Ліворуч — лиман, праворуч — море.
Агресію Азовського моря, мабуть, можна пояснити класичним: «Я тебе породив — я тебе і... розмию!». Перспектива реальна: море безжалісно «надкушує» піщані пляжі й силкується остаточно перемити вузьку двадцятитрикілометрову Бердянську Косу, аби трансформувати вразливий напівострів у небажаний острів. Бо ж зіллється настирний Азов зi спокійною затокою — і місто-оздоровниця втратить лікувальні грязі лиманів, котрі від 1902 року слугують візитівкою Бердянська курортного.
Заснований у 1827-му, Бердянськ свій перший курортний сезон, можна сказати, готував 75 років. Як на мене, то місцеві рибалки, нехай і опосередковано (про це — нижче), на алтар розвитку міста поклали не менше своїх «п'ятаків», аніж засновник Бердянська князь Міхаiл Воронцов.
Так, ще у 1824 році за дорученням саме цього генерал-губернатора новоросійського краю і намісника Бессарабської області капітан другого рангу Ніколай Крітскiй підготував опис північного узбережжя Азовського моря і відповідний рапорт (цитую мовою оригіналу): «Бердянская коса превосходит неимоверно достоинством своим Обиточную, и на ней вы можете завести пристань и порт, который разве Севастополю уступит...». Навесні 1825 року причал почали споруджувати, а 1 липня 1830 року його відкрили для каботажного пароплавства. Офіційною ж датою народження Бердянська визнано 3 листопада 1827 року — день «височайшого повеління» (указу) про відмежування земель для облаштування причалу і власне міста. «Великороси» тоді не поскупилися; змінювалися царі, президенти, сторіччя, а землі переходили в історичний спадок громаді, і Бердянськ залишався одним із найбільших міст держави (82,65 кв. км — площа, до якої «не дотягують» навіть сучасні обласні центри Вінниця, Житомир, Сімферополь, Херсон, Хмельницький, Черкаси, Чернігів).
Доки ж будувався порт біля підніжжя Бердянської Коси виникло перше поселення, яке в різні часи називалося Берди, Новоногайськ, Бердянськ, Осипенко (1939—1958 рр.) і знову Бердянськ. Годувальником першопоселенців слугував Азов. Рибалки буквально днювали й ночували в морі та лиманах — і... не хворіли! Даний феномен зацікавив лікарів. Попервах — місцевих. Диво — та й годі: ревматизм і радикуліт «косять» аборигенів — але не затятих рибалок!
«Бердянський парадокс» розсекретили медичні світила — одесит Бурксер, москвич Рубашов і харків'янин Корнілов. Десантувавшись на Косі, вони поселилися в хатинках рибалок й упродовж не одного тижня вели своєрідний «щоденник способу життя аборигенів». Висновок був сенсаційний: рибалок оздоровлюють сульфідно-мулові грязі місцевих лиманів! На думку вчених, бердянські грязі за своїми лікувальними властивостями не поступалися грязям багатьох знаменитих курортів Росії і Західної Європи.
Міська управа Бердянська певний час ігнорувала ці висновки, але в 1902 році на березі Червоного лиману таки спорудила першу грязелікарню. Примітивну, з дерева, однак саме її з'ява і функціонування започаткували історію Бердянська курортного. Не стало секретом і те, що Азовське море тепліше від Чорного, що кисню в повітрі тут у півтора раза більше, аніж на кримських чи кавказьких курортах, — як і теплих сонячних днів: середньорічна температура повітря за останні десять років — плюс 9,8 градуса.
Легендарний Остап Вишня у 1926 році так оцінив лікування в Бердянську: «Ніякі закордони таких наслідків не дають. Наслідки — гопак! Приїжджає людина на милицях, а за півтора місяця лікування, прощаючись з курортом, дарує милиці курорту і садить під гармошку гопака». Дещиця гіперболізації, ясна річ, у нарисі гумориста присутня (на те він, Павло Губенко, і «вчився»!), однак «потенція» курорту дійсно унікальна.
Знаково, що комсовдепівці брежнєвської «епохи», декларуючи гасло «Усе для блага людини!», ледь було не продали унікальні бердянські грязі Ізраїлю! Тоді, слава Богу, хтось когось таки переконав у злочинності такого «гешефту», й оборудка не вдалася. Згодом, 20 серпня 1970 року, уряд постановою № 723 надав Бердянську статусу міста-курорта всесоюзного значення. Зрештою, циркуляр був «фільчиною грамотою»: неослабний контроль Москви за промисловим пульсом Бердянська змушував місцеву владу «не помічати» промислових викидів у море та інших екологічних злочинів на узбережжі, дикунського освоєння Бердянської Коси в інтересах партеліти Запоріжжя, Києва і Москви. Водночас зі сторони Кремля періодично летіли докори — на кшталт оприлюденого на першій шпальті «Комсомольской правди» 25 квітня 1990р: «Получив статус курорта всесоюзного значения, Бердянск им фактически не стал. Город остается больше промышленным, чем курортным». А хто винен?..
