Із «Думкою» про Голодомор

22.04.2008
Із «Думкою» про Голодомор

Цю менору, що стоїть неподалік Стіни плачу, подарував Єрусалиму Вадим Рабинович. (Фото автора.)

У крихітному залі для прес–конференцій українського посольства в Ізраїлі чотирьом телекамерам ніде було розвернутися. І це при тому, що паломництва журналістів на прес–конференцію українського міністра і трьох докторів історичних наук, які приїхали розповісти Ізраїлю про український Голодомор 1932—33 років, не спостерігалося: дві камери з чотирьох — українські, та шість журналістів із російськомовної преси. Ізабелла Слуцька раніше жила в Харкові, вона першою робила на українському телебаченні тематичну єврейську програму, в 1992 році з делегацією української інтелігенції прилітала в Тель–Авів, тепер пише в дві найбільші російськомовні газети — «Вести» і «Новости недели» та на інтернет–сайт. Вона дивиться буклет, киває головою і запитує нас, потім — членів делегації: чому ж ви називаєте це геноцидом українців, якщо під час голодомору гинули й люди інших національностей? Доктор історичних наук Юрій Шаповал говорить логічно і без емоційного надриву: по–перше, тому що всі дискримінаційні урядові директиви, декрети були спрямовані винятково проти українців, по–друге, тому що представникам інших народів так чи інакше допомагали через міжнародні чи етнічні товариства й організації, українцям — ні. Журналіст каналу RTVI криво усміхається, оператор Алекс Шабатаєв, єврей із Дагестану, нахиляється і шепоче: жах, я ніколи про це не чув, що у вас там коїлося!

 

Тонкощі й двозначності

Емоції Дмитра Павличка на прес–конференції врівноважували холоднокровні слова архівіста Геннадія Боряка, радника СБУ Володимира В’ятровича, завідувача відділу історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Юрія Шаповала. Міністр культури і туризму України Василь Вовкун акцентує, що «Україна не приїхала щось просити і не переслідує ніяких політичних цілей, цією акцією ми хочемо розповісти світові про нашу історію для того, щоб трагедії Голокосту чи Голодомору ніколи не повторилися». Як журналіст я розумію, що прес–конференція могла б бути хорошою інформаційною хвилею, тим паче що ні популізму, ні дешевого ідеологічного пафосу, ні політичних спекуляцій, які так діють на нерви ЗМІ, не було. Але івритомовних газет чи електронних медіа не було зовсім — посольству не вдалося зацікавити власне ізраїльських журналістів.

«Можливо, ми розпочали цей міжнародний проект у найскладнішій країні, тому що напередодні були якісь месиджі чи імпульси про те, що єврейському народу буде важко сприйняти тему Голодомору, — каже «УМ» Василь Вовкун. — Є певна установка, що тема Голодомору вступає в якусь протидію з темою Голокосту. Мені навіть здалося, що існував стереотип табу на цю тему. До того ж політичні залежності у світі є такими сильними від економічних, що не зав­жди правда може виглядати такою, як вона є».

Про це говорить і голова комітету Кнесету з питань імміграції, абсорбції та діаспори, голова групи міжпарламентських зв’язків «Ізраїль—Україна», колишній киянин Михайло Нудельман: «Ми визнаємо Голодомор, але наша країна знаходиться в такому оточенні, що офіційне визнання може потягти за собою серйозні наслідки. Треба, щоб ті, хто проти цього, трохи звикли до такої постановки питання. Ви повинні розуміти: ми маленька країна — набагато менша за Україну, а навколо — держави, не дружні до нас, які весь час отримують зброю з певних країн, і ми не можемо з цим не рахуватися. І нас ваші політики розуміють. Вони хотіли б, звичайно, щоб Ізраїль визнав Голодомор офіційно, але ми не Канада, яка розташована десь далеко, на кордоні зі США, і навколо океани, ми — Ізраїль, де є багато зовнішніх проблем. І ми не можемо погіршувати своє становище — не політичне навіть, а військове. Це дуже тонка політика, і тут ми повинні бути обережними».

Плакали всі

Перше концертне виконання «Панахиди за померлими з голоду» Євгена Станковича — у Бат–Ямі, це місто–супутник Тель–Авіва, за 15 хвилин їзди. 30 відсотків населення Бат–Яма — вихідці з пострадянських країн, а в Тель–Авіві — всі посольства і дипломатичні представництва, очікують політичну і дипломатичну еліту. Амфітеатр великий, у центрі міста, за сценою артистам спорудили сякі–такі гримерки, звукорежисер Віталій Сільничий, який зазвичай працює на найкращих майданчиках і комерційних концертах, трохи нервує, бо технічний райдер ізраїльська сторона виконала дуже умовно. Люди поступово стікаються, але міністр, його заступник і посольські хвилюються, що політиків і держчиновників дуже мало: посли Молдови і Білорусі в Ізраїлі, заступник міністра закордонних справ Ізраїлю, трохи місцевих чиновників, решта — пенсіонери з Вінниці, Києва, Одеси, Дніпропетровська, хтось з Аргентини, Болгарії, Мінська, Росії. Молоді практично немає, вони нікуди, крім клубів, не ходять, нарікає наш водій пан Микола. Диригент Микола Сіренко піднімає паличку — і Єрусалимський симфонічний оркестр починає високу і трагічну музику.

