Політично успішна Україна

17.11.2007
Політично успішна Україна

Збіґнєв Бжезинський (праворуч) із Віктором Ющенком. (Фото Укрінформ.)

Восьмий «круглий стіл» під назвою «Україна на шляху до державотворення», в якому взяли участь чільні політики й урядовці з України, США та Європи, був присвячений темі взаємин України з ЄС. Організатором заходу виступив «Центр дослідження відносин США—Україна» під керівництвом Волтера Зарицького. Одним із ключових доповідачів на цьому зібранні був доктор Збіґнєв Бжезинський, колишній радник президента США Джиммі Картера і великий приятель незалежної України. Пропонуємо вашій увазі його виступ, наданий «УМ» Фондом «Демократичні ініціативи».

 

Україна в ролі «старшого брата»

Я дуже вдячний за те, що маю змогу говорити перед цією аудиторією знову, а через цю аудиторію — з народом України. Хочу почати з привітання народові України з його політичною зрілістю. Він це ще раз довів і показав, що має політичну культуру, і йому є чим пишатися. Народ має політичну культуру, яка є частиною загальної політичної культури демократії — вміти погодитись, не бути згідним, гостро дискутувати, політично поділитися, але залишаючись у межах тривалого конституційного процесу. Все це ознаки політичної культури демократії, і я думаю, що український народ має причину цим пишатися.

Взагалі–то Україна повинна сказати своєму молодшому братові — Росії, щоб той навчався в неї політичної культури. Я бачу, хтось посміхається: «Молодший брат»? Однак Росія — це справді молодший брат України, для тих, хто знає історію. І політично Україна показала свою зрілість та здатність знаходити компроміс, чого Росія ще не продемонструвала. Подивіться на кілька останніх президентських виборів. Є дуже простий тест на демократичність виборчих процесів. Якщо ви не знаєте, хто виграє, і якщо ваші передбачення часто не справджуються, знайте — це демократія. Передбачити результати президентських виборів у Росії — для мене не проблема. Я знаю результат. І вам це теж про щось свідчить.

Тож молодший брат має навчитися у свого старшого брата, і я вважаю, ми (американці) також маємо дечого повчитися в українців.

Україна дедалі більше голосує як одне ціле

Пригадую, коли народилася держава Україна, прогнози щодо її майбутнього були невтішні — казали, ніби Україна не витримає випробовування часом. Я пам’ятаю деяких дуже компетентних аналітиків–інтелектуалів, які нам доводили, що Україна розколеться на дві дер­жави, що країна, по суті, нестабільна. Можливо, Західна Україна (Галичина) і може проголосити незалежність, але решта, мабуть, що ні.

Подивіться на останні вибори. Дедалі більша комплексність вибору. Тимошенко зробила відчутний прорив на сході. Хоч як дивно, навіть Янукович отримав трохи голосів на заході, і країна дедалі частіше голосує як єдине ціле. Якщо хочете інший приклад, подивіться на коротку кризу з маленьким азовським островом Тузла, що його за якоюсь особливою логікою Російська Федерація хотіла включити в свою територію, трансформуючи з острова на півострів (з боку Російської Федерації). Пам’ятаєте, як відреагували українці? Всі–всі, в тому числі й Президент Кучма, який повернувся з Бразилії і, стоячи на берегах Тузли, жорстко проголосив: «Це — українська територія». І подивіться на рішення Ради. Здається, що голосування було майже одностайним, якщо не цілковито одностайним, включаючи комуністів. Така одностайність засвідчила, що територіальна цілісність України — непорушна.

Отже, ми знаємо, що Україна є успішною як національна держава. Україна існуватиме, і жодних сумнівів у цьому немає. Україна — це, безперечно, частина європейського пейзажу, частина європейської політичної культури. Вона це продемонструвала. Україна — частина європейської культури, і всі, хто перебуває в Києві, навіть з коротким візитом, бачать численні докази цього. Це стійка реальність, до якої всі мають звикнути, і в цьому процесі — позбутися невігластва.

Без артикля «the»

Коли Україна стала незалежною, багато людей, зокрема і в цій країні (США) не знали, що таке Україна і де вона розміщена. До слова «Україна» часто додавали артикль «the».

Але сьогодні все змінюється. Важливо, щоб зміни відбувалися і в Україні. Я маю на увазі дещо дуже особливе. А саме: країна та нація стають реальністю тоді, коли вони здобуваються на глибоке історичне самоусвідомлення. Це важливо, бо країна без пам’яті — що людина без мізків, без самосвідомості. Я був вражений цим кілька років тому, коли приїздив до Києва і вирішив відвідати Биківню, про яку, я впевнений, більшість із вас знає. Коли ж я говорив з близьким до Кучми високопосадовцем, зрозумів, що він нічого не знав про це. І я підозрюю, що багато інших українців у недавньому минулому не мали жодного уявлення про Биківню і не усвідомлювали важливості знати про такі речі. Ось чому рішення Ради про геноцид — історично і політично важливе. Це поворотний пункт, це нагадує людям про речі, які сталися, про важливість бути незалежними і бути відповідальними за свою власну країну. І в Україні саме це відбувається. Це все на краще, бо становить невід’ємну частину більш складних промислових і фінансових питань, які ви обговорювали в контексті зв’язків України, Європи та ЄС.

Україна має бути енергійна, процвітаюча, політично успішна Україна, вона має бути частиною Європи, а Європа повинна змінити своє бачення Сходу, щоб зрозуміти, що кордони Європи не закінчуються річкою Буг. Річ у тім, що Європа — це динамічна реальність, але одночасно частина історії та культури, і Україна є частиною цієї історії та культури.

