Кому не дали?

28.02.2009

Так уже складається у нашому прісно–хлібному сьогоденні, що Всеукраїнський рейтинг «Книжка року», проваджений її багатолітнім директором Костянтином Родиком, залишається найбільш фаховим і одіозним одночасно. Фаховий він через значну кількість номінацій, оцінюваних не меншим числом експертів, натомість одіозним його робить скупий результат голосування. А як інакше? Сотні книжок переглядаються протягом місяця на спеціальних засіданнях журі премії «Книжка року», а на публіку виносяться лише поодинокі переможці. Звідки вони? З ким змагалися? Кого перемогли? Словом, без оголошення повного списку не обійтися. Адже це в більш цивілізованих сусідів завжди оприлюднюють і довгі, і короткі списки будь–якої премії, а нам залишається нервувати з приводу категоричності експертів. Себто, ані довгого, ані короткого пояснення українським читачам не пропонують. А воно ж хочеться! І тому напередодні чергового, березневого, виголошення результатів премії «Книжка року» варто згадати, з чого складалась бодай коротка історія сучасної конкурсної літератури. Або принаймні її художня частина. Ручка ж від кухля, як свідчать психоаналітики, завжди смачніша за сам кухоль, а красне письменство за всі часи було червоною ганчіркою для сучасного читача. Адже масово реагують саме на худліт, а не масові, а вкрай поодинокі розумники можуть довести до ручки своїми інтелектуальними писаннями. До того ж, бестселерів у тій літературознавчій, критичній чи якій іншій гуманітарній піні зазвичай негусто.

Отже, що цього разу нам пропонує номінація «Красне письменство»? Вибирати переможця її українсько–прозового підрозділу доведеться з–поміж розмаїтого продукту сьогодення. Оскільки не всі вони, наче йогурти, корисні до щоденного вжитку в «живому» житті, то найбільш поживними видаються романи «Тіло і доля» Тараса Антиповича і «Шахмати для дибілів» Михайла Бриниха, а також збірка есеїв «Флешка» Юрка Іздрика. Чому? Просто Антипович пише стисло й грайливо, але без зайвої метафорики, хоч і вважає, що його буденно–незбагненні новели вкладаються в роман почуттів. Швидше, це роман виховання, але без втручання автора–методиста. Мовляв, життя саме таких навчить, якщо вже не навчило. Що ж до актуальності двох інших номінантів з «Красного письменства», то Іздрикова збірка надається до цього визначення найкраще, бо складається з оповідок, які він регулярно друкує у власній колонці в газеті «Поступ». Ну, а без феноменальних «Шахмат для дибілів» Бриниха наша буденність взагалі неможлива, бо написаний роман чудовим суржиком. Утім справжній інтризі в безперечно–народному читві жодні мовностилістичні перверсії не завадять.

Натомість такі книжки, як «Молоко з кров’ю» Люко Дашвар, «Супермаркет самотності» Ірени Карпи, а також «Ключ» Василя Шкляра, які також увійшли до коротких списків «Книжки року», своєрідним «народним» читвом можуть стати з двох причин: книжка Дашвар вже перемогла на конкурсі «Книга року Бі–Бі–Сі», а книжки решти авторів вкотре перевидані, себто добре відомі нашим експертам, а також широкій публіці.

Тим самим, до речі, грішать книжки, які входять до «перекладної» підномінації «Красного письменства». Серед них, зокрема, романи «Поштамт» Чарльза Буковскі, «Кіт і миша» Гюнтера Граса та «Спокута» Іена Мак’юена, вже давно відомі українським читачам через всюдисущу російську інвазію. І не тому, що книжки ці невідь з якої мови перекладені — чи з мови оригіналу, а чи з більш зрозумілої, чи пак, російської — а через власну «другорядну» відомість, якою вони зможуть зацікавити хіба що патріотично стурбованих експертів, але все одно залишатимуться на периферії читацької уваги. Бо, повторюю, Буковскі, Грасом і Мак’юеном нас уже всмак — і то давно — перегодували російські видавці. Дурити малоросійською «оригінальністю» свідомих видавців наше убоге військо перекладачів сучасної літератури можуть хіба що на «патріотичних» засадах, підтриманих т. зв. «державним» пріоритетом україномовних перекладів. Приємним винятком бачиться хіба що любовний переклад «Двох фургонів» Марини Левицької, мужньо здійснений Світланою Пиркало, які, вочевидь, і здобудуть перевагу в очах експертів, і поява книжки в козирному видавництві «Факт» — тому запорука.