Мамо, мамо, я скоро помру,

Не рятуйте мене, не треба.

Не ріжте ні брата мого, ні сестру,

Бо не впустить нас бозя на небо.

А як серце моє навіки засне,

Не вбивайтеся з горя, нене.

Покладіть біля вишні в садочку мене

І лягайте самі коло мене.

Забринить понад нами бджола золота,

А та вишня весняної ночі

Накриватиме цвітом наші чола й уста,

І росою вмиватиме очі.

Ці слова, які в «Панахиді» співає Ніна Матвієнко, не витримує ніхто — всі плачуть. «Коли я починала працювати над цим твором, у мене лилися сльози і був горловий спазм — зв’язки відмовлялися слухатись, — каже народна артистка України Ніна Матвієнко. — Не знала, що робити і як це подати, а мій чоловік каже: не треба занадто трагедії, заспівай це просвітлено, бо дитина на порозі смерті — вона вже готова відійти, але просить у матері за брата й сестру. Це і самопожертва, і набожність народна — «бо не пустить нас бозя на небо», і в смерті ця дитина бачить красу — це божественний сентимент народу, високість духу».

«Дмитре Васильовичу, ви плакали?» — запитую у Павлич­ка. — «Обидва рази. Коли писав, не плакав, а тут плакав. Я написав цей вірш на початку 90–х, я не дуже тоді знав про Голодомор, але коли ми летіли в Канаду, нас попереджали, що ні в якому разі не можна про це говорити. А в Канаді про це писали і говорили, там я набрався інформації, потім я прочитав книжку Роберта Конквеста «Скорботні жнива» і після всього написав цей вірш».

Другий концерт — у Єрусалимі, людей півзали, адміністратори з агентства, яке займалося запрошеннями, рекламою, організацією концертів, кажуть, що два автобуси з людьми з Назарета завернули по дорозі через загрозу теракту. Втім у кожного з них по кілька версій — тому про автобуси віриться з трудом, а от те, що жодного оголошення чи реклами не було, підтверджують усі. Починається концерт — і зал знову шокований, чоловіки і жінки дістають хустинки і змахують сльози, інші не соромляться солоної води, яка тече по борознах зморщок. Після концерту вони збирають по два–три буклети, розкладені по рядах — там є диск, значить, буде подарунок товаришу чи товаришці. Всі знають: євреї — культурний народ, симфонічна музика для них — це ознака високого рівня, тим паче — найкращий хор, хороший оркестр, солісти надпрофесійні: Тарас Штонда і Ніна Матвієнко. Після концерту вони підходять до виставки з постерами по Голодомору і вдивляються у фотографії і цифри.

«Треба було трохи більше телебачення, преси, щоб сколихнути весь Ізраїль, але ми, українці, завжди чогось не доробляємо, — ділиться після концерту Ніна Матвієнко. — Подивіться, як над цим працював міністр, скільки крові було вкладено, його нервів, його бажання. Це перший міністр культури, який зробив вилазку у світ із таким твором. Це дуже складні речі й дуже ризиковані. Але я бачила, як оркестр сприйняв цей твір, як вони нас обціловували, як вібрувала інструментальна енергія на сцені».

Наш адміністратор На­таша, яка приїхала в Ізраїль з Мінська, задихалася від захвату — все ж таки твір і виконання такого рівня і в Ізраїлі зустрінеш не так часто. Вона відгукнулася не на тему — на музику, на твір, на голос, емоції, професіоналізм. Наташа, яка в Мінську працювала на телебаченні, писала п’єси для театру, трохи співала, в Ізраїлі перший рік мусила в кібуці по дванадцять годин працювати на заводі, складати пластмасові деталі до машин. «Я рахувала хвилини до закінчення зміни», — каже вона. Зрештою пробилася в продюсерське агентство, зняла дві телепрограми, знову пише п’єси, керувала дитячим музичним ансамблем. Їй складно реалізувати свою творчу натуру, тому вона так щиро і красиво говорила про український реквієм.

Учитися на паралелях

В Ізраїлі все наводить на думку про паралелі між українцями і євреями — і трагедії були, і геноцид, і бездержавність. (Правда, організатори проекту зайшли трохи далеко, написавши в буклеті «Голокост українського народу», — і некоректно це, і термінологічно неправильно, і реакцію може викликати небажану.) І поет, і міністр підкреслювали, що Україна — як бездержавна нація — вчиться у бездержавних довгий час євреїв повертатися до держави, пам’ятати свою історію, утверджувати мову.

