Безсмертний гарнізон Аджимушкай

08.05.2007
Безсмертний гарнізон Аджимушкай

Меморіальний ансамбль «Героям Аджимушкая» біля входу до підземного гарнізону. (Фото автора.)

      Хоча древня Керч (у вересні їй виповниться 2607 років) знана далеко за межами півострова передусім античною минувшиною, все ж найбільший інтерес у її гостей викликає саме цей екскурсійний об'єкт про події минулої війни. Військові історики, певно, зможуть назвати чимало епізодів безмежної мужності та героїзму народу, проте випадків, де вірність присязі була рівнозначною повільному і нестерпному скону, а людська стійкість межувала з незбагненним фанатизмом, можна перерахувати на пальцях однієї руки. До них, безперечно, належить Аджимушкайська епопея, названа так завдяки селищу, що розташувалося на околиці Керчі.

      Рівно 65 років тому розпочалася героїчна оборона тутешніх каменеломень, закритих ще у ХІХ столітті. Через безвихідь, у ворожому оточенні, вони були перетворені бійцями і командирами резерву Кримського фронту у неприступну підземну фортецю. Фашисти витруювали їх газами, розстрілювали із танків, підривали з поверхні потужними фугасами із трофейних — радянських — авіабомб (покинутий склад розташовувався неподалік). Проте відчайдушний гарнізон, який налічував, за різними даними, від 5 до 15 тисяч осіб разом із дітьми і жінками, тримався. Від обвалів (вони «замуровували» людей живцем у кам'яні могили), спраги, фізичного виснаження мужні оборонці Керчі полягли там майже всі. Лише у жовтні 1942 року, себто майже через півроку героїчного спротиву, фашистам вдалося взяти в полон лише сімох останніх украй знесилених оборонців підземелля...

      Саме про цю трагічну сторінку Другої світової війни Костянтин Симонов писав «Держись, не отступай! Держись, ты не сражен! Аджимушкай — бессмертный гарнизон!» Нині про ті далекі події розповідає Музей історії оборони Аджимушкайських каменеломень. Наразі готується його реекспозиція, простіше кажучи, вдосконалення та оновлення. Колишній директор музею, а нині заступник директора Керченського державного історико-культурного заповідника з наукової роботи Володимир Симонов вважає, що нинішня експозиція морально застаріла. «Музей було створено у 1967 році, — аргументує він свою думку. — Тоді людям були близькі й зрозумілі події минулої війни здебільшого через втрати, які так чи інакше зачепили майже кожну сім'ю. Сьогоднішнє покоління — зовсім інше. Розповідати йому про страшні жертви варто й потрібно. Але для нього — це якісь абстракції. Історичну довідку нині запросто можна знайти  в інтернеті. Проте народ хоче щось побачити наживо. Тож відвідування музею має «бити» по людських емоціях».

      Утім воно й так добряче «б'є». Автор цих рядків сповна відчув на собі: коли, зігнувшись, аби не зачепити головою склепіння, у супроводі екскурсовода з ліхтарем розтинаєш моторошну темряву підземних кам'яних лабіринтів. А потім дістаєшся таких же похмурих виробок — штолень з братськими могилами захисників гарнізону чи газосховища, підземного колодязя, лазарету, польової кухні. І все ж Володимир Симонов і керівництво заповідника пропонують їх оновити точними копіями знайдених пошуковими експедиціями предметів (оригінали швидко доконає сирість підземелля) і тим самим посилити «візуальний ряд». Також є задум додатково відкрити нові розділи, зокрема «Штаб Кримфронту», «Штаб гарнізону», «Казарма». Їх хочуть облаштувати за методом історичної реконструкції, що базується головним чином на результатах останніх польових досліджень і спогадах безпосередніх свідків, учасників подій.

      Подвиг чи трагедія Аджимушкая — однозначної відповіді навіть в істориків сьогодні немає. Кожному надається можливість «пропустити» цю сувору дилему через власне сумління і світосприйняття. Особливо, коли за усталеною традицією по завершенні екскурсії у хвилині мовчання в абсолютній темряві завмираєш біля підземних братських могил. Колись планувалося створити навколо них меморіальну жалобну залу з пам'ятною скульптурною композицією. Утім червоний граніт, бронзові зірки і реальні написи, зроблені на стінах над могилами воїнів їхніми ж тодішніми однополчанами, самі по собі створюють печальну атмосферу. «Можливо, — далі розмірковує історик Володимир Симонов, — доречним було б лише розмістити на дальній стіні в глибині штольні портрети семи останніх бійців гарнізону, полонених фашистами під час останнього бою. Їхні імена нам відомі, на відміну від решти сотень і тисяч».

