Друкувати Закрити вікно
«Краще згинути вовком, нiж жити псом»

В унсовців сьогодні — «професійне» свято: рівно 20 років тому була створена Українська народна самооборона. Цих хлопців у традиційних камуфляжах із червоно–чорними шевронами добре знають завдяки активній націонал–патріотичній позиції — чого варте те, що у сприйнятті багатьох росіян УНА–УНСО залишається головною організацією українського націоналістичного табору (як варіант — навіть «УПА–УНСО»!). За участь в абхазькій війні 90–х років проти Росії унсовців відзначили найвищою державною нагородою Грузії. А за книжкою спогадів сотника УНСО Устима «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Члени організації охороняли іноземних журналістів у зоні чеченського конфлікту. У різні роки надавали допомогу білоруській опозиції (семеро хлопців відсиділи за участь у «Чорнобильському шляху» в Мінську 1996 року). Унсовці завжди боронили українську церкву, брали активну участь в акції «Україна без Кучми», поході на Київ сумських студентів та Помаранчевій революції. А за «справу 9 березня» 16 унсовців опинилися в тюрмі надовго (згодом рішенням ПАРЄ їх визнають політв’язнями, а Президент Ющенко відзначить орденом «За мужність» ІІІ ступеня).

Члени цього братства кажуть, що колишніх унсовців не буває: їх, мовляв, об’єднує міцний невидимий зв’язок, і лише смерть може його розірвати. За символічним трагічним збігом, саме сьогодні, в день 20–річчя створення УНСО, минає 40 днів від смерті одного з перших унсовців, голови виконкому організації Руслана Зайченка. «Унсовець — це місіонер, — любив казати Руслан. — Лише той має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду... Ми — організація командирів, воїнів. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить у біді свій народ. Пройдений нами шлях у цій державі не проходив ніхто...»

Тож із нагоди 20–ї річниці цього патріотичного ордену «УМ» вирішила пригадати найяскравіші бойові епізоди шляху, проторованого УНСО.

 

«Чеченці віддавали Лупиносу полонених українців»

Як УНСО виводила наших військових із гарячих точок СРСР

«На початку 1990–х, коли стало зрозуміло, що Україна буде незалежною, почалися «бродіння» у радянських військах, де було дуже багато українців, — розповідає журналістка Наталка Чангулі, член проводу УНА–УНСО. — І Анатолій Лупиніс, один із головних засновників організації, прийняв рішення виручати братів — допомогти офіцерам повернутися до України. Багато з них тоді думали, як послужити Батьківщині. Мої знайомі офіцери з Далекого Сходу, наприклад, розповідали, як тамтешні моряки–українці були дуже близькі до того, щоб вийти із Владивостока на військовому кораблі й півсвіту пройти, аби дістатися України».

Це була велика трагедія і помилка нашої держави — неготовність прийняти своїх офіцерів–патріотів. Капітан другого рангу Анатолій Грищук (теж член УНСО), який у 1991 році був заступником командира протичовнової бригади на Балтійському флоті, пригадує, як тамтешні офіцери–українці хотіли повернутися додому і творити Збройні сили України, готові були навіть підняти українські прапори на балтійських суднах. «Я привіз в Україну 110 рапортів офіцерів з оперативно–тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні, — пригадує пан Анатолій в інтерв’ю «УМ». — А від них відмовилися, бо не знали, що з тими офіцерами робити».

Особливо складною була ситуація в гарячих точках, де українці гинули за чужі держави. «Анатолій Лупиніс практично пішки обійшов увесь Кавказ, створив Спілку офіцерів української діаспори, щоб військовим було куди звертатися. У військові гарнізони країн СНД розсилали унсовські листівки із закликом до офіцерів і прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю, — розповідає Наталя Чангулі. — Іноді в гарячих точках Лупиносу «дарували» українців, які воювали на боці росіян і потрапили в полон. Так, «дяді Толі» в Чечні на його прохання віддали військовополоненого Славка з Києва, який воював на боці Росії, — його мали розстріляти. Віддали в обмін на обіцянку, «що той більше не буде». І Славко слово дотримав: усе життя був вдячний Лупиносу, ще й вступив в одну з націоналістичних організацій. Подібна історія трапилася і в Нагірному Карабаху: там «дяді Толі» віддали полоненого льотчика–українця Біляченка, засудженого до страти.

