На засіданні Кабміну днями стався дуже симптоматичний випадок: словесна баталія між Прем’єр–міністром та одним із найавторитетніших та найвпливовіших членів її команди. Авторитарна Юлія Володимирівна, як відомо, всяке «інакомисліє» соратників не вітає, а ті, у свою чергу, намагаються за найменшої нагоди демонструвати — словами, коментарями, жестами — всепоглинаючу лояльність. Нерви поки що не здавали навіть у фахівців, які мають та шанують власну думку.

Учора Верховна Рада все–таки дотиснула спікера Арсенія Яценюка. Новосформований альянс, до якого ввійшли Партія регіонів, Блок Литвина, Компартія і — у ролі «золотої акції» — депутати з «Єдиного центру», пересадили Яценюка у звичайне крісло. Для цього знадобилося застосувати в тому числі й стусани і борцівські прийоми. 34–річний політик не захотів міряти до себе посадочне місце звичайного парламентарія і, обурившись, покинув зал. Відтак у парламенті з’явилася нова ситуативна більшість, яка вже почала переговори про кандидатуру нового спікера. А БЮТ і «НУНС» знову отримали шанс відчути себе партнерами.

«Я не бачу в цьому жодної трагедії. Напевно, це відповідь на мої пропозиції щодо об’єднання політичних сил, на мою антикризову роботу, на прийняття цілої низки антикризових пакетів і, взагалі, незалежну позицію в стінах українського парламенту», — так прокоментував позитивне голосування за його відставку з посади Голови Верховної Ради Арсеній Яценюк. Екс–спікер вважає, що «демократія як була під загрозою, так і залишається», і «ті події, які відбуваються в стінах парламенту, є тому яскравим підтвердженням».

Атмосфера в Кабінеті Міністрів учора була незвично напруженою і зводилася до питання: «Звільнять–таки спікера чи ні?». І хоча зовні урядовці намагалися виглядати упевненими та незворушними, жоден не погоджувався коментувати політичний прогноз, що наступною після Голови Верховної Ради має стати Прем’єр–міністр.

Щоб ніхто не сумнівався: в українській політиці вже давно немає «хороших» і «поганих», «білих» і «чорних», скомпрометованих і нескомпрометованих. Виборці декого ще сяк–так підтримують, піддаючись чи то на акторську гру, чи на технологічні «заманухи», чи банально віддаючи перевагу «меншому з лих». Але ціннісні стандарти зневажено й забуто. Недаремно ж ніхто не згадує про День свободи — четверту річницю Помаранчевої революції, яку належало б відзначати 22 листопада, тобто вже менш як за десять днів.