На війні людей зустрінеш частіше

22.07.2015

Геополітичне самовизначення України розпочалося ще на межі І – ІІ тисячоліть. Першим європейський вибір зробив Святослав. У 987–989 рр. він переміг Болгарське царство й хотів перенести у Переяславець на Дунаї свою резиденцію. Та у Великого Завойовника не склалося, як гадалося. Два століття по тому кияни запросили княжити переможця половецьких ханів — волинського князя Мстислава Ізяславича. У 1169 році, доки він готував черговий похід на південний схід, на Київ уперше впала орда зі сходу північного. Восьмого березня володимиро-суздальско-половецьке військо Андрія Боголюбського увірвалося в Київ і вчинило небачену різанину. Як пише літописець: «Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року».

Здавалося, тисячоліття жахів скінчило кривавий тан масакри українців в 1991-му. Та агресія Росії на Донбасі довела, що боротьбу з продовжувачами московсько-татарської орди не завершено. У тому числі — у колективній пам’яті. Міфи та псевдонаукові теорії про російсько-українську «спільну колиску» і споконвічну «братню» дружбу вже понад двадцять років спростовує відомий дослідник Першої національної революції Роман Коваль. Його нова книга «Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії» — уже сьома в серії «Отаманія ХХ століття». Відтак сто миттєвостей української весни, декілька сотень імен — з темряви нашої непам’яті. З тих часів, коли протягом 15 років (1914–1930) неозорі українські простори — від Гуцульщини до Північного Кавказу й Кубані — рясно скроплювалися кров’ю борців за волю України.

Цю розвідку, як і всі інші книжки Р.Коваля, можна назвати альтернативною історією: в тому сенсі, що зіперта вона не на мемуари-виправдання невдало-недолугих чільників УНР, Директорії й Гетьманату, а на свідчення рядових героїв — козаків, стрільців, отаманів. Воїнів, для котрих, як для подільського отамана Якова Гальчевського (Орла), був один смисл життя: «Краще смерть для людини з вояцькою честю, чим співчутливі й докірливі погляди жінок і дівчат свого народу». Не словом — життям підтверджували козаки щирість цих слів.

Воювали не лише чоловіки, а й дівчата. Гімназистка Саша Соколовська, донька дяка і сестра священика, після загибелі у боротьбі з московськими окупантами трьох братів, набрала у кубанку жорстви, винесла на Дівич-гору й промовила: «Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам! За Україну без жидів і комуністів!». Спускалася отаманом Марусею.

Належність до двох імперій змусила українців битися між собою. Братовбивство розпочалося на фронтах Першої світової, продовжилося під час Національної революції: українці воювали у війську УНР, у червоних і білих арміях, у Махна, поляків, повстанців. Трагізм цього розпорошення добре усвідомлювали прості козаки. Один із них згадував відступ 1920-го: «За Збручем теж Україна, але не та... Й господарювали тут не брати-галичани, а вороги України, — на сором, наші союзники. Та й по цей бік Збруча розпаношився хижий ворог, тільки червоний».

Спричинили втечу з рідної землі керівники УНР, яким бракувало волі та державницького хисту. Ще в листопаді 1919-го Армія Директорії опинилася у «трикутнику смерті»: між поляками, більшовиками і грабармією Дєнікіна. Отаман Омелян Волох, командир Гайдамацького полку, «людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча настрої мас», поговорив із козаками з куреня охорони Головного отамана, внаслідок чого більшість «синків Петлюри» перейшла на бік Волоха. «Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем, але Петлюра не наважався. Тим часом «ставка вже згорнулась» і від’їжджала на Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії прикрити відхід державних установ... Петлюра тікав від власного війська». То був найтяжчий момент. Тоді ситуацію врятував Михайло Омелянович-Павленко, котрий зібрав залишки тих, хто не змирився з поразкою, й повів їх у легендарний Зимовий похід, продовжуючи існування України.

Голодні й босі, обірвані та брудні — козаки стояли на смерть із дрібкою зброї й набоїв та не втрачали жаги боротьби, віру в себе, у перемогу й в Україну. А в цей час «провідники» домовлялися з «союзниками» і гендлювали майбутнім людей і держави: «Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась. На вимогу поляків, які підписали з москалями в Ризі таємний мирний договір, Петлюра зупинив наступ українських дивізій. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення. І після короткого перемир’я перейти в наступ». Як би цього не хотілося, а паралелі із сьогоднішньою війною на сході мимоволі стають навіч.