З оцінкою ж сучасної поезії, яка обережно втрапляє до «Красного письменства», набагато гірше. Її авторів так само знають за рекламною піною, а не за добрим ковтком духмяного поетичного питва. Так, малочитабельний «Ярмінок» Петра Мідянки щойно отримав премію «ЛітАкцент року — 2008», плідній та всюдисущій Маріанні Кіяновській з її збіркою «Дещо щоденно» можна, так само не читаючи, повірити на слово, а «Біла книга кохання», «Антологія української поезії ХХ століття» та «Літургія кохання» — це поважні фоліанти, здебільшого перевидано–перероблені з чудового поетичного розмаїття часів минулої слави, тому експертної довіри їм не позичати. Натомість камерні видання на кшталт «Поезій» Бориса Мозолевського, пречудово виданих «Темпорою», та збірки «Весь» Олександра Кабанова, запакованої «Фоліо» до необов’язково–демократичної серії Safari, можуть залишити наських експертів цілком байдужими. Утім, як на автора сих рядків, саме вони заслуговують на увагу менш професійної, але більш широкої публіки.

Не можна оминути дотичної до художнього «Красного письменства» номінації «Хрес­томатія», до якої належать експертні підрозділи «Літературознавство» з «Критикою, біографією, мемуарами». У жанрово–благородному «Літературознавстві» віднедавна заправляють стилі скандальні, постмодерністські чи пак викривальні, тож до коротких списків цієї номінації потрапили, зокрема, такі книжки, як «Кітч і література» Тамари Гундорової, «Ольга Кобилянська: прочитання» Марка Павлишина, «Ким і коли було написане «Слово о полку Ігоревім» Омеляна Пріцака. Спитаєте, що саме привернуло до них увагу експертів «Книжки року»? Ті самі популістські мотиви: монографія Гундорової широко роздрукована в періодиці, книжка Павлишина нещодавно перемогла на «ЛітАкценті року — 2008», а чергова інтелектуальна казуїстика Пріцака взагалі не підлягає сумніву — принаймні щодо успіху в демократичного читача. Адже хто б не хотів дізнатися, нарешті, про золото Полуботка, кількість дітей у Роксолани та справжнього автора «Велесової книги». Поки ж цього нема, цілком може перемогти знаття того, «Ким і коли було написане «Слово о полку Ігоревім».

Така сама «ревізіоністська» ситуація з короткими списками у вищезгаданій «хрестоматійній» підномінації назвою «Критика, біографія, мемуари». Тут маємо суцільний перегляд минувшини, в якому здебільшого відбувається відвертий замах на авторитети, класиків та іншу національну гегемонію супроти постмодерністського завзяття. Отже, вибирати лідера доведеться, зокрема, з–поміж таких учених книжок, як «Олександр Довженко: Загибель богів. Ідентифікація автора в національному часопросторі» Сергія Тримбача, «Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима» Валерія Шевчука і «Тарас Шевченко. Життя і творчість» Івана Дзюби. Непохитною, але перевиданою твердинею залишаються «Вибрані праці. У 2 книгах» Юрія Шевельова, а також видані «Темпорою» безпрецедентні «Нотатники (1936 — 1968)» Євгена Маланюка. У яких, до речі, зауважуємо чудові рекомендації для організаторів будь–яких рейтингових перегонів, у тому числі, для експертної ради «Книжки року». Отже, попри затавроване Маланюком «українське глупство», «куркульство» і «заздрість», варто виокремити також «органічну нездатність до ієрархії, ненависть до всякої вищості як основні вади нації». Хіба це не про книжки? Чи таки про нашу «читацьку» націю? «Велике видається «українцеві» дивним, випадковим, неприродним, — значить автор «Нотатника». — Натомість «свій» має бути «лагідним», «милим», «негордим» і т. ін., ну й, очевидно, не дуже талановитим, і навіть не дуже щасливим. Бо — то не «наш».

Отже, разом із знаттям того, що краще — завжди ворог хорошого, мусимо констатувати ще й «чужорідну» обов’язковість лідера перегонів у черговому рейтингу «Книжка року», вибраного з коротких списків однойменної премії. Але не будемо засмучуватись, згадавши про те, що в Україні преміям не радіють, а кидаються вираховувати, кому ж не дали. Здається, цим скромним оглядом коротких списків ми надали можливість з’ясувати — кому ж саме.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО