Бій за діаспору

      Три попередні форуми, на які кожні три роки звідусіль з'їжджалися й зліталися представники нашої діаспори — від двох американських континентів до Японії й Австралії — відбулися в Києві, здавалося б, без проблем. Готувалися до них заздалегідь, усе розплановували: де поселити сотні гостей, чим погодувати, як розважити. Держава виділяла потрібну суму грошей. Трохи контролювали все це «відповідні органи», як і годилося б при «кучмівському режимові». Утім українці збиралися, спілкувалися, запасалися книжками, тішилися концертом. Форуми, за традицією, відбувалися у серпні, ближче до Дня Незалежності.

      Здавалося б, тепер стіна цілком пробита, час прийшов — можна все це робити глибше, серйозніше. Однак саме тепер і виникли проблеми. До форуму залишилося два місяці, а роботу з підготовки ще й не починали, державних коштів не виділено. Українська Всесвітня координаційна рада ще з лютого цього року постійно звертається до уряду з проханням звернути увагу на цю вже звичну й очікувану для діаспорян подію, заплановану на серпень 2005 року. Рішення про підтримку заходу з боку держави, створення оргкомітету та механізм його фінансування (у обсягах, близьких до аналогічних витрат у 2001 році — 1,7 млн. грн) досі не затверджені. Проведення IV Форуму в 2005 році опинилося на межі зриву.

      Поза тим, ідея такого символу єдності українців як Всесвiтнiй форум залишається важливою. Про технологію консолідації нації, про діаспору й українство в Україні — наша розмова з відомим політичним діячем, правозахисником, головою Української всесвітньої координаційної ради Михайлом Горинем, якого сьогоднi, 17 червня, вітаємо з ювілеєм — 75-річчям.

      — Пане Михайле, коли перед вами постав образ об'єднаного українства?

      — У 1966 році я опинився в 11-му концтаборі в Мордовії. Той концтабір дуже великий, понад 1700 в'язнів. Серед них більше тисячі українців. Друга за чисельністю нація — литовці, понад 200, третя — росіяни, до 200. До речі, ця багатонаціональна концтабірна громада литовців, латишів, естонців, татар, молдованів знала українську мову. Через рік мене судили і направили до Володимирської тюрми. Майже одночасно з Левком Лук'яненком, Зиновієм Красівським, Іваном Кандибою, Святославом Караванським. Ми потрапили в надзвичайно гарну ситуацію, як це не дивно звучить. У тюрмі була бібліотека. Бібліотекарка (серед сотні тюремників завжди знаходилася нормальна людина) принесла нам список літератури — томисько на кілька тисяч сторінок. Я кинувся на історію, філософію, публіцистику. І коли побачив, що там є і 30 томів Соловйова, і 8 томів Ключевського, 5 томів Татіщева, повне зібрання творів Гегеля, багатьох інших мислителів, то зрозумів, що потрапив у аспірантуру. Коли я спитав бібліотекарку, звідки в тюрмі так багато цікавої літератури, вона відповіла: «Когда громили дворянские гнезда, все книги перебрасывали в тюрьму». І от у тюрмі ми постійно обдумували, яку технологію застосувати, щоб українське суспільство не ділити по Збручу, а зробити єдиним.

      — А як ви в тюрмі спілкувалися?

      — Лук'яненко, я, Кандиба і Красівський, як правило, були в одній камері. Нас спершу кинули у велику камеру на 16 чоловік, у доброму корпусі з високими стелями і широкими вікнами. Але там виник конфлікт з адміністрацією, і нас перекинули у інший корпус, напівпідвальне приміщення, поїдене грибком. Коли ми отримували свої 400 грамів мокрого хліба, доводилося його вичавлювати.

      — Судячи з активного просування ідеї єдності на початку 1990-х, ті дискусії таки втілилися у реальні рішення. «Аналітичний» період 1950-1960-х років завершився важливими об'єднавчими заходами.