Тоді УНСО робила для українських офіцерів за кордоном набагато більше, ніж держава Україна. Домовлялися не тільки про повернення, а й про влаштування на службу. До України завдяки УНСО повернулося близько двох тисяч офіцерів. З ініціативи унсовців у 1992 році військові приймали добровільну присягу на вірність Україні на Софіївській площі. Видовище було зворушливе».

 

«Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО»

Як «бандерівці» на «поїзді дружби» український дух у Крим возили

«Одразу після проголошення незалежності України в Криму почав посилюватися сепаратистський рух. УНСО вирішила продемонструвати, що в Україні є сила, яка може стати на захист територіальної цілісності держави, — розповідає член УНСО Владислав Мирончук. — Навесні 1992 року ми організували символічний «поїзд дружби» для проведення хресних ходів і молебнів за загиблими українцями в Одесі, Херсоні та Севастополі. Із нами їхали священики, київський хор «Гомін» та літні вояки УПА в одностроях. Для охорони мобілізували близько 500 унсовців — ми зайняли аж десять вагонів. Пригадую, що тоді нам якраз уперше видали шеврони УНСО, і ми їх нашили просто на той одяг, у якому були.

Першою була Одеса. На Привокзальній площі провели молебень, рушили колоною на Дерибасівську, провели «виховну розмову» в прокуратурі (одеські члени УНА–УНСО тоді зазнавали гонінь). Зробили «зауваження» місцевій владі, що у місті немає української церкви.

Цікаво, що, як прибули в Херсон, тамтешня влада нам одразу «відзвітувала»: а ми, мовляв, приміщення для церкви вже знайшли. Молебні та мітинги пройшли також у Миколаєві.

Із Севастополем склад­ніше: адмірал Касато­нов, командувач Чорноморського флоту, заявив, що не пропустить у місто «бандерівців». Тоді провід надіслав Касатонову жартівливу телеграму: «Виїжджаємо. Будемо 1 березня. Цілуємо. Твоя УНСО».

На під’їзді до Севастополя нас зупинили. І ми перекрили на три години залізничну колію, паралізувавши будь–який рух, — стояли, співали повстанських пісень. Нас мусили пустити до Інкермана, а звідти до Севастополя доставили двома катерами. Ми йшли морем із державними та унсовськими прапорами. Нас зустрічала величезна кількість міліції, були й проросійські пікетувальники. Однак ми провели запланований молебень і мітинг, завантажилися назад на катери. А коли проходили бухту, побачили на одному з підводних човнів команду, яка вишикувалася під синьо–жовтим прапором.

Тоді завдяки походу на південь України про УНА–УНСО заговорили не лише в нашій державі».

 

«Навіть газ, який пускала міліція, не відчувався»

Як ховали українського Патріарха

Цей день,18 липня 1995 року, увійшов в історію України як «чорний вівторок»: похорон Патріарха Володимира (Романюка), першого глави Української православної церкви Київського патріархату, перетворився на масове побоїще. Влада намагалася не допустити поховання Патріарха на території Софіївського собору, кинувши на похоронну процесію сотні озброєних міліціонерів. У тому протистоянні зі спецназом найбільший удар прийняли на себе члени УНА–УНСО.

«Траурна процесія після відспівування Патріарха у Володимирському соборі вирушила в напрямку Софійського майдану, — пригадує унсовець Олег Білий. — Володимирська вулиця вже була перекрита щільними лавами міліції, яка не збиралася пропускати колону. Той кордон ми прорвали, і з’явилося відчуття першої перемоги. Коли переговори із владою не дали результату, учасники процесії почали самовільно копати яму біля Софіївського собору. Адже, за християнським звичаєм, небіжчика слід поховати до заходу сонця. Тоді й надійшла вказівка — розігнати нас. Ми стояли під дзвіницею, коли побачили, що відкривається брама і звідти вибігають міліціонери. Унсовці стали у стіну проти лави «Беркуту», і певний час ми стримували натиск.