      Чи вдасться музею реалізувати затверджену у відповідному міністерстві автономії концепцію, покаже найближчий рік. Саме за цей період передбачається в основному завершити реекспозицію. Перші кроки вже зроблено. Щоправда, почали з того, що поміняли двері на більш надійні на основних і запасних входах і виходах з каменоломень, які до цього неодноразово виламували  тутешні «металісти» і любителi екстремальних пригод. На черзі — проведення гірничо-технічних та будівельних робіт. Тільки тоді знову ж таки власним коштом музей зможе взятися за художнє оформлення підземелля. А насамкінець потрібно ще й кардинально поміняти систему електричної підсвітки на маршрутах, адже вона, за проектом, має відповідати всім сучасним вимогам.

  • Правда заблукала

    Уматеріалі «Прапор над рейхстагом піднімали українці Петро Щербина та Олексій Берест» 12 травня 2005 року «УМ» розповідала про нові подробиці, як піднімали прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні, й учасників для нагородження. Доста підстав вважати, що в герої тоді «допускали» за... національною ознакою: потрібні були Сталіну і його кремлівському оточенню росіянин та грузин — дайош Мілетона Кантарію з Михайлом Єгоровим! Достеменно ж відомо, що у поданні на присвоєння звання Героя Радянського Союзу поміж ста бійців 150-ї дивізії значилися прізвища й українців Олексія Береста і Петра Щербини. >>

  • Київ: балада про війну і відбудову

    Автор цих рядків належить, либонь, уже до другого повоєнного покоління, з'явленого на світ Божий у розпал хрущовської «відлиги». А проте війна й для цього покоління залишалася центральною темою. Мої однолітки виховувалися на книжках і фільмах про війну, завмерши, слухали розповіді колишніх фронтовиків (тоді ще часто сорокарічних), гралися у «наших» і «німців». І вже тоді, по несповна двадцяти роках після перемоги, виразно існували різні правди однієї війни. >>

  • «Мама пекла мені щодня коржики, щоб я не йшов на фронт»

    Ігор Юхновський був радянським солдатом, але комуністом не став. Він називає Другу світову дурною війною, але і йому довелося у ній брати участь. Ігор Рафаїлович був на фронті мінером. Він згадує, що, потрапивши до війська, ще навіть не вмів стріляти й злякався першого бою. Нині ж Ігор Юхновський — голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів. «Ми є символом примирення старшого покоління», — каже він і сподівається, що вже найближчим часом бійців УПА офіційно визнають борцями за Україну. >>

  • Вiкторiя Володимира

    «Столиця Росії готується до святкування 60-ї річниці закінчення війни, як до самої війни», — сумно пожартував у репортажі з Москви кореспондент польської «Газети виборчої». З 7 по 10 травня, на вихідні, більше половини мешканців 12-мільйонної Москви «евакуюються» з міста, в якому буде влаштовано показове свято, здебільшого —для закордонних гостей (у неділю відбудеться саміт СНД, у понеділок - військовий парад за участі 53 президентів та голів урядів різних держав світу, у вівторок — саміт Росія—ЄС). Москвичі не зможуть потрапити не лише на парад Перемоги, але навіть у центр міста, куди можна буде пройти лише за спеціальними перепустками. Від сьогодні повністю перекривається доступ на сусідні з Кремлем площі — Красну, Театральну, Революції — та на всі прилеглі до Кремля бульвари над Москва-рікою. У неділю «заборонена зона» розшириться на увесь центр у межах Бульварного кільця, а 9 травня без спецперепусток не можна буде вийти навіть на прилеглих до нього станціях метро. >>

  • 60 ро­ків по­то­му: ніх­то не за­бу­тий?

    За 60 ро­ків, що ми­ну­ли від най­с­т­раш­ні­шої вій­ни сві­ту, люд­с­т­во встиг­ло і пе­ре­ос­мис­ли­ти іс­то­рію, і пе­ре­ви­най­ти зброю. За­ли­ши­ли­ся нез­мін­ни­ми тіль­ки ду­ші лю­дей, які ви­жи­ли в пек­лі Дру­гої сві­то­вої. Чи мо­жуть їх пра­виль­но зро­зу­мі­ти нас­туп­ні по­ко­лін­ня? >>

  • Тернова перемога

    За радянськими офіційними даними, понад 40 місяців — з 22 червня 1941 року до 28 жовтня 1944 року — німецькі війська перебували на українській землі. Насправді ж час «гостювання» нацистів на українських теренах був набагато довшим. Ще 15 березня 1939 року, навіть до початку ІІ Світової війни, Угорщина, за домовленістю з Гітлером, захопила українське Закарпаття, де в той час була проголошена Закарпатська Українська Республіка з Августином Волошиним на чолі. Закінчилась війна для українських земель хіба навесні 1945 року, коли гітлерівці були витиснені з українських етнічних теренів Пряшівщини (тепер Словаччина). Для українського народу ці роки стали безперервним іспитом на виживання. >>