      — У 1989 році на установчому з'їзді Руху були різні люди — і колишні політв'язні, і комуністи, які ще не зреклися своєї ідеології. Але ми всі разом утверджували національну ідею і її реалізацію у вигляді держави. Однією з форм консолідації нації, своєрідним її символом ми запропонували «ланцюг єднання». До речі, Олесь Гончар при зустрічі зі мною, усміхаючись, сказав: «Знаєте, назва мені не зовсім подобається. Я назвав би це унікальне дійство «Українською хвилею». 22 січня 1990 року півмільйона людей узялися за руки від Львова до Києва, а це понад 500 кілометрів, таким чином продемонструвавши, що ми разом. Того ж 1990 року, влітку, ми організували свято Козацької слави на Хортиці. Згодом ще важливий загальнонаціональний захід: Конгрес національних меншин, скликаний напередодні референдуму у 1991 році в Одесі, де зібралися представники понад сотні національних громад України.

      У 1993 році я перебрав правління Української республіканської партії, ми провели конференцію «Проблеми консолідації нації», матеріали її вийшли друком у 1995 році. Там виступали різні люди: академік Михайло Павловський — «Добробут народу як консолідаційний фактор у державному будівництві», Роман Зварич — «Демократичні цінності як консолідаційний фактор у державному будівництві», доктор Олександр Шандрук, професори Михайло Кочерга, Леонід Залізняк. Я мав мету — єднати націю різними каналами.

      — У 1999 році ви очолили Українську всесвітню координаційну раду, обрії для консолідації українства розширилися. Які українські громади світу зараз найбільше потребують нашої уваги?

      — На ІІІ Всесвітньому форумі українців 2001 року ми розробили концепцію консолідації українських громад поза межами України. Того ж року ми здійснили дослідження від Естонії до Болгарії (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Хорватія і Болгарія). У 2002 році ми знайомилися з українством україно-російського прикордоння, так званою Слобідською Україною. Я виходив з того, що вивчення українських громад Європи та Американського континенту, Азії — це важливо, але найважливішим зараз є вивчення наших громад у Російській Федерації, де є близько 10 мільйонів українців. Ми продовжили вивчення Татарстану — Казань, Набережні Челни та інші райони; побували у Карелії. Вважаю, що найвидатнішою була наша поїздка на Далекий Схід — від Камчатки до Владивостока, включно з Хабаровськом і Сахаліном. У деяких регіонах там дуже багато українців, предки яких освоювали Далекий Схід та Примор'я наприкінці ХІХ століття. А в ХХ ті землі були наповнені політв'язнями, яких змусили там оселитися, не пускали на Батьківщину. Остання наша поїздка — від Тюмені до Іркутська, де багато наших жінок — партизанок УПА, які відбули по 25 років радянських концтаборів. Їм зараз десь по 80 років. Ми були вражені, що ці жіночки, аби зустрітися з нами, їхали цілу ніч до Іркутська — які там простори, важко й уявити, Іркутська область — то майже ціла Україна, Тюмень — то дві України.

      — У цих людей, які пройшли «Крим і Рим», поки ніхто не записав спогади, так би мовити, живу усну історію? Хоча, розумію, що на таку працю потрібні неабиякі кошти.

      — Ці поїздки для нас — розвідка боєм. Це ж уперше українці офіційно поїхали на ті терени. Ми повинні поглибити наші дослідження. І разом з вивченням на місцях соціологічного, етнографічного, історичного матеріалу маємо постійно проводити науково-практичні конференції українців Далекого Сходу, Центрального Сибіру, Поволжя; поїздки українських дітей з Далекого Сходу до нас на відпочинок, на різні дитячі змагання. І для цього «Артек», де 200 вихователів говорять іноземною мовою — має бути україномовним. Адже коли туди приїжджають українські діти з-за кордону, вони нічому там не можуть навчитися. А в Росії потрібні українські школи. На весь Далекий Схід від Камчатки до Владивостока є всього один клас, де вивчають українську мову. Директором тієї школи є татарка, вона єдина дала згоду на український клас. Це не така освіта, яку дає Україна своїм росіянам. Ми фінансуємо понад 2000 шкіл для російської діаспори в Україні.

      — Росія дуже активно працює на консолідацію свого суспільства й на інтеграцію довкола себе людей, які їй і не належать. Якщо цьому не протиставити роботи з українського боку, в якийсь момент ми всі, не тільки діаспора в Росії, опинимося в «шлунку» так званого «русского мира»...

