Сьогодні я пила серцеві краплі. Подивилася «Новини». Спочатку був сюжет про кошеня, яке ради розваги попрали в машинці. А потім була новина, що Верховна Рада за участі європейських депутатів обговорила ситуацію із захисту російської мови в Україні і вирішили, що треба їй надати ОФІЦІЙНИЙ СТАТУС.

Згадую Естонію і мій шок: вздовж дикого лісу обабіч дороги стрижений рядочками газон (газонокосарка попрацювала). Спитала тоді іронічно в гіда: «Звідки тут косарка? І навіщо, адже є такий прекрасний спосіб: чирк – підпалив, і все. Той здивувався, сказав, що тепер у них це заборонено.

Ми малюємо на стінах лікарень Ємєль з берізками і думаємо, що це наше. А це їхнє, російське. Ми дивимося російський мультик про князя Владіміра, читаємо на уроках рускіє биліни про Добриню Нікітіча чи Ілью Муромца – і думаємо, що це їхнє, а насправді це наше, українське.

російській імперії вдалося збудувати теорію, що русичі, Київська русь, князі, руські богатирі, історія і територія – все їхнє, і вони - наслєднікі. І ми, Карл, зі своїми «поросям» на стінах і своєю українською мовою – зайва ланка, яка їм все ламає!

В наш час глобалізації, коли сучасний світ переповнений голівудськими, японськими (чиїми завгодно) образами і мемами, дуже важливо не загубити своє. І, де це можливо (наприклад на стіні лікарні) ставити маячки, нагадувати про себе рибкою Параскою. Або ж Прасков’єй - дивлячись, що ти вважаєш своїм.