Війна в картинній рамі

05.11.2003
Війна в картинній рамі

Г. Малаков. Ранок 22 червня 1941 року.

      До 60-річ­чя виз­во­лен­ня Ки­є­ва від на­цис­т­сь­кої оку­па­ці­її, ма­буть, від­бу­деть­ся ба­га­то за­хо­дів, пе­ре­важ­но офі­цій­них. На жаль, усі­єї прав­ди про страш­ні ро­ки оку­па­ції з них діз­на­ти­ся бу­де важ­ко. Са­ме то­му тим, хто не бай­ду­жий до іс­то­рії на­шо­го міс­та, бу­ло б ці­ка­во від­ві­да­ти вис­тав­ку тво­рів зас­лу­же­но­го ху­дож­ни­ка Ук­ра­ї­ни Ге­ор­гія Ва­сильо­ви­ча Ма­ла­ко­ва (1928—1979) «Ки­їв у гріз­ний час», що від­к­ри­ла­ся 22 жов­т­ня в Му­зеї іс­то­рії Ки­є­ва.

      Пот­ра­пив­ши на вис­тав­ку, заг­ля­даю до кни­ги від­гу­ків. Ок­рім теп­лих слів про експозицiю та чу­до­ві лі­ног­ра­вю­ри ху­дож­ни­ка, нат­ра­пив на та­ку вер­сію від 11-А кла­су N-ської шко­ли: «Що за див­на те­ма для кар­тин? Кра­ще б він ма­лю­вав кві­точ­ки». Зав­ж­ди ті­шить доб­ро­зич­ли­вість но­во­го по­ко­лін­ня. І ду­же три­во­жить той факт, що те­пе­ріш­ня ге­не­ра­ція мо­ло­дих ки­ян не знає і зна­ти не хо­че ні­чо­го про тра­гіч­ну іс­то­рію на­шої кра­ї­ни, на­шо­го міс­та. Од­ні­єю з при­чин та­ко­го не­ба­жан­ня є не­до­ві­ра ді­тей до прик­ра­ше­ної та від­ре­да­го­ва­ної дбай­ли­вою ра­дян­сь­кою ру­кою іс­то­рії. Але той, хто шу­кає, знай­де прав­ду зав­ж­ди. Ад­же жи­ві ще ті, хто пе­ре­жив жах­ли­ві ча­си оку­па­ції та вій­ни. І від ко­го, як не від цих свід­ків дра­ма­тич­них по­дій, діз­на­тись нам прав­ду? Са­ме з уні­каль­них цик­лів лі­ног­ра­вюр Ге­ор­гія Ма­ла­ко­ва «Ки­їв. 1941—1945» та «Ки­їв у гріз­ний час», з цик­лу ак­ва­рель­них етю­дів «Бук­рин­сь­кий плац­дарм» та з книж­ки йо­го бра­та Дмит­ра Ма­ла­ко­ва «Оті два ро­ки... У Ки­є­ві при нім­цях» мо­же склас­ти­ся прав­ди­ве вра­жен­ня про іс­то­рію Ки­є­ва про­тя­гом 778 днів оку­па­ції.