Роман Коваль завжди пише з однією метою: збудити суспільство, показати сучасникам, що Росія — ментальний нащадок угро-фінських племен і державний спадкоємець монгольської орди — ворог. На прикладах історії він учить очільників держави (коли їх взагалі можна чомусь навчити) бути гідними викликів часу. У 2014-му народ почав будувати армію. Далі справа за владою. Дай Бог не перетворитися їй на таку саму, як її бачили бійці 1920-х: «Головнокомандувач та міністр оборони з’являються на фронті як гості, до слова, всім забезпечені».

ЛІДЕРИ ЛІТА: КОРОТКІ СПИСКИ

Далі публікуємо результати експертного оцінювання піврічного видавничого репертуару — списки лідерів літа за версією Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2015». Оскільки остаточні місця визначаться по оцінюванні усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім цікавіших книжок у кожній підномінації без визначення місця — за абеткою (перша літера бібліографічного рядка).

 

Номінація «МИНУВШИНА»

Популярні видання

Володимир БІЛІНСЬКИЙ. Країна Моксель, або Московія. Книга 1. — Тернопіль: Богдан, 376 с.(п)

 

Іван ПАТРИЛЯК. Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939–1960 роках. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 512 с.(п)

 

Роман КОВАЛЬ. Сто історій Визвольної війни. — К.: Наш формат, 368 с.(п)

 

Усі війни ХХ століття. Карти, зброя, тактика. Великий ілюстрований атлас. — Х.: Пелікан, 136 с.(п)

 

Чарльз Раймонд БІЗЛІ. Принц Енріке, мореплавець. — К.: Темпора, 236 с.(п)

 

Яків ГОРДІЄНКО. Errare humanum est: 50 нарисів з українського примарознавства. — К.: Дуліби, 210 с.(п)

 

Ярослав ФАЙЗУЛІН, Володимир ГІНДА. Україна у вогні минулого століття. Постаті. Факти. Версії. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 352 с.(о)

 

 

Дослідження / документи

Алексей ТОЛОЧКО. Очерки начальной Руси. — К.: Laurus, 336 с.(о)

 

Андрій КОЗИЦЬКИЙ. Leopolis militans. Нариси військової історії Львова ХІІІ–ХVІІІ ст. — Л.: Апріорі, 368 с.(п)

 

Віра ГУПАЛО. Звенигород і Звенигородська земля у ХІ–ХІІІ століттях (соціоісторична реконструкція). — Л.: Інститут українознавства НАНУ, 532 с.(п)

 

Вольфрам ДОРНІК, Георгій КАСЬЯНОВ, Петер ЛІБ, Ганнес ЛЯЙДІНГЕР, Алєксєй МІЛЛЄР, Богдан МУСЯЛ, Василь РАСЕВИЧ. Україна між самовизначенням та окупацією: 1917–1922 роки. — К.: Ніка-Центр, 512 с.(п)

 

Маріуш КОЖЕНЬОВСЬКИЙ. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905–1920 роках. — К.: Дух і Літера, 664 с.(о)

 

Марк Дж. КОНВЕРСІНО. Спільна війна. Провал операції «Френтік». — К.: К.І.С., 318 с.(п)

 

Нортон МЕЗВІНСКІ, Ізраель ШАХАК. Юдейський фундаменталізм в Ізраїлі. — К.: Темпора, 272 с.(о)

 

 

Біографії / мемуари

Вацлав ГАВЕЛ. Листи до Ольги. — К.: Laurus, 386 с.(о)

 

Галичина — український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка. — Л.: Апріорі, 268 с.(п)

 

Генрі ФОРД. Моє життя і робота. — К.: Наш формат, 384 с.(п)

 

Євген ЧИКАЛЕНКО. Щоденник (1921). — К.: Темпора, 484 с.(п)

 

Князі Острозькі. — К.: Балтія-Друк, 280 с.(п)

 

Марія РОЗУМОВСЬКА. Розумовські. Родина при царському дворі. — К.: Темпора, 320 с.(с)

 

Микола ПОСІВНИЧ. Степан Бандера; Олеся ІСАЮК. Роман Шухевич. Сер. «Українці. Історія нескорених». — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 256+256 с.(п)