Зрештою, і в Україні незалежній Бердянська Коса почувається не вельми комфортно. Одна з причин — те, що Бердянськ донині існує як «промислово-курортне місто». Такому статусу дивувалися директор Агенції з міжнародного розвитку Крістофер Краулі (США), керівник однієї з програм Національного демократичного інституту міжнародних відносин Кеті Фокс (США), директор компанії Економічної Співпраці Чжуан Дун-Шен (Китай) —усі іноземці, з якими я спілкувався. «І заводи, і курорт одночасно? — Се не па посібль», — казали мені французи. Не розуміючи, що в Україні дотепер, на жаль, можливе геть усе...
Попри все місцева влада нарощує рекреаційні можливості Бердянської Коси. За інформацією першого заступника міського голови Петра Гончарука, упродовж минулого сезону на курорті оздоровилися 540 тисяч осіб із 23 країн світу. Зауважу, що менше третини відпочивальників торік селилися у санаторіях, пансіонатах чи базах відпочинку. А це значить, що колосальні кошти «обминули державну кишеню»: майже 400 тисяч «дикунів» дали міській казні в середньому менш як по десять копійок (!) курортного збору; решта прибутків осіла в кишенях власників приватних міні-готелів і здавальників житла з мінімумом зручностей. Влада ж не знає, де брати кошти для розвитку соціальної інфраструктури Коси, передовсім — для оптимізації водопостачання і водовідведення, мережа яких надто примітивна і навіть несе певну загрозу екології курорту.
Логічним є й те, що приватний капітал де-факто монополізував індустрію розваг на Бердянській Косі. У розпал сезону тут функціонувало 576 барів і кафе, надавав послуги 101 об'єкт торгпобутсервісу... Від облаштування пляжу для нудистів (між санаторієм «Бердянськ» і колишньою дачею Героя Радсоюзу Євгена Кунгурцева) — до прогулянок акваторією Бердянської затоки (ця екскурсія за підсумками 2-го всеукраїнського конкурсу курортів на кращу тематичну екскурсію посіла третє місце). Комплекс розваг пропонує відкритий минулорічного 1 червня аквапарк «Мис доброї Надії» — один з кращих в Україні. Ще потужніший збудує бердянська філія «Укрпрофоздоровниці», якій виділено десять мільйонів гривень (із 85, одержаних від продажу санаторіїв у Трускавці). Позитив цього комплексу в його не тільки розважальній, а й лікувальній, з використанням місцевого джерела мінвод, функції.
За 2006 рік санаторно-курортні й оздоровчі заклади Бердянська у розвиток вклали 16 млн. гривень. Мізер на тлі проекту, озвученого головою ради директорів ТОВ «АзоАльянсГруп» Олександром Македонським. Поруч із аквапарком ТОВ одержало 18 гектарів землі для спорудження туристично-розважального комплексу на 2100 осіб (кошторис — 80 мільйонів доларів). Пан Македонський каже, що це буде об'єкт передовсім для сімейного відпочинку — за доступними цінами, без нічних дискоклубів і стриптиз-барів.
А ще у Бердянську проводять низку фестивалів, у тому числі «кіношна» «Бригантина», під її вітрилами щороку збираються «зірки» України, Росії і Білорусі). Прикрасою міста є й оригінальні скульптурні композиції — такі як «Крісло бажань», пам'ятники Остапу Бендеру і Шурі Балаганову, морському бичку і дачникам, сантехніку і хлопчику-рибалці...
Про останніх на кінофестивалі артисти щороку навіть пісню співають: «Літав комар туди-сюди, сюди-туди комар літав!». І допікає це боже створіння добряче, особливо нічним нудистам: на пляжі москітною сіткою ж не обмотаєшся! «Війна» з комарами інколи доходить до абсурдних заяв. У пік передвиборчої кампанії, пригадую, один пан, екс-директор великого запорізького комбінату, пручись в нардепи і роздаючи словесні аванси, пообіцяв звільнити бердянців від комарів. Обіцяв на повному серйозі, через ЗМІ. Навіть назвав приватні структури, де знайдуться не тільки кошти, а й «відповідні фахівці». Проект канув у Лету — услід за надіями «комаровбивці» вмоститися на лаву законотворця...
