«Фінансова криза — це витверезник для України»

21.11.2008
«Фінансова криза — це витверезник для України»

Євген Головаха.

Авторитетний дослідник суспільних настроїв українців Євген Головаха — один із небагатьох відомих соціологів, який має справу з політикою, але не «заляпався» в ній. Він відмовляється працювати, незважаючи на активне «сватання», у виборчих штабах будь–яких політиків і лишається вірним науці. Саме тому заступник директора Інституту соціології НАН України може говорити про все і про всіх. Євген Головаха вважає, що в України починається нелегкий період, але він може стати для нас школою виживання. І якщо будемо гарними учнями, то і корупція, і низький рівень життя, і колишні чвари залишаться у минулому.

 

 

«Українці найменш задоволені життям серед усіх європейців»

— Зараз для суспільства тема №1 — економічна криза, масове безробіття. Однак фінансисти кажуть: для економіки паніка населення навіть страшніша за фінансові негаразди. Скажіть, які зараз настрої панують серед українців?

— У фінансовій кризі не винна паніка. Її спричинили самі ж фінансисти. Адже світова економіка в умовах глобалізації надто багато працює з віртуальними, неіснуючими грошима. Фінансисти брали гроші з повітря. Тепер у них такого повітря нема, їм погано дихається. І вони апелюють до людей. Дійсно, існує закономірність: якщо гроші не прив’язані до реальних матеріальних речей, то вони прив’язані до психології. Але проблема не в населенні. Я сказав би навпаки, що українці, незважаючи на ознаки серйозного економічного спаду, не панікують. Стурбованість є, дійсно. Але ж, як показують дослідження, ці настрої суттєво почали погіршуватися ще на початку року. І багато в чому це пов’язано з оцінкою ефективності діяльності влади — велике розчарування почалося ще тоді. А економічна криза докинула хмизу в багаття. Ще на початку року що найбільше непокоїло людей? Різке зростання цін і можливість залишитися без роботи! Те ж турбує людей і зараз — це нормально.

— І що ж для України означає нинішня криза?

— Економіка з віртуальними грошима не може бути постійно зростаючою. І ці кризи — закономірні. І навіть у чомусь корисні для світової економіки. Саме зараз уся система переглядається з точки зору її відповідності реальному стану речей. Те ж саме і в Україні. Якби не було таких поміркованих криз, то міг статися величезний вибух — тоді, як бульбашка, вся економіка — національна, світова — луснула б. Нинішня криза для України — це ніби витверезник. Так, не дуже приємно туди потрапляти. З одного боку, ти наче тверезієш, а з іншого — якось незручно, гроші потрібно сплачувати і взагалі соромно. Оце ми маємо зараз.

— Ще не так давно ви казали, що найбідніші українці за останні роки з украй низького рівня життя перейшли на рівень просто низький. Тепер знову житимемо гірше?

— Дійсно, останніми роками у нас зростав і рівень життя, і реальні доходи, і рівень соціального самопочуття людей. Дефіцит соціальних благ суттєво скоротився. І навіть найменш захищені категорії населення — пенсіонери, інваліди, студенти — навіть у них рівень соціального самопочуття потроху зростав. Із відчайдушного — до просто не дуже доброго стану. І що ж відбуватиметься тепер? Думаю, що ми, на жаль, втратимо цю тенденцію зростання, буде певна стагнація, а може, і погіршення ситуації. Я розцінюю це як зупинку України на шляху до перетворення її на бідну, але цивілізовану державу. А поки що вона у нас бідна і нецивілізована. Ця зупинка буде, як мінімум, на два роки. Криза, на жаль, трапилась у незручний для нас час — якби ще два–три роки зростання, Україна мала б дуже чудові шанси вийти у наступному десятилітті на рівень небагатої європейської держави.

— Який тоді можна буде прогнозувати рівень задоволеності життям в українців?

— Узагалі українці дуже незадоволені життям — найменш задоволені серед усіх європейців. Це вже вдруге засвідчує європейське соціальне дослідження, яке ми проводимо раз на два роки. Тут є і реальні підстави. Але є і певні ментальні, культурні, психологічні причини. Взагалі східнослов’янська психологія схильна до песимізму. І відмінності регіональні за рівнем задоволеності життям не дуже великі.