Хтось скомандував: «Натовп бити, унсовців — калічити!». «Беркут» почав гамселити всіх підряд: жінок, священиків. Летіли лопати, каміння, шматувалися державні прапори, добивали лежачих. Міліціонери кричали: «Бєй хахлов!», «За матушку–Расєю ми вас у капусту посічемо...» Для нас, українців, було дико чути таке від правоохоронців із тризубом на кашкеті. Адреналін зашкалював — навіть сльозогінний газ, який пускала міліція, не відчувався.

...У моїх руках опинилася половина древка від прапора. Залишаюся стояти, готуючись до зіткнення з міліціонерами, але отримую удар ззаду. Мене потягли на територію Софії, вкинули в калюжу, гасили цигарки в шию, відводили душу ударами...

А далі було знамените Шевченківське РУВС. Нас там було шестеро унсовців — катували всіх по черзі. При моєму побитті завели до кабінету товариша, сказали: поки не зізнаєшся, що отримували наказ бити міліцію і кидати каміння, битимемо твого друга. Причому при побитті присутня була жінка, міліціонери пили шампанське...

Наступного ранку був суд і постанова: п’ять діб. Нам сказали: «За ці п’ять діб ми вас розкрутимо на п’ять років». А в цей час троє народних депутатів від УНСО (Олег Вітович, Юрій Тима, Роман Іллясевич. — Ред.), а також Степан Хмара і генерал козацтва Володимир Мулява вимагали від міліцейського керівництва лікарів для нас. Мені викликали «швидку», відвезли в якусь із лікарень. Звідти я втік. А через дев’ять днів знову брав участь у поминальній акції. І якби в той день відбувалися такі самі події, я, як і мої побратими, із таким же натхненням узяв би в них участь... Інакше бути не могло!»

 

В ОБОРОНІ ЦЕРКВИ

«Унсовці — найвиразніші парафіяни УПЦ КП»

За 20 років існування УНСО не раз активною дією засвідчувала свою чітку релігійну належність до Української церкви. «У цьому сенсі унсовці — чи не найбільш визначені й виразні парафіяни, котрі неодноразово відстоювали і захищали фізично УПЦ Київського патріархату», — каже в коментарі «УМ» архієпископ Житомирський і Овруцький Ізяслав. УНА–УНСО брала під свій захист резиденцію митрополита Київського — Володимирський кафедральний собор. А у 1992 році сотня стрільців УНСО захопила адміністративний корпус Києво–Печерської лаври з метою передачі її УПЦ КП. Але в церковні справи втрутилось вище керівництво країни і змусило унсовців залишити територію Лаври.

Загалом же УНА–УНСО допомогла відстояти для УПЦ КП десятки храмів по всій Україні.

 

«Москалі погрожували з нас живцем дерти шкуру»

Як УНСО допомагала грузинам в Абхазії протистояти Росії

Психічна атака народної пісні

Навесні 1993 року керівництво УНА–УНСО прийняло рішення надати допомогу грузинському народові у війні з Росією за територію Абхазії. Підрозділ українців «Арго» під керівництвом сотника Устима (Валерія Бобровича) влився в ряди Сухумського батальйону морської піхоти Міноборони Грузії. «Ми всі були схвильовані, немов вирушали на весілля, а не на війну», — згадує полковник УНСО Валерій Бобрович.

Одразу загін унсовців прийняв бойове хрещення — на рейді міста Сухумі. Унсовцям із зенітної установки вдалося потопити російський військовий катер та перешкодити висадці російського десанту. Подібних успішних операцій на рахунку унсовців було чимало. Більшість боїв відбувалася в населених пунктах, у складних гірських умовах, у субтропічному кліматі.

Ігор Мазур (Тополя) пригадує свій перший бій, у якому в нього, як на зло, заклинило автомат. І про те, як його тричі ховали в Абхазії: кожного загиблого вояка високого зросту (а Тополя має понад два метри) асоціювали з цим прикметним українцем. Ніколи не забуде Ігор і бій, коли втратив друга Віктора (Шкоду), з яким воювали разом у Придністров’ї.

Траплялися критичні ситуації. «Нас притисли до урвиська, виходу не було, тільки прориватися, — пригадує сотник Устим. — Тим більше що нас москалі попереджали: «Хахли, в плєн не здавайтєсь, ми с вас живих шкуру драть будєм!». Думаю собі: хай же хтось першим встане, а далі буде легше. Коли дивлюся: посеред розстрільні почало щось підійматися із землі. Складалося враження, що це телескопічна антена розгинається. До мене дійшло: це стрілець Тополя — худий, виснажений довгим переходом, високий. Стискаючи автомат, він заспівав звичайну народну пісню «Ой у полі криниченька» — першу, яка в цю страшну хвилину спала на думку. І сталося диво: вся розстрільня, як один, піднялася на повний зріст і пішла вперед. Саме пішла, а не побігла, стріляючи з автоматів від стегна. І співаючи. Хоча це був, швидше, не спів, а гарчання. Таке психічне збудження — на межі істерики! Ніколи не вірив в ефективність психічної атаки. Але тут спрацювало — вороги почали розбігатись».

Найважчими ж виявилися бої у передмісті Шроми. «У цьому протистоянні ми втратили двох хлопців — обом мені довелося закривати очі, — пригадує в інтерв’ю «УМ» Тополя. — Семеро наших бійців було поранено, зокрема й Устима. Всю ніч ми виходили горами, виносячи вбитих і поранених».

Усього в боях із російськими загарбниками в Абхазії загинуло семеро українців. Шістьох поховали в Україні. «Інакше склалася доля Цвяха, — розповідає Бобрович. — Його батько, ройовий Обух, захотів, щоб сина поховали в Сухумі, адже він загинув, захищаючи цю землю. Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в місцевому парку. Незважаючи на постійну загрозу артобстрілу, вшанувати пам’ять унсовця прийшли сотні мешканців. Згодом Сухумі впав. Росіяни вже наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, викопали труну й викинули її в море. Хвилі прибивали її назад до берега, і тоді нелюди під крики та кривляння п’яної козачні розстріляли домовину із гранатомета...»

Чача за Геленджик

Грузинське місцеве населення приймало унсовців, наче рідних, із великою шаною та вдячністю. «Якось ми мали зупинитися в одного грузинського свана в горах. І віце–полковник–грузин нас попередив: цей сван — дуже бідна людина, у нього всього п’ять баранів, а дітей — ще більше. Але він останнього барана заріже, коли дізнається, що ви — українці. Тому відмовляйтеся від вечері. І дійсно: тільки ми прийшли, а господар уже барана тягне різати. Ми врятували життя барану, відмовившись від пригощання. Але приємно було, безумовно», — ділиться спогадом сотник Устим.

Ще один показовий випадок із Бобровичем стався кілька років тому в Тбілісі: «Мене запросили на телебачення поговорити про російсько–грузинські відносини. І я сказав: «Мир на Кавказі запанує лише тоді, коли між Україною та Грузією буде встановлено сухопутний кордон у районі Новоросійська». — «І Геленджик наш?» — питає ведучий. — «Ваш–ваш», — кажу. А наступного дня я зайшов у магазин купити чачі як сувенір додому. Продавчиня питає: «А це ви нам учора Геленджик віддали?». «Я», — кажу. — «Слухайте, це погана чача. Ми вам принесемо іншої, гарної». Тут же мені пляшки несуть, і грошей не захотіли брати: «Це вам за Геленджик».

* * *

За участь у війні в Абхазії 27 унсовців (семеро — посмертно) відзначено державними нагородами Грузинської Республіки. Про бойові дії УНСО в Абхазії відомий журналіст грузинського походження Георгій Гонґадзе, який сам був поранений у боях за Сухумі, зняв документальний фільм «Тіні війни». Щороку до України з Грузії приїжджає делегація, аби вшанувати пам’ять загиблих: хлопці на кладовищі відзначають День штурму Шроми.

В Україні ж на державному рівні воліють не згадувати про участь наших хлопців у тій війні. Верховна Рада «спеціально для УНСО» змінювала Кримінальний кодекс, аби посилити карну відповідальність за найманство у війнах за кордоном...

 

«На наші блокпости водили дітей, щоб показати синьо–жовтий прапор»

Як УНСО відстоювала українське Придністров’я

На початку 1990–х, коли спалахнув конфлікт у Придністров’ї, влада України відмовила в підтримці українському населенню цього краю, яке було не проти відійти від Молдови й увійти до складу історичної Батьківщини. У ПМР з’явилися російські козаки, щодо українського населення Придністров’я посилилися утиски, виникла загроза з боку Румунії. Відтак УНА–УНСО вирішила надати співвітчизникам мілітарну допомогу, й 1992 року у Придністров’ї з’явилися унсовці. Загалом за час війни їх через цю «гарячу точку» пройшло понад тисячу.

«Ми відчували, що там вершилася історія, тому й поїхали у Придністров’я. Усвідомлювали, що українці борються за свою територію, і ми маємо бути там», — пригадує член проводу УНА–УНСО Ігор Мазур (Тополя). Часто відбувалися раптові напади, терористичні акти проти проукраїнського населення та його захисників. «Та війна точилася «у садках», бо лінія фронту між придністровцями й молдаванами проходила здебільшого садами. Замінованими були величезні площі, а зброю можна було купити просто на базарі — що в Тирасполі, що в Кишиневі. Як і проїхати з одного ворогуючого міста в інше з автоматом», — каже Тополя.

Довелося унсовським загонам разом із частинами Чорноморського козацького війська прийняти і найважчий бій за місто Бендери, окуповане напередодні військами Молдови та загоном поліції особливого призначення. «Молдавани, відступаючи, намагалися зривати свою злість на мирному населенні, — пригадує Тополя. — Штурм якраз збігся в часі зі шкільними випускними. На один із таких вечорів увірвалися молдовські терористи й розстріляли хлопців–випускників».

«Поява в Придністров’ї УНСО викликала величезне піднесення серед місцевого українського населення, — розповідає учасник тих подій Владислав Мирончук. — Над сільрадами замайоріли жовто–блакитні прапори, стала частіше лунати українська мова. Місцеві мешканці приїздили до нас, щоб показати дітям їхні рідний державний прапор і українських добровольців, у шапках–мазепинках і з автоматами, які приїхали їх захищати. У Придністров’ї почали з’являтися українські православні церкви й священики Київського патріархату».

Побував тоді в Придністров’ї і голова УНА–УНСО Юрій Шухевич. «Ми приїхали в село Рашків, де розташовувалися унсовські казарми, штаб і вишкільний центр. Це було українське за духом село: у ньому є церква, де вінчався Тиміш Хмельницький, — згадує пан Юрій. — Атмосфера була особлива: усюди автоматники охорони, і щохвилини можна втрапити під обстріл. Але в Рашкові на віче зібрався цілий майдан синьо–жовтих прапорів. Ця атмосфера — з одного боку, прифронтова, а з другого — домашня, українська — запам’яталася багатьом».

За участь у тій війні близько півсотні унсовців були нагороджені урядовою медаллю «Захисник Придністров’я». А завдяки унсовському сприянню у Придністров’ї почали з’являтися українські школи, культурологічні товариства, виходити газети українською
мовою.

