Перевершити Гоголя

07.04.2009
Перевершити Гоголя

Сцена з історичного блокбастера. (Фото з сайту www.kino.org.)

Недільний ранок, 9.30. У великому залі київського кінотеатру «Україна» показують історичний блокбастер «Тарас Бульба» — зал на 456 місць заповнений на дві третини. В інтернет–просторі саме у розпалі дискусії щодо якості та відповідності гоголівському оригіналу кіноверсії російського режисера Володимира Бортка. Фільм, що вийшов у прокат 2 квітня, наразі став найбільш обговорюваним у культурному просторі країни і претендує стати однією з резонансних подій 2009 року. На жаль, неоднозначних для України.

 

Творчість Миколи Гоголя прийнято умовно ділити на українську та російську. До першої належить цикл «Миргород», куди входить повість «Тарас Бульба». До того як Бортко взявся за екранізацію твору, в нас якось не виникало дискусії на тему, наскільки «Бульба» є українським, адже там козаки, Запорізька Січ, боротьба з ляхами — все те, як нас учать у школі, що є ознакою українського національного духу і стояло біля витоків нашої державності. Були, звісно, люди, яких насторожувала велика кількість епітетів «русский» в українському творі Гоголя: «русский дух», «русская земля», «русский царь». Одним із таких був письменник Василь Шкляр, який у 2005 році видав «Тараса Бульбу» українською — щонайцікавіше — у перекладі з первинної версії твору, написаної Гоголем у 1938–му. Отак, ще у 1842 році, переписавши під тиском царської цензури першоверсію, Микола Васильович заклав бомбу уповільненої дії для нащадків непокірного запорізького полковника.

Питання, наскільки фільм «Тарас Бульба» буде українським, почало формуватися у 2006–му, коли за екранізацію повісті взявся Володимир Бортко. Поки українці іронізували про Бульбу–Депардьє та обговорювали режисерські здібності Віктора Греся, Бортко уклав бюджет на десяток мільйонів доларів, зібрав знімальну команду талановитих та іменитих, почав будувати Січ на Хортиці. Часті репортажі з місця зйомок розказували про яскраві батальні сцени, характерні образи козаків, передавали живі коментарі акторів. А потім, як пригадує художник–постановник Сергій Якутович, режисер закрився у монтажній, і залишалося лише здогадуватися, якого епічного «Бульбу» він там вичакловує.

У результаті вийшов добротний історичний російський фільм. Річ навіть не в тім, що в ньому задіяні впізнавані російські актори, яких наша свідомість неохоче сприймає в образах козаків: Михайло Боярський як Мусій Шило чи Володимир Вдовиченков як Остап Бульбенко. Пере­ломною у фільмі стає сцена бою за фортецю Дубно. Смерть кожного героя–козака супроводжується прощальною фразою, у якій він благословляє «Русскую землю». Те, що у Гоголя є органічним плетивом трагічного моменту, в Бортка перетворюється на пафосний фрагмент, грубо вмонтований в історичну драму з ідеологічних міркувань. Кіно як мистецький жанр тут помирає, ми змушені переглядати банальну агітку, на яку перетворився російський кінематограф останніх років. Апогеєм стає фінальна сцена спалення Тараса Бульби. «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» — погрожує полякам крізь димову завісу Бульба. І вже ввижається, що з–за неї вигулькне строга фігура Володимира Путіна, який погрозливо підійме кулак у бік Об’єднаної Європи. І скільки би після цього Богдан Ступка не пояснював, що «русский» означає «руський», тобто похідне від «Русь», воно все одно сприйматиметься як «російський».

Тепер мені зрозуміло, чому Сергій Якутович, один із нечисельної групи українців
у знімальній команді, із сумом зауважував, що працював на ворожій території. Борт­ку вдалося дуже вміло втиснути Гоголя у кон’юнктурні рам­ки російської політики.

Якщо ж відкинути ідеологічну домінанту фільму, то варто відзначити, що Борт­ко зняв хорошу історичну картину. Крім іншого, режисер зумів передати драматичні моменти вибору — між обов’язком та бажанням. Один лише раз у переказі твору Гоголя він дозволив собі вільність, коли розширив і продовжив історію кохання Андрія з полькою. Бортко додумав дошлюбну сцену кохання у батьківському замку дівчини, що в ті часи, погодьтеся, було нечуваною зухвалістю, і як результат — народження сина у молодої вдови. Момент символічний, але надто не правдоподібний і використаний, очевидно, на догоду поширеній думці, що в комерційному кіно обов’язково має бути love story.

А скільки би козаки Бортка не кричали «русская земля», камеру не обдуриш: неприступний Хотин, дністрові каньйони і придніпрові степи вона передає як правдиво українські землі.

 

ВБРАННЯ

На відмінно свою роботу виконали художники: оригінальним убранством може похвалитися найостанніший на Січі запорожець, не говорячи про пишні шати вельмож. Тихою і сумирною голубкою — як у Гоголя — постає перед нами Тарасова жінка у виконанні Ади Роговцевої. Таким, як у творі, ми бачимо Андрія, якого грає Ігор Петренко. Навіть Михайло Боярський та Остап Ступка переконують глядача в тому, що вони справдешні запорожці. Уміло скоординована й операторська робота у батальних сценах: камера охоплює не все поле бою, а концентрується на конкретних сутичках.