Але існує один цікавий факт: загальна задоволеність життям у нас дуже сильно пов’язана зі ставленням до того, хто перебуває при владі. Тобто коли дер­жавою керує Партія регіонів, то більш задоволений життям східний регіон, коли при владі «помаранчеві» — тоді західний. А от зараз — усі незадоволені.

«Українці неохоче, але підуть на вибори»

— А чи здатна політична криза зробити українців аполітичними?

— Я думаю, що політична криза подіяла на суспільство непогано. Українці стали заполітизованими під час помаранчевої революції — тоді відбулася суттєва диференціація поглядів. І регіональна визначеність стала майже антагоністичною, майже неподоланою. Надто була велика емоційна напруженість у стосунках між людьми з різною ідеологією. Тепер же спостерігається розчарування. Це дехто називає політичною апатією. Я б так не сказав. Це просто нормальне ставлення до політики, без зайвих емоцій, з раціональним підходом.

Окрім того, цей політичний вертеп корисний ще й тим, що він дискредитує багато ще в чому радянські методи управління державою, економікою. Поступово в суспільстві має з’являтися упевненість, що це вже не забезпечить нормального життя в країні, що потрібні зміни.

— А щодо позачергових виборів? Наскільки ця тема для суспільства актуальна?

— Більшість людей, як показують дослідження, проти виборів. Мовляв, не до них зараз. Але ми бачимо, що в США теж дуже серйозна криза, але вибори відбулися. І що б там не казали про витрачання грошей на вибори, я завжди зауважую: демократія — дорога річ. Звісно, дешевше призначити на 70 років якогось Фіделя Кастро — і не потрібно виборів. Так буде дешево. Але в демократичних країнах, окрім виборів, немає іншого механізму, аби вирішити проблему некомпетентності влади.

— Чи підуть українці на вибори?

— Підуть! У нас узагалі люди дуже відповідальні. Нашу політичну культуру іноді недооцінюють. А між іншим, в українців є дуже позитивні риси політичної культури, завдяки яким наша держава пережила дуже скрутні часи — без конфронтації, кривавих конфліктів. І одна з цих рис — відповідальність. Українці будуть обурюватися: «Навіщо ці вибори?». Але все одно на них підуть.

— Чи робили ви якісь зрізи щодо електоральних симпатій українців? Чи здатні позачергові вибори поміняти «розклад» політичних сил у Верховній Раді?

— Усе залежить від вибор­ців. Але в нас прослідковується чітка тенденція: перебування при владі в Україні завжди супроводжується падінням рейтингу. Це демонструє і рейтинг Ющенка, який вже наблизився до рейтингу Кучми, і Тимошенко — у порівнянні з січнем її рейтинг суттєво впав — зараз вона поступається Януковичу. За останніми даними, якби зараз відбулися вибори, то найбільш вірогідною була б коаліція на основі Партії регіонів. А хто знає, що буде за кілька місяців?

Про боротьбу з корупцією забудьте на два роки

— На ваше переконання, українці — справжні романтики, бо вірять у моральних і чесних керівників, у месію, який прийде і врятує Україну...

— Сподіватися на те, що хтось прийде і врятує країну, — це велика ілюзія. Особливо в нашій країні, де зловживання владою — це принцип. Але Захід теж пройшов через цей етап — там зловживали владою у скрутні часи не менше, ніж у нас. Але поступово вироблялися захисні механізми — суспільні та індивідуальні. Я дуже сподіваюся, що ці роки в умовах кризи позбавлять українців такої романтичності. Кожен повинен розуміти, що його відповідальності за себе, родину і за те місце, де він працює, — уже достатньо, щоб країна зробила поступ. А якщо додати ще до цього раціональний і демократичний вибір, то все буде, як слід.

— Ваша фраза: «у бідній країні завжди буде корумповане керівництво». Що ж нам робити? Як подолати корупцію?