 

КОМЕНТАРІ

Юрій Шухевич, голова УНА–УНСО:
«УНСО для мене — як рідна дитина»

— Я був причетним до творення УНА–УНСО, тому для мене ця організація — як рідна дитина. Пам’ятаю присягу 19 серпня 1991 року у Львові перших сорока унсовців, готових щохвилини йти на поклик. Таких хлопців ми мали в перші ж дні близько двох тисяч. А ще — тисячі людей, які завжди допомагали в нашій роботі. Тоді, в 1990–х, ніхто не мав такої сили і впливу, як УНСО. І наші акції про те свідчать.

Скажімо, ми припинили намагання обласної ради Закарпаття створити вільну економічну зону з подальшою автономією. Потім було Придністров’я, яке стало доброю школою для хлопців. Згодом — відправлення нашого експедиційного відділу «Арго» на війну в Абхазію. У тій війні унсовці своє зробили — то була наша історична місія. Бо ми знали: сьогодні Росія претендує на Тбілісі, а завтра — на Київ. Щоб москалі відчули, що є сила, яка готова чинити опір тут, в Україні, ми мали допомогти грузинам. Бо ж не думайте, що Росія хоче багато. Росія хоче все!

Грузини ж і досі вдячні українцям за те, що ми тоді єдині простягли їм руку допомоги. Пам’ятають про унсовців і москалі. Бо якщо раптом що–небудь трапиться, одразу кричать: «УНСО!». І пізніше участь декого з наших у Чечні нагнала на москалів страху. Їхня агентура працювала: почалися провокації, репресії. Більшість керівництва організації опинилась за ґратами (як, скажімо, після 9 березня 2001 року), і це призвело до того, що УНСО стало занепадати. Нас намагалися скомпрометувати — діями Корчинського, діями Шкіля. Усі ці події призвели до того, що теперішня УНСО не має тієї сили в українській політиці, як раніше.

Але в нас, безумовно, оптимізм не згас. Я вірю, що спад нашої активності — явище тимчасове. Приходить час, коли у суспільстві з’являється попит на людей, готових воювати, віддати своє життя за народ і Батьківщину. Зараз такої потреби начебто немає, але вона може виникнути у будь–який момент. І, повірте, в Україні є досить людей, у чиїх жилах нуртує козацька кров.

 

Грігол Катамадзе, посол Грузії в Україні:
«Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж»

— Мені хотілося б привітати УНСО з 20–ю річницею від усієї моєї країни — від щирих друзів. Грузинський народ ніколи не забуде те, що українці–унсовці стали пліч–о–пліч із нами, коли грузинам було дуже важко. Представники УНСО були там, де вони, я переконаний, і мали бути. Захищаючи Грузію, унсовці захищали й Україну теж. Якби тоді не зупинили агресора, то я не впевнений, що він не пішов би в Україну. Коли питають, що в українців та грузинів є спільного, я відповідаю: дух свободи. І цей дух ніхто не зламає.

20 років — це чималий термін. Багато подій трапилося за ці роки і в Україні, і в Грузії. Але я впевнений, що зусилля, які докладають для розбудови Української держави представники УНСО, йдуть на користь майбутньої сильної України.

Андрій Середа, лідер рок–гурту «Кому вниз»:
«Знати людей, руки яких омиті кров’ю ворога, почесно для мене»

— До УНА–УНСО я ставлюся здебільшого романтично, адже ніколи не мав такого задоволення — перебувати в окопах, стріляти у ворога. Але УНСО мене завжди приваблювало. Унсовці знають, що кожна людина зі своїм фахом має бути на своєму місці: якщо вмієш стріляти — ти маєш стріляти; якщо вмієш грати музику — маєш грати. Окрім того, в УНА–УНСО завжди був демократичний принцип (ще з часів Корчинського): людина будь–якої національності, якщо вона відчуває свою приналежність до України, може бути в УНСО. Це була єдина організація, яка, окрім вишколу, крім вміння тримати зброю в руках, патріотичних переконань, мала ще й гарне почуття гумору. Тому все, що вони робили, було весело.