      Ще в пер­ші дні вій­ни бать­ко ху­дож­ни­ка пі­шов на фронт. Тож ко­ли до Ки­є­ва під­с­ту­пи­ли нім­ці, сім'я не змог­ла по­ки­ну­ти міс­то: на ру­ках ма­те­рі, ок­рім 13-річ­но­го Ге­ор­гія, бу­ли ще чо­ти­ри­річ­ний Дмит­ро та хво­ра ба­бу­ся. Ге­ор­гій, або, як йо­го на­зи­ва­ли рід­ні та дру­зі, Го­га по­чав ма­лю­ва­ти ще з ди­тин­с­т­ва. Ві­до­мий ук­ра­їн­сь­кий ди­тя­чий пись­мен­ник Все­во­лод Нес­тай­ко, що дру­жив з Ге­ор­гі­єм ще зі шко­ли, зга­дує: «Поз­на­йо­ми­лись ми з Го­гою в 11-й шко­лі у шос­то­му кла­сі. Го­га си­дів по­за­ду ме­не. Я весь час обер­тав­ся і ди­вив­ся, як він ма­лює гу­мо­рис­тич­ну се­рію про при­го­ди Акул­кі­на». Се­рію про Акул­кі­на, ку­мед­но­го чо­ло­віч­ка з но­сом-ку­лею, за­ок­руг­ле­ним під­бо­рід­дям та трьо­ма во­ло­син­ка­ми-ву­си­ка­ми стор­ч­ма, Ге­ор­гій Ма­ла­ков по­чав ма­лю­ва­ти у шко­лі і про­дов­жу­вав ство­рю­ва­ти при­го­ди цьо­го чо­ло­віч­ка усе жит­тя. Те­ми се­рій бу­ли різ­но­ма­ніт­ні: Акул­кін у се­ред­ньо­віч­чі, Акул­кін на вій­ні та ін­ші. До шар­жо­вої ма­не­ри ма­лю­ван­ня ху­дож­ник звер­тав­ся не­од­но­ра­зо­во: у зоб­ра­жен­ні нім­ців та прос­тих лю­дей.

