...Поїздка у Крим до друзів лише на перший погляд здавалася мені приємною пригодою, а в реальності подорож перетворилася на постійне нервування, втрачений час та зустріч із людьми, повними розчарування.

Збройні сили Німеччини — Бундесвер — мають загалом п’ять госпіталів у різних містах країни. Ми заходимо в той із них, що в Гамбурзі, на Лессерштрасе, 180. Надворі зимно; стоїть густий, як молоко, туман — такого в найбільшому портовому місті ФРН не бачили вже давно.

То колись пана було видно по халявах. Нині треба брати вище. На піку популярності — вишиванки. За ними легко ідентифікувати українців, скажімо, в натовпі на Манхеттені, Єлісейських полях чи на ЧС-2014 у Ріо-де-Жанейро. Що вже казати про Україну.

Йдеться не про крайню північ, де казкова Герда шукала свого Кая, а про північ Сумщини. Край, утім, не менш красивий, ніж казковий.

Пам’ятаю, коли ще студенткою–практиканткою вперше приїхала до північних районів області, була вражена дерев’яними будинками, воротами з дерев’яними дашками...

Ще задовго до появи в Тернополі цього незвичайного музейного закладу тут було створено «Самогонну ресторацію» — родинну корпорацію закладів громадського харчування, емблемою якої є долоня із зображеним на ній серцем. Такий символ господарі пояснюють прагненням вкладати у справу своїх рук максимум любові.

Осінній недільний ранок для мешканців житлового масиву Троєщина минулого тижня був особливим. Адже на вулицях району можна було побачити німців, що спокійно розгулювати з автоматами в руках та мило посміхалися перехожим. Здавалося, ніби зараз не 2013 рік, а період Великої Вітчизняної і столиця знову окупована гітлерівцями.

Чотирнадцять залізничних цистерн з останньою партією арсенальної отрути, що зберігалася на території військової частини неподалік райцентру Шевченкове, днями були відправлені для утилізації до Нижегородської області сусідньої Росії.

Святковий табір «Пласту», приурочений 100–річчю заснування, розпочався, як і належить, грандіозно. Більше тисячі пластунів пройшли маршем центральними вулицями Львова та зібралися поруч iз пам’ятником Тарасові Шевченку.

Будівля, що заховалася у дворику Солом’янської вулиці, аж ніяк не тягне на найбільшу в Україні архівну установу, що зберігає історичні документи сторічної давності. Принаймні такою була перша думка, щойно на очі потрапила споруда, обклеєна оголошеннями «Обережно, падає плитка». Центральний державний кінофотофоноархів імені Г. С. Пшеничного функціонує з 1932 року. Плин часу дав про себе знати, і тепер умови зберігання цінних медіа–матеріалів помітно погіршились, а держава взагалі припинила виділяти кошти на розвиток архівної справи.

Коли серед простих смертних заходить мова про розкішне життя депутатів, епітети особливо не добирають. Образ нахлібника і нероби з парламентським значком чітко зафіксувався у громадській свідомості. Хмизу в багаття підкинуло оприлюднення народними обранцями декларацій про доходи за минулий рік: хтось виявився бідним безхатченком у діамантах, а хтось, маючи мільйони на рахунку, не гребує матеріальною допомогою від держави. «УМ» вирішила перевірити, як живуть на одну зарплату скромні народні обранці (згідно з декларацією та думками колег). І нахабно напросилася до них у гості.