— Давно встановлено, що в країнах, які не досягли певного рівня матеріального розвитку, влада тотально корумпована. Потім вона стає просто корумпованою. І тільки коли держави виходять на дуже високий показник рівня життя, тоді чомусь рівень корумпованості стає низьким. На жаль, Україна в цьому поступі зробила зупинку. Тепер ще два роки, як мінімум, нам стояти на місці. Але я певен, що боротьба з корупцією — це не поліцейські заходи. Це, перш за все, зростання рівня життя переважної більшості населення. Коли в людей з’являються надлишки, які можуть бути використані на захист своїх інтересів проти корумпованих чиновників, тоді ситуація починає змінюватися. А поки що людям легше віддати чиновнику хабара, аніж відстоювати свої права — це просто вийде дешевше.

Ще одна проблема нашої держави — це залишкова радянська система права. Тільки якщо раніше суддя був залежний від партійного контролю, тепер він залежний від грошей. Ця система повинна бути дискредитована.

— І що ж нам лишається тільки чекати, коли все саме по собі «розсмокчеться»? Іншого виходу нема?

— В Україні як у вільній державі діють принципи самоорганізації. І потрібен час. Так, дуже важко чекати, коли погано. Але інший вихід — це вже самовбивство. Інший шлях — це анархія, автократія або громадянська війна. Нетерплячі отримують саме такий результат. Починається некерований процес. Наприклад, з’являться автократ, який залізною рукою наводить лад...

— А нам таке не загрожує? Чимало українців ще ностальгує за «сильною рукою»...

— Авторитаризм загрожує усім — навіть найбільш розвиненим демократичним країнам. У нашій ситуації — не було б щастя, та нещастя допомогло. У нас дуже регіонально диференційована країна, і є непримиренні протиріччя між регіональними ідеологіями та цінностями. І завдяки цьо­му еліти, які представляють інтереси регіонів, не можуть домовитися і висунути одного «батька нації». Чи матір. З одного боку, ці протиріччя — це погано для країни, але вони ж і унеможливлюють обрання авторитарного лідера. Але гарантії, що такий не з’явиться, теж немає.

«Україна для Росії — фантомний біль»

— Соціологи стверджують, що між станом економіки та патріотизмом існує прямий зв’язок. Ви прогнозуєте «охолодження» патріотизму?

— Ні, охолодження вже не буде. Це спостерігалося у 90–ті роки. Тоді стан економіки і стан патріотизму був дуже пов’язаний. Бо для більшості Україна ще не стала своєю. Тепер же люди прийняли її як свою дер­жаву — це дуже важливо. До того ж сформувалося цементуюча основа нової України — покоління, яке іншої держави не знає.

— Але чи спостерігається досі такий очевидний «водорозділ» між східною та західною Україною?

— Це ще одна велика ілюзія — що ці регіони роз’єднані. Ми проводили дослідження щодо ціннісних пріоритетів, регіональної диференціації. За багатьма показниками — жодних відмінностей між регіонами. Психологічно багато в чому ці люди поєднані єдиною соціальною культурою. Щоправда, існують чинники, які розділяють, — політичні погляди, мова і ставлення до Росії та до минулого в межах Радянського Союзу. Але ці проблеми штучно роздмухані. Вони вирішаться з часом — із формуванням єдиного культурно–символічного простору. І ця проблема дуже швидко вирішилася б, якби ми стали країною ЄС. Але нас туди ніхто не хоче брати.

— Проблема російсько–україн­ських відносин — наскільки вона виглядає серйозною на «людському» рівні?

— В Україні ця тема менш болюча, ніж у Росії. Як не дивно, українці до росіян дуже непогано ставляться, більш тверезо. У нашій країні немає російсько–українського конфлікту — навіть на тій же Галичині. В Росії ж вирують емоції. А все тому, що Україна для Росії — фантомний біль. Як ампутована нога. І потрібно, щоб пройшов час, аби росіяни звикли, що ми вже інша держава.

— А чи вплинули події на Кавказі на ставлення українців до росіян та НАТО?

— Не скажу, що принципово змінилися. Але оперативні дослідження свідчать, що більше українців стало вважати Росію потенційною військовою загрозою. Стало трохи більше і прихильників НАТО. Але все одно більшість українців проти — до НАТО у нас поки що переважає негативне ставлення.