      На­род­ний ху­дож­ник Ук­ра­ї­ни Олек­сандр Гу­ба­рєв, що та­кож був при­сут­ній на від­к­рит­ті вис­тав­ки, заз­на­чив, що «на кож­ній лі­ног­ра­вю­рі Ге­ор­гія Ма­ла­ко­ва вмі­ще­но 30—40 сю­же­тів, і ко­жен з них гід­ний на­пи­сан­ня ок­ре­мої книж­ки». В мис­тец­т­ві він спо­ві­ду­вав ре­а­лізм і при­ді­ляв ува­гу най­мен­шим де­та­лям. Як­що це бу­ла вій­сь­ко­ва тех­ні­ка, то зоб­ра­жу­вав її Ге­ор­гій з най­д­ріб­ні­ши­ми де­та­ля­ми. Як­що сол­дат у фор­мі, то во­на бу­ла аб­со­лют­но дос­то­вір­ною, до най­мен­шо­го гуд­зи­ка. А з цик­лу ак­ва­рель­них етю­дів «Бук­рин­сь­кий плац­дарм» ми мо­же­мо до­ві­да­тись, ска­жі­мо, що ра­дян­сь­ка ар­мія во­ю­ва­ла не тіль­ки на віт­чиз­ня­них тан­ках Т-34 , а ви­ко­рис­то­ву­ва­ла й аме­ри­кан­сь­кі «Шер­ма­ни», які пос­та­ча­ли Спо­лу­че­ні Шта­ти за ленд-лі­зом. Вза­га­лі, за цик­ла­ми лі­ног­ра­вюр «Ки­їв у гріз­ний час» та «Ки­їв. 1941—1945» мож­на вив­ча­ти іс­то­рію Ки­є­ва у во­єн­ні ро­ки. Май­же всі пе­рі­о­ди оку­па­ці­її міс­та знай­ш­ли ві­доб­ра­жен­ня на гра­вю­рах ху­дож­ни­ка. По­чи­на­ю­чи від кар­ти­ни «Ра­нок 22 чер­в­ня 1941 ро­ку», де Ге­ор­гій Ма­ла­ков зоб­ра­жує ще мир­не та спля­че міс­то, ро­же­ве не­бо, вкри­те лі­та­ка­ми. Во­ни ле­тять не на па­рад фіз­куль­тур­ни­ків з при­во­ду від­к­рит­тя Рес­пуб­лі­кан­сь­ко­го ста­ді­о­ну, а на вій­ну. За ес­кад­рою спос­те­рі­гає іг­раш­ко­вий вед­ме­дик з під­ві­кон­ня — пер­ший сві­док вій­ни. Ота­ким по­ба­чив по­ча­ток вій­ни 13-річ­ний Го­га. А по­тім до Ки­є­ва прий­ш­ли нім­ці, і по­ча­ло­ся зов­сім ін­ше жит­тя. Кар­ти­на «Во­рог у міс­ті» вміс­ти­ла в со­бі най­с­т­раш­ні­ші по­дії по­чат­ку оку­па­ції: ко­ло­ни вій­сь­ко­во­по­ло­не­них, лю­дей за­га­ня­ють у ва­го­ни (тих, хто не знай­шов ро­бо­ти в Ки­є­ві, на­зи­ва­ли са­бо­таж­ни­ка­ми і від­п­рав­ля­ли до Ні­меч­чи­ни), чис­лен­ні на­ка­зи ко­мен­дан­та міс­та, ге­не­рал-ма­йо­ра Ебер­гар­д­та, з єди­ною мі­рою по­ка­ран­ня — роз­с­т­рі­лом — за всі про­ви­ни. Да­лі — кар­ти­на «Хре­ща­тик па­лає», все на­се­лен­ня міс­та зна­ло, що мі­ни зак­ла­ли ра­дян­сь­кі пар­ти­за­ни, а нім­ці зні­ма­ли по­же­жу для кі­нох­ро­ні­ки. Гра­вю­ра «Роз­к­віт» тор­гів­лі» по­ка­зує то­го­час­ний ба­зар, ві­до­мий ки­їв­сь­кий єв­баз,— єди­не міс­це, де лю­ди­на мог­ла здо­бу­ти їжу або гро­ші, щоб по­тім ту ж са­му їжу ку­пи­ти. Тор­гу­ва­ли то­ді хто чим міг. Гра­вю­ра «6 лис­то­па­да 1943 ро­ку» прис­вя­че­на виз­во­лен­ню Ки­є­ва. Нас­т­рій вод­но­час і ра­діс­ний (на­реш­ті віль­ні!), і сум­ний (міс­та та меш­кан­ців не впіз­на­ти — су­ціль­на ру­ї­на). На від­мі­ну від ін­ших тво­рів, прис­вя­че­них по­ді­ям Ве­ли­кої Віт­чиз­ня­ної вій­ни, кар­ти­ни Ге­ор­гія Ма­ла­ко­ва не вик­ли­ка­ють стра­ху. Во­ни про­ни­за­ні су­мом та лю­бов'ю до рід­но­го міс­та, по­ні­ве­че­но­го та зруй­но­ва­но­го, але від то­го не менш до­ро­го­го сер­цю ки­я­ни­на.