Наша група нагороджена унсовським Пустельним хрестом. Ми висвячені в лицарі ордену УНА–УНСО. Для нас це велика відповідальність, обов’язок тримати високу планку — свідомо і чесно. Думаю, нас обрали, тому що наша команда ніколи не збивалася на манівці, ми консервативні. «Кому вниз» ніколи не втручалися в справи УНСО, ми просто завжди були поруч як люди, які однаково мислять і мають спільну мету. Якщо ти будуєш державу, ти маєш усвідомлювати, хто проти тебе, а хто — за. Тому для мене знати цих людей, руки яких освячені роботою, омиті дурною чорною кров’ю ворога, — це почесно. І приємно, що такі люди існують.

 

ДОВІДКА «УМ»

УНСО — Українська народна самооборона — була створена Українською національною асамблеєю 19 серпня 1991 року для боротьби з ГКЧП, що «постав» в Москві. Так народилася відома в народі змичка УНА–УНСО. Організація стала популярною завдяки активній позиції спротиву російській колонізаційній політиці.

Серед засновників та керівників УНА–УНСО було чимало видатних українців, як–то політв’язні Юрій Шухевич і Анатолій Лупиніс. Дієвими членами організації були художник Данило Нарбут, скульптор Микола Фуженко.

У 1994 році УНА–УНСО провела трьох депутатів до Верховної Ради — Юрія Тиму, Олега Вітовича та Ярослава Ілясевича. На перше засідання парламенту унсовці демонстративно прийшли у військових камуфляжах.

За 20 років держава неодноразово намагалася заборонити діяльність УНА–УНСО; активісти зазнавали гонінь, потрапляли за ґрати. У 1995 році проти чергової заборони організації її активісти оголошували тривале голодування.

Не обійшли організацію і внутрішні кризи та розколи. За останні десять років лави УНА–УНСО залишило чимало активістів (на їхнє місце прийшла амбітна молодь).

У різні роки УНСО очолювали Дмитро Корчинський (який номінально завжди був заступником голови), Олег Вітович, Андрій Шкіль. У 2004 році УНА, що переживала кризу, насадили провокатора Едуарда Коваленка; він намагався підпорядкувати патріотичну організацію політиці «ляльководів» від влади.

У 2005 році було покладено початок нового відродження — з’їзд обрав головою УНА–УНСО Героя України Юрія Шухевича, який очолював Асамблею–Самооборону у час її створення 1991 року. Нині хлопці проводять вишколи й готуються до нових буремних подій у житті України.

 

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

«Життя триває. Точиться війна...»

До 20–річчя Народної самооборони гурт «Рутенія»
й УНСО записали спільний музичний альбом

Незабаром світ побачить новий альбом гурту «Рутенія» — він має назву «Хто живий» і присвячений 20–річчю УНСО. Поруч із композиціями гурту звучатимуть авторські та народні пісні, виконані унсовцями. Буде тут і знаменитий «Марш УНСО» («Лишайся, мила, не плач, кохана...»), який співає Андрій Бондаренко (Поляк), і «Реквієм» Франка у виконанні Василя Лютого. Про батальйон Шрома, скажімо, співатиме Максим (Чайка), який пройшов п’ять воєн. «Абхазький вальс» вестиме сотник Устим — Валерій Бобрович, учасник російсько–грузинської війни. На диску навіть можна буде почути священика — протоієрей Роман був із хлопцями в Абхазії. Ще один яскравий спомин про ті часи — «Ой у полі криниченька» у виконанні Ігоря Мазура (Тополі): із цією народною піснею хлопці якось вступали в бій.

Чимало з представлених композицій — данина пам’яті покійним побратимам. На диску звучать пісні у виконанні Анатолія Лупиноса, Руслана Зайченка, Костянтина Єрофеєва.

«На мою думку, вийшла хороша збірка чоловічих пісень, — каже лідер гурту «Рутенія» Анатолій Сухий. — Такий спільний диск — не випадковість. Ми завжди симпатизували унсовцям. Їм подобається наша музика, а нам — унсовський стиль життя і світосприйняття».

Друкувати Закрити вікно