      — Ми маємо певні труднощі, бо наші громади в Російській Федерації дуже тихі. Скажімо, партизанки, яких кинули туди на 25 років, не знають, що може статися, якщо вони настирливо вимагатимуть свого. Нам треба подбати про атмосферу, щоб вони відчули: ніхто їх за те не переслідуватиме. Поки що маємо інші дані. Коли ми були у Владивостоці, то мали нагоду поспілкуватися з великим ентузіастом, закоханим в українську ідею — Анатолієм Крілем, який після закінчення київської консерваторії 35 років пропрацював на Далекому Сході, керуючи хорами. Пан Анатолій поділився, що хоче побудувати там церкву Київського патріархату, і що є люди, готові це фінансувати. Він тішився, що, можливо, невдовзі українці матимуть свій куточок на березі океану. Мене турбувало тоді, як влада відреагує на таке, адже українську церкву, що була поблизу Москви, понівечили злочинці, напавши вночі... Через п'ять місяців Анатолій Кріль загинув: коли повертався з хорового заняття, на нього напали бандити і вбили. Невдовзі невідомі прислали мені кілька газет зі статтями про те, як радянська влада «утихомирювала» українців, які намагалися перетворити Зелений Клин на українську автономію УНР...

      Російські ж громади в Україні дуже активні. На початку ХХІ століття з'явилася низка видань, ідеологічно спрямованих проти українства. Ось хочу зацитувати статтю з газети «Русь» за 2000 рік — «Украинский и белорусский сепаратизм» Лосського: «Фанатики-сепаратисты, желая доказать, что русские и украинцы — два разных народа и преувеличивая значительность Украины, распространяют ложные представления о ней...».

      — Чи українська влада все ж протиставляє щось цій неприхованій агресії? І чи готова вона взятися за дослідження української діаспори? Або хоча б морально підтримати тих, хто далеко від рідного краю беріг у серці іскру свободи, працював для волі Батьківщини і нарешті дочекався Української держави?

      — Влада зараз зайнята самоутвердженням. Утім якщо влада згодна працювати на те, щоб не покинути тих українців — вони ще готові бути приналежними до української нації. Тамтешня українська молодь вже не знає української мови, але тягнеться до українства. А після помаранчевої революції стався бум, ми отримали сотні вітань від українських громад з-за кордону, які захоплювалися і підтримували перетворення в Україні. Першою звернулася до нас українська громада Сірого Клину. Асоціація українців Казахстану писала, що «пишається зрілим патріотизмом та мудрістю української молоді». Безперервно йшли вітання від українських громад США, Аргентини, Естонії, Англії, Литви, Швеції, Фінляндії...

      — Всесвітній форум українців мав би стати за таких умов підсумком пережитої єдності. Чи не виглядає крижаним душем байдужість до українців, які з надією піднялися в усьому світі?

      — Новий уряд зустрівся з цілим рядом проблем. Процес формування проявляє себе у дискусіях, невеличких конфліктах. Я вважаю, що потрібна розробка технології управління на всіх щаблях влади. Аби можна було налагодити роботу структур, які дають можливість поглинати ті гори інформації, які пливуть до нашого уряду. Знаю, що це непросто. Утім час настав, щоб сказати: українська влада є набагато кращою від «малоросійської».

ДОСЬЄ «УМ»

      Михайло Горинь народився 17 червня 1930 року в с. Кнісело Львівської області. 1954 року закінчив Львівський університет (відділення логіки й психології), вчителював у Дрогобицькій області. 1961—1965 — на науковій роботі у Львові. Організатор першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді «Пролісок». 1965 року за «пропаганду українського буржуазного націоналізму» Михайла Гориня було заарештовано і засуджено на шість років ув'язнення, а 1967 року — ще на три роки. Після звільнення працював на різних роботах, зокрема, кочегаром. У грудні 1981 року його знову заарештовано і засуджено на 10 років (відбув у таборі особливого режиму ВС-389/36 в с. Кучино Пермської обл., де став членом Української Гельсiнкської групи) та 5 років заслання, помилуваний 1987 року у зв'язку з перебудовою. Після повернення бере участь у виданні «Українського вісника». У вересні 1988 року організував і очолив Робочу групу захисту українських політв'язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв'язнів. З 1989 — голова Секретаріату Народного Руху України. Стояв біля витоків Української республіканської партії (очолював у 1992—95 рр.), Української республіканської християнської партії. У 1990—1994 рр. — народний депутат України. На третьому (2001 р.) Всесвітньому форумі українців обраний головою Української всесвітньої координаційної ради (УВКР).