Сага про неандертальців

Те, що сьогодні в Україні, на жаль, небагато людей орієнтується в сучасній західній літературі, вочевидь, не таємниця. Причому йдеться навіть не про ознайомлення з нею через іноді поспішні російські переклади, а саме про видання українською. Наразі в нас видається чимало постмодерних філософів 60–х років, але чи достатньо добре ми розуміємося на європейській філософії, скажімо, 90–х, а на новітній — тим паче. Те ж саме і з художньою літературою — і необов’язково інтелектуальною. Гаразд, Коельо, гаразд, Браун, низка серій жанру фентезі та детективів, любовні романи тощо. А що далі?.. Натомість західна література популярних жанрів — не хочеться при цьому вживати дещо претензійний та снобістський термін «кітч» — значно розмаїтіша, ніж ми собі уявляємо, і, без сумніву, могла б витіснити на вітчизняному книжковому ринку чимало російської поп–продукції.

Зачин: спочатку була жінка

Зокрема, є така американська авторка Джін М. Ауел. Вона не була лауреаткою ані Букера, ані Дублінської премії, утім рецензії на серію її бестселерів, як на «одну з найулюбленіших саг нашого часу», можна знайти, приміром, у книжковому ревю «Нью–Йорк Таймс» чи в «Лос–Анджелес Геральд Екзамінер», а самі книжки ще з початку 80–х — придбати у крамницях США і Великобританії. Її чотиритомна серія розповідає про життя первісних людей, по суті, доісторичні часи пізнього Палеоліту (35 — 25 тис. рр. до н. е.), одразу після того, як почали танути підступні льодовики, а наші предки поступово набували своїх неандертальських рис, витісняючи з історичної арени менш розвинених пітекантропів. Звісно, при описі таких подій важать й археологічні артефакти чи то спостереження за нинішніми «дітьми лісу», тубільними племенами Африки або Австралії, а насамперед — перевірена життєвим досвідом фантазія. З нею в Ауел — жодних проблем. Хоча у письменниці власне бачення не лише доісторичних часів, коли людина насправді ще й не була людиною, тільки спиналася на ноги (в буквальному розумінні), а й усього історичного процесу до нинішніх днів.

Отут і найбільша дивина для нашого патріархального світу: центральне місце, згідно з Ауел, належить у ньому геть не цим дивним, незграбним дітлахам, що звуться чоловіками. Достоту навпаки: письменниця, буцімто заточуючи перший кремнієвий інструмент, творить власне бачення американського феміністичного дискурсу, ставлячи в основу не лише світу, а й містичних законів усесвіту саме жінку як матір, берегиню та основне — навдивовижу кмітливу, спритну, сильну істоту, призначену виживати в найтяжчих умовах; тягнути за собою й рід, і плем’я. Героїня цієї «фантастичної» саги, дівчинка Айла, потрапляючи зовсім малою з уже розвиненого племені неандертальців до приреченої на загибель раси пітекантропів, майже самотужки освоює й знахарство, і стрільбу з рогатки, і навіть табуйоване для неї шаманство. Це вона, спробувавши п’янкого трав’яного трунку, відкриває очі шаманам пітекантропів на загибель їхнього племені й майбутнє людей із білою шкірою, що осідлають «велетенських птахів» і блискавично пересуватимуться на далекі відстані. Себто Ауел таким чином уплітає свій роман і власне бачення жінки в нинішню культурну етнотечію.

Основна частина: в гармонії з природою

Озирнімося: чому нас останнє десятиліття вслід за Європою тягне до первісних африканських та східних (від індійських до алтайських) музичних ритмів, до химерних печерних і наскельних візерунків, що тепер, через тисячоліття, виражаються в постмодерному мистецтві; вабить до простого полотняного одягу, бажано народного; захоплює життя в гармонії з природою, манить до праці на землі в екокомунах, до пошуку альтернативних джерел енергії? Щоправда, якщо на Заході цей рух триває вже не один десяток років, то в нас лише починається.

До речі, якраз із Україною пов’язана доля самої Ауел і її головної героїні — Айли. Авторка, пишучи свою сагу, консультувалася з істориками, археологами, особисто бувала на археологічних розкопках у Франції, в Чехії, в Австрії, і в наших диких степах. Адже тут — за її словами — «течуть великі материнські ріки»: Дніпро, Дунай, Дон — мабуть, не просто іранські, а значно древніші назви, у яких відбилися наші перші звукосполучення, видобуті з природи: «д–н–д–н». Членкиня ОСМЕНСА, організації, яка згуртовує навколо себе провідних американських інтелектуалів, Джін Ауел гадає, що життя первісних людей народилося саме на території ниніш­ньої України завдяки тодішнім, надзвичайно сприятливим кліматичним умовам. Усі події її першого роману «Клан печерного ведмедя» відбуваються в скелястих горах Криму, над морем, що дарує первісним людям багато смачної й поживної всячини і де першою вчиться плавати та ж таки смілива дівчинка Айла. Тут вона, яку вигнали з племені жорстокі чоловіки, вожді печерного клану, мандрує вздовж Дніпра, де приручає коней. На думку Ауел, цих диких істот приручив аж ніяк не аркан, згідно зі стереотипними теоріями, а жіноча, материнська ласка. Айла всього–на–всього потурбувалася про лошатко. Цей другий том саги «Діти землі» так і зветься «Долина коней». Він, як і перший, був номінований на американську премію «Найкращий бестселер». Лише подумати: за ці роки серію було перекладено безліччю мов, перевидано кілька разів накладом понад 34 млн. (востаннє у 2000–х), а вона й далі знаходить нових шанувальників, усупереч усім скептикам, які твердять про недовговічність популярної літератури.

Кінцівка: в очікуванні видання

Особливої уваги заслуговує англійська мова романів. Вражає, як талановито авторка винаходить древні імена, назви річок, племен, територій. Варто вслухатися, як по–простому, первісно й «недосконало», вони звучать, неначе в унісон теорії про походження мови від звуків природи: Креб, Дарк, Доні (назва Дунаю), зеландоні (подунайські племена), Марона (чи не навіяно письменниці це ім’я нашою богинею Мара?). Отож Ауел відшуковує гортанні, рикливі форми, що наслідують природу (вони збереглися в східних та африканських народів), водночас зазираючи й у давні тексти. А первісні люди «печерного клану», окрім цих рикливих звуків, розмовляють насамперед жестами, себто все достоту як у Фердинанда де Сосюра: ми могли б обійтися і без слів, але ж... Також текст є справжньою енциклопедією англійських назв рослин, тварин, що вимерли і стародавніх знарядь праці, органічно поєднаних із описами незайманої природи.

На такому наративному тлі гріх оминути й біографію письменниці. Мешканка Портленда Джін Ауел, яка розміняла вже сьомий десяток, — насамперед турботлива мати й сильна жінка. Вона вийшла заміж одразу після закінчення школи; має п’ятеро дітей, яких виховувала, устигаючи здобувати вищу освіту й заразом працювати та їздити в численні експедиції, аби зібрати матеріал для своїх саг. Вивчала народні ремесла, архео­логію, бувала в музеях давнього мистецтва, брала консультації в мандрівників, що намагалися самотужки виживати серед дикої природи. Згодом жанр саги підхопили й такі сучасні американські автори як Лінда Лей, Сілл Гаррісон, Кетлін Оніл Джин та Елізабет Маршал.

Ніша цих саг — саме серед шанувальників давньої історії, археології й екології, а також усіх, хто прагне жити в гармонії з природою і власним я. Шкода, що такий фантастичний бестселер, як «Діти Землі», до того ж тісно пов’язаний із природою й історією нашої країни, ще довго не прочитає україномовний читач. При перекладі тут, мабуть, хотілося б пестити кожне речення, але ж у видавців як завжди — ні коштів, ні часто–густо бажання працювати на україномовному ринку...