принесли iз собою квіти і на прощання кидали воїнам, до яких звикли, з якими встигли подружитися.
