Трамвай і політика

Позавчора сталися дві «знаменні» для мене події: опозиція знову пікетувала Раду, а мою дружину оштрафували у трамваї. Ми їхали удвох, квиток мали один, а сіли до другого вагону, в той час коли кондуктор — продавець квитків — перейшов до першого. На цій же зупинці до нашого вагону увійшли двоє контролерів — дамочка неохайного вигляду та огрядний, важкий мужик. Схожий на Януковича, він одразу заблокував своєю вагою наші сидіння, схилився над нами, і відсапуючись, гучно доводив, що ми повинні сплатити 30 гривень штрафу. Аргумент, що квиток нам купити було поки що просто ніде (навіть на зупинці не було каси) і що ми обов’язково збиралися це зробити, як тільки б увійшов кондуктор, не приймався. Мужик кричав і погрожував викликати наряд міліції. Ми намагалися переконати його нашими аргументами, але зрештою відступили. Нас поставили в незручне становище, і ми відкупилися від цієї парочки, маючи обґрунтований сумнів, що міліціянти оберуть наш бік.

Роздумуючи над цим випадком, я зненацька вловив паралель із сучасною політичною системою Україні. У ній ми з вами — такі самі пасажири, чия думка нікого не обходить. Якщо ви не намагаєтеся порушити закон і проїхатися зайцем, якщо слухняно живете за ЇХНІМИ правилами, — це ще не гарантує, що у вас не буде проблем. Якщо ви не згодні з думкою можновладцяконтролера — на його боці «папірці» й суди, де вам «культурно» пояснять, чому саме ви не праві. Ви далі не згодні? Ви підвищуєте голос, виходите на вулицю зі своїми вимогами на плакатах? Вам пригрозять нарядом міліції, яка «закриє собою» можновладця. І от питання: що я мав зробити у трамваї, відчуваючи, що маю рацію? Спокійно сплатити штраф і вийти чи продовжувати кричати, накинутися на контролера, сперечатися з міліцією? Що мали робити ті люди, які 27 квітня чи 11 травня зібралися під стінами Верховної Ради, протестуючи проти того, що їхньою думкою не поцікавилися, вирішуючи їхню долю? Охрипши — розійтися по домівках, чи проривати міліцейські кордони, аби «потримати» своїх обранців за дорогі італійські лацкани зі значками і «георгіївськими стрічками»?

Це вибір не з легких. Ми з дружиною й люди з­під Ради вирішили поступитися своїми інтересами заради «збереження громадського спокою», тобто обрали перший варіант. Що чекало б нас усіх, якби ми обрали інший? Наші сюжетні лінії, напевно, перетнулися б. Десь у слідчому ізоляторі. Безперечно, у цьому було б мало доброго — усіх нас чекали б серйозні проблеми. Проте мимоволі ловиш себе на думці, що і ми, пасажири, виходячи з трамвая, і протестувальники, які згортали свої транспаранти та рушали до метро, відчували у наших душах шкрябання одних і тих самих котів, власне безсилля, те, що зараз ти — ніхто у своїй країні, для своєї держави, для начальства.

Як виглядає, саме в цьому і є суть того тяжкого вибору, який ми мусимо зробити сьогодні: між великим спільним ізолятором, до якого закрито наші душі, і тим тісним та смердючим, до якого ризикуємо потрапити, порушивши ЇХНІ болотні «спокій» і «стабільність».

Бо шляху для втечі більше нема. Міліція викликана й вишикувана. І третього не дано.