За відповідальну і прозору політику

Після останніх виборів Україна має змогу знову засвідчити свою політичну зрілість. Я думаю, народ через свій вибір показав, що Помаранчева революція поклала край питанню: чи витримає Україна випробування часом, чи ні? І хоч це сталося кілька років тому, але тепер також важливо показати політично зріле лідерство. Це лідерство, керівництво має бути відповіддю тому факту, що народ політично зрілий, і також це означає, що народ має ясне поняття про відповідальність і підзвітність за політичні рішення і політичні програми. Все розуміння демократії — це поняття про змагання програм і змагання керівництва, а потім — підзвітності та відповідальності за керівництво, яке не може бути затуманеним, не може бути прихованим, непрозорим. Проблема відповідальності та підзвітності має бути чітко визначена.

І ось чому Президент Ющенко має реальну можливість втілити серйозну й ефективну систему відповідальності та підзвітності, ґрунтовану на двох складових — більшості та меншості. Більшістю може бути двопартійна коаліція, це може бути навіть частково широка коаліція, якщо дехто з опозиції хоче бути частиною більшості, але це не може бути уряд, який робить підзвітність та відповідальність непрозорими через розмивання програм і розділ між елітами, які мають альтернативні програми. Такий недолік породжує політичний цинізм і створює враження «ми — нація», а «вони — еліта», і підсилює віру, що еліта є корумпована і наживається на людях, і ніколи не підзвітна народові.

Альтернативи, вбудовані в таку систему керівництва, — це важливий аспект демократії, і Президент Ющенко має можливість установити це: або через двопартійну коаліцію, або через формулу «дві партії + коаліція», може, навіть у дуже розмитому розумінні — через часткову широку коаліцію, але точно не через повну велику коаліцію (куди входять усі партії), бо тоді змішуються в одне підзвітність та відповідальність.

Прем’єр Тимошенко повинна показати...

Прем’єр–міністр Тимошенко має змогу показати, що вона є істинним національним лідером, і на підтвердження цього — велика підтримка на виборах. Вона також має змогу керувати в такий спосіб, щоб показати, що вона не тільки передвиборчий популіст, але відповідальний національний лідер, який може формувати політику на довгий період, без емоцій, але із зобов’язаннями, з твердістю, та без помсти, отримуючи підтримку і міцну повагу. Вона показала великий політичний талант і є зростаючою зіркою на українському політичному небосхилі. Нині вона має можливість втілити ці таланти в стійке лідерство.

Попередній Прем’єр–міністр Янукович теж може показати себе як відповідальний опозиційний лідер. Не як продиктований великим сусідом вибір, але як питомо український національний лідер, який бере участь у загальному прориві України в Європу. І він це заявив, будучи Прем’єр–міністром, але, як то кажуть, «не спробуєш — не дізнаєшся», тож треба показати це зобов’язання не тільки словесно, будучи на посаді, але й на практиці, як опозиційний лідер. Як лідерові Януковичу слід полегшити кроки України як можливого учасника в ширшому європейському проекті.

Нормальна європейська держава

Іншими словами, кожен із трьох політичних лідерів України має тепер історичний шанс, історичну можливість довести кожному, що Україна — не тільки національний успіх, але й країна, яка закриває неминучу прірву між нею і Заходом. І це провалля — не вина українців, це наслідок відсутності свободи, відсутності незалежності, присутності комунізму стільки десятиліть і підкорення століттями імперській системі. Якщо ви розглянете всі ці причини цієї прірви, ви будете вражені тим, що ця прірва така маленька. І близький той день, коли Україна стане повноправним учасником європейського простору.

Можна нескінченно говорити про проблеми, які треба розв’язати, про критерії, яким треба відповідати, про стандарти, які треба задовольнити, про дефіцити, які треба перебороти, але імпульс даний саме в цьому напрямі. Європа також змінює своє бачення України. Незнання, яке я відчував у США 15 років тому, було так само поширене і в Європі — може, не в такому обсязі поширене, але близьке до того. Сьогодні все стрімко змінюється, й образ України як нормальної європейської держави поступово набуває переваги. І в цьому не лише обнадійлива перспектива для України, але і ширша сфера, ширша перспектива. Я глибоко переконаний, я стратегічно переконаний, що оскільки Україна рухається до Європи, імперіалістична можливість для Росії закривається назавжди, і Росія тоді матиме лише одну можливість — наслідувати приклад свого старшого брата. І це дуже втішна та серйозна перспектива, оскільки, врешті–решт Росія не має вибору, якщо подивитися на величезний простір Росії та її демографічну кризу, силу східних сусідів, що зростає.

Якщо Росія не прямуватиме до Європи, збудеться інша перспектива, яку колись описали алегорично, але в якій є загрозливе географічне визначення: «Європа до Уралу». Пам’ятайте генерала де Голля, коли він говорив про Європу до Уралу. Він не пропонував, що Росія буде поділена, він мав лише на увазі Росію в Європі. Росія в Європі по Владивосток може стати привабливою можливістю для Росії, але якщо вона її не втілить, росіяни постануть перед загрозливою непевністю в майбутньому. Отже, Україна, в певному розумінні, пропонує не тільки урок, а й перспективний шлях для Росії, дорогу, яку — всі ми на Заході сподіватимемося — Росія пройде. Тому що це було б в інтересах розширеного Заходу, якщо Росія вчасно стала б ближчою та глибше асоційованою із Заходом.

Україна ставить вагомий геополітичний виклик усім нам, але я вважаю, що на цей виклик ми можемо дивитися сьогодні, невдовзі після українських виборів та, зокрема, через результати цих виборів, із дедалі більшим оптимізмом.

Збіґнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ (з англійської переклала Ірина Туз)