Є в курортній «діжці» і ложка дьогтю, яка «тягне» на цілу шпальту. Щоправда, в мерії не радять «підкидати поліно до багаття, яке вже пригасили». 4 травня, приміром, перший заступник бердянського мера Петро Гончарук сказав мені, що проблема майже вичерпана. Маю сумніви. Адже йдеться про надто затяжний і серйозний конфлікт — між прикордонниками і мешканцями мікрорайону «Бердянська Коса». В 2003 році за 100 метрів від житлових будинків і за 150 — від пляжів офіційно було встановлено радіолокаційні станції «Наяда-5» і «Галатурія», а до того радар п'ять років також працював на Косі. Місцеві мешканці обурені, що РЛС дотепер не мають санпаспортів, що почастішали випадки онкозахворювань (сім років проживання в зоні електромагнітного випромінювання вже призвело до смерті 39-річної жінки і 48-річного чоловіка). Зауважу, що депутати міськради стали на захист інтересів косян і в пік протистояння скасували рішення від 27.03.2003 р. «Про виділення військовій частині 1491 у постійне користування земельної ділянки для розміщення посту технічного контролю». Ще пікантніший документ — 24-сторінковий «Санітарний паспорт радіотехнічного об'єкта...», який мені вдалося дістати попри «режим», декларований офіцерами-прикордонниками. Коли їх слухаєш, то починаєш вірити, що без цих радарів у курортній зоні — ніякого тобі оздоровлення! Полярної думки 700 мешканців Коси, чию переписку з низкою відомств «УМ» ще проаналізує та оприлюднить. Здогадуюсь, що й потенційних відпочивальників не тішить перспектива контактів із загадковими «Неядою» чи «Галатурією»...
Просторніше може стати на пляжах Коси з огляду і на суто «мерське» ноу-хау. Минулий курортний сезон був рекордним за кількістю легковиків, припаркованих у зеленій зоні відпочинку. «Дикуни» поводилися відповідно до свого «статусу», і ніякі штрафи їх не лякали. Міськрада вирішила проблему «приглушити» гривнею: у червні—серпні паркування буде платним. Причому гроші доведеться платити вже при в'їзді на Косу, і за кожну годину стоянки. З мікроавтобусів — по 7—10 гривень, легковиків — по 3—5, автобусів — по 15—20... Приїде група туристів, скажімо, «Ікарусом» — за пляжування від 8.00 до 18.00 викладай двісті гривень... Не доплатиш — при виїзді з рекреаційної зони тебе шлагбаум пригальмує... Прогнозую, що багато звичних маршрутів вихідного дня улітку вперше буде прокладено в обхід Бердянської Коси.
Наостанок — про головне: Бердянська Коса невпинно «всихає», і її площа вже не становить семи квадратних кілометрів, як це зазначено в усіх довідниках. Азов «наступає» й на інші піщано-намивні коси, але Федотова й Обиточна не такі вразливі, як «найстрункіша» Бердянська: її ширина місцями не сягає і десяти метрів. Тож 1 лютого від чергового наступу Азова-«агресора» найдужче постраждала Коса Бердянська: штормові хвилі затопили десятки баз відпочинку (в затоці пішов під воду острів Великий Дзендзик), «з'їли» піщані пляжі біля престижних комплексів «Ореанда», «Ніка», «Україна», вимивали з корінням багаторічні маслини, а в деяких місцях потоки води перекочувалися через дорогу, в лимани, де вода удесятеро солоніша. Та й у спокійніші роки інтенсивність розмивання перешийка між лиманами і морем перевищує три метри. Саме це й жахає курортологів найдужче: навіть часткове розпріснення Великого і Червоного озер поставить жирний хрест на покладах лікувальних грязей.
Першолютневий шторм «закинув» бердянського мера Валерія Баранова до Києва. У кількох міністерствах співчутливо пообіцяли: приїдемо, глянемо, профінансуємо... Але ж Азов не прогрівся — навіщо час марнувати? З тією Бердянською Косою усе і всім зрозуміло: аби «зав'язати» її у недоступний для морських штормів вузол, потрібні масштабні роботи з берегоукріплення. А їх кошторис — мільйонів сорок! Була надія, що з облказни профінансують бодай проектні роботи, проте екологічна комісія обласної ради висунула «наполеонівський» план: якщо рятувати, то всі морські коси гуртом.
Кому до вподоби такий перебіг подій — так Азову: солідарна неквапливість столичних і запорізьких можновладців розв'язує йому руки... Пардон: хвилі! Пригальмує ж їх хіба що хвиля зустрічна — передвиборчої кампанії. Дай тільки, Боже, нашій Косі дочекатися...
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