Сьогодні обов’яз­ковою умовою життя в Ізраїлі є екзамен з івриту — російськомовна культура не дужето й потрібна державі, яка прагне привести свій народ до єдиного знаменника — повної асиміляції, це проявляється в різних формах, але репатріанти відчувають. А Музей Голокосту «Яд Вашем», де в перших залах рука тягнеться до валідолу, а на середині шляху від екрана з хронікою єврейського життя початку століття, якого вже немає і ніколи не буде, до виходу — світла в кінці тунелю — хочеться бігти з цих гнітючих бетонних приміщень зі старими дитячими черевичками, розтрісканими окулярами, промовами Гітлера на великому екрані, макетами фабрик смерті, фотографіями скривавлених тіл. Щеплення, дай Боже. «Нам не треба повторювати в Музеї Голодомору те, що є в «Яд Вашемі», — каже міністр культури і туризму. — Але ви бачили, що в цьому музеї головне — людина, вона стоїть у центрі трагедії. Скільки фотографій, імен, скільки документів, людських доль! У наших істориків стільки роботи попереду, щоб зібрати всі документальні свідчення, увесь матеріал по крупинках. Але найголовніше — не треба з цим музеєм поспішати». «Цих людей заганяли в гетто і там спалювали, а українці на своїй землі гинули. Є трава — їж, тільки перед цим спланованим голодом усіх собак і котів постріляли, щоб хоч цим не врятувалися», — тримається за серце в музеї Дмитро Павличко.

...Євреї не люблять, коли кажуть «Стіна плачу», їхня назва — West wall, Західна стіна. Кажуть, євреї не тільки плакали, а й боролися. Борються й зараз — усі 60 років (у травні буде святкування ювілею створення Ізраїлю) існування дер­жава воює з арабським світом: у дні нашого перебування усі канали говорили про трьох­ убитих ізраїльських солдат. Це, до речі, — головна причина, чому в посольствах України, Росії, інших країн стоять черги із бажаючих повернутися — врятувати дітей від армії. Але при цьому євреї будують прекрасні дороги, щороку саджають по 70 тисяч дерев — квітучі зелені пагорби вражають найбільше, дбають про імідж — в Єрусалимі дозволяють будувати будинки тільки з білого, єрусалимського, каменю, мають валовий дохід на душу населення 27 тисяч доларів. І встигають диктувати світові свої правила гри.

 

P. S. З травня проект «Україна пам’ятає — світ визнає» покажуть у Лондоні, 6го — в Амстердамі, 7го — у Празі.

 

ПРЯМА МОВА

Міністр культури і туризму України Василь Вовкун:

Я тішуся, що внутрішньо, інтуїтивно не помилився в цьому проекті, бо на початку року, коли я заявив про нього, я виглядав, як божевільний — не було ні залів, ні фінансування. Я щасливий, що для цього проекту знайшов спонсорів. Більше того, коли ми вийшли з Храму Успіння Богородиці, мені зателефонував ще один спонсор і підтвердив свою участь у проекті. Хіба це не щастя?

Ми дійшли висновку, що в Єрусалимі треба відкривати культурно–інформаційний центр, тому що, пройшовши залами Яд Вашему, я зрозумів, що в них багато українського матеріалу подається з точки зору радянської історії. Але вони не винні в цьому, тому що ми не даємо їм наших нових історичних розробок — чи це виставка «Розсекречена пам’ять» СБУ, чи по церкві, по ОУН–УПА. У нас потужне лобі — 500 тисяч євреїв, які вийшли з України і мають великий сентимент до неї. Вони самі вказують на те, що Росія збільшила кількість авіарейсів, відкрила культурно–інформаційний центр, Росія дуже хоче впливати на думку євреїв саме в проблемних українських питаннях.

Сьогоднішній проект народив інші. Цього року Ізраїль святкує своє 60–річчя, і ми запропонували зробити якийсь подарунок цій державі — чи це будуть гастролі ансамблю Вірського, чи іншого колективу. У вересні хочемо показати в Ізраїлі «Бабин Яр» Станковича — з ієрусалимським оркестром, капелою «Думка» і українсько–єврейськими солістами, а в листопаді запросити єрусалимський симфонічний оркестр до України і кілька разів заспівати і «Бабин Яр», і «Голодомор». Уже ізраїльський «9–й канал» цим зацікавлений, ми розмовляли з директором опозиційної партії, і вона сказала, що готова підтримати проект. Наступний крок — привеземо в Ізраїль виставу Театру імені Івана Франка «Тев’є–молочник» до 150–річчя Шолом Алейхема. Хочемо створити спільну робочу групу зі святкування річниці Шолом Алейхема. У нас багато бізнесменів, які кров’ю пов’язані з єврейським народом, то чому ж не зробити подарунок від України Ізраїлю?