      Цен­т­раль­не міс­це в гра­вю­рах ху­дож­ни­ка зай­ма­ють ді­ти («Від­г­ри­мі­ло», «Тро­фей­на ко­ман­да 1943 ро­ку», «Те­пер він не страш­ний», «Ди­тин­с­т­во» та ба­га­то ін­ших). Про жит­тя ді­тей в оку­по­ва­но­му Ки­є­ві роз­по­ві­дає Дмит­ро Ма­ла­ков, ор­га­ні­за­тор вис­тав­ки: «По-пер­ше, пе­ре­бу­ва­ю­чи в оку­па­ції, ми, ма­лі ді­ти, нав­чи­ли­ся лю­би­ти жит­тя. Всі два ро­ки ді­ти стра­шен­но хо­ті­ли їс­ти. Це бу­ло го­лов­не. По-дру­ге, ді­ти нав­чи­ли­ся оп­ти­міз­му. У нас бу­ла ві­ра, що все то бу­ло ско­ро­ми­ну­че, що ско­ро по­вер­неть­ся бать­ко. Кож­на ди­ти­на мрі­я­ла, щоб по­вер­нув­ся бать­ко з вій­ни. Ко­ли виз­во­ли­ли Ки­їв, ді­ти змог­ли діз­на­тись про до­лю бать­ків. Дех­то от­ри­мав по­хо­рон­ку. Ін­ко­ли ма­те­рі, на­віть зна­ю­чи, що чо­ло­вік за­ги­нув, ка­за­ли ді­тям, що бать­ко зник без­віс­ти. Та­ке фор­му­лю­ван­ня да­ва­ло на­дію, що бать­ко жи­вий, він десь є. По-тре­тє, ді­ти нав­чи­ли­ся бу­ти шля­хет­ни­ми та три­ма­ти­ся з гід­ніс­тю, особ­ли­во пе­ред оку­пан­та­ми. Став­лен­ня нім­ців до ді­тей бу­ло різ­ним. Все за­ле­жа­ло від ок­ре­мої си­ту­а­ції і від ок­ре­мо­го нім­ця. Дех­то уби­вав ді­тей прос­то за­ра­ди роз­ва­ги. Брав за но­ги, ки­дав об сті­ну — і все... Дех­то гла­див ді­тей по го­ло­ві, да­вав цу­кер­ку, «Бон-Бон» на­зи­ва­ла­ся. З влас­но­го дос­ві­ду мо­жу при­га­да­ти, як у 1943 ро­ці ні­мець при­го­щав ме­не цу­кер­ка­ми, а вже че­рез тиж­день час­ту­вав ме­не чер­во­но­ар­мі­єць. З ос­ві­тою бу­ло по­га­но. Спо­чат­ку пра­цю­ва­ли шко­ли. Бу­ло ли­ше чо­ти­ри кла­си. Але по­тім не ста­ло чим їх опа­лю­ва­ти, не ста­ло гро­шей на плат­ню вчи­те­лям, і всі шко­ли бу­ло за­чи­не­но. Пра­цю­вав Ме­дич­ний ін­с­ти­тут, але по­тім всіх сту­ден­тів від­п­ра­ви­ли до Ні­меч­чи­ни, і нав­чаль­ні зак­ла­ди при­пи­ни­ли своє іс­ну­ван­ня».

      Жи­ти бу­ло важ­ко, жи­ти бу­ло нес­тер­п­но. Але ді­ти змог­ли вис­то­я­ти і ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе у по­во­єн­но­му жит­ті. Нап­рик­лад, Ге­ор­гій Ма­ла­ков став ві­до­мим ху­дож­ни­ком, а йо­го брат, Дмит­ро Ма­ла­ков, — зас­туп­ни­ком ди­рек­то­ра Му­зею іс­то­рії Ки­є­ва. І те­пер во­ни мо­жуть до­нес­ти до нас прав­ду про страш­ні по­дії у Ки­є­ві з 19 ве­рес­ня 1941 ро­ку до 6 лис­то­па­да 1943 ро­ку.

  • Диригент невидимого часу

    Сергій Лазо — людина-оркестр: він і поет-пісняр, твори якого виконують відомі співаки Василь Зінкевич, Віктор Павлік, Оксана Пекун, гурти «Світязь», «Менсаунд», «С.К.А.Й» >>

  • Братолюбча різанина:

    Люди наймають політиків для фахового творення соціальної гармонії в державі. Порозуміння і примирення — найвагоміший капітал: аби його набути, еліті будь-якого суспільства потрібно докласти чималих зусиль. >>

  • Пригоди синього кольору

    Рятуючись від злого чарівника Гаргамеля, крихітні анімаційні смурфики опиняються за межами рідного села. Зі свого чарівного світу вони потрапляють у Центральний парк Нью-Йорка, у світ людей. >>

  • Підтримай піаніста

    Учергове може не відбутися Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця . За роки існування проекту організатори самотужки знаходили кошти та сплачували внесок у міжнародні асоціації конкурсів — 3,5 тис. доларів. >>