Без вини винні

25.05.2004
Без вини винні

Два кіоски для порівняння — той, що так і не дали поставити Давидовим, підкосивши їх під корінь, і від самого початку незаконний, який простояв добрі сім років.

      Підприємцями стають по-різному. Одному «волохата лапа» у впливових структурах дозволяє триматися на плаву, іншому зі стартовим капіталом «багатий дядько» допоміг, а ще комусь доводиться покладатися лише на власну «світлу голову» та здібності «робити гроші». Дніпропетровчанка Тетяна Давидова з сином могли розраховувати тільки на останнє. Жінка одна поставила на ноги свого Максима. І до технолого-економічного технікуму він вступив, насамперед завдячуючи маминим клопотанням. Здобувши фах технолога з приготування їжі, хлопчина поїхав працювати до Москви та Істри, де заробив непогані гроші.

       От тільки до рідних місць Максима тягнуло нестримно. А тут ще й  неабияк загорівся ідеєю відкрити у Дніпропетровську свою справу. Тетяні Андріївні, до речі, бухгалтеру за фахом, теж здалося, що удвох із сином вони гори зможуть перевернути.

 

Кіоск, як марево

      Зрештою, повернувшись до Дніпропетровська, Максим вирішив відкрити щось на зразок павільйону на свіжому повітрі з безалкогольними напоями. Тим паче що на житловому масиві Західному, де вони з мамою мешкали, подібних закладів було негусто.

      У Ленінському райвиконкомі Дніпропетровська зареєстрували приватну виробничо-комерційну фірму під назвою «Максиком». Ніяких проблем спершу не виникало. Архітектор району видав ордер на місце, де Давидови вирішили кіоск встановити, головний санітарний лікар теж свою візу поставив.

      У райвиконкомі ж почали зволікати. Мовляв, ордер підпишемо тільки тоді, коли зробите кіоск. Що вдієш — повірили їм на слово. Як і має бути, виготовили кіоск за зразком, розробленим головним художником міста. Знову пішли до райвиконкому. А там говорять: кіоск, мовляв, нестандартний, не відповідає вимогам дизайну, і встановили його на газоні...

      Підприємці закупили зонти та столики, яких у місті практично не було, і холодильну камеру, і труби. Не лише всі Максимові гроші витратили, а ще п'ятсот доларів позичили.

      Отже, виходу не залишалося — почали скаржитися до міськвиконкому. Але й там підтримки не знайшли.

      Поруч із тим місцем, де Давидовим встановлювати кіоск заборонили, було розташовано просто на газоні інший, зовнішній вигляд якого навіть порівнювати з їхнім не доводилося. Звісно, Тетяна Андріївна повідомила про це до інстанцій. Ще у 1998 році голова комітету з контролю при Дніпропетровській міській раді народних депутатів Юрій Калиниченко з цього приводу відповів, що «у районі магазину «Русский лес» справді встановлено без дозволу нестандартний кіоск». От тільки прибирати його ніхто не збирався.

Прощавай, квартиро

      Зрештою, геть утомившись від цієї боротьби, Давидови загорілися новою ідеєю — відкрити дискотеку в Палаці культури лакофарбового заводу. Чогось подібного в цьому вогнищі культури не було й близько. Керівництво заводу на їхню пропозицію відреагувало начебто схвально. Принаймні у порядку експерименту дозволили попрацювати місяць без будь-якої орендної плати. Давидови старалися зарекомендувати себе з найкращого боку. До Нового року навіть свято почали готувати. Однак далі працювати їм не дозволили категорично.

      Отже, не заробили, а в ще більші борги влізли. Давидови вдаються до іншого рішучого кроку — продають квартиру, яка дісталася Тетяні Андріївні у спадщину від батька, і купують у Києві німецьке обладнання. Взялися за нову справу — створювати районний центр дозвілля молоді. Влада виділила їм для цього велике приміщення колишнього кінотеатру в селищі Кайдаки. З районним комітетом у справах молоді уклали відповідну угоду, за якою їм мали віддавати 60 відсотків прибутку.

      Давидови відкрили дискотеку. Народу зібралося — яблуку ніде впасти. Але ейфорія згасла майже відразу. Місцеві бритоголові у шкірянках почали вимагати з підприємців гроші. Тетяна Андріївна у розпачі звернулася по допомогу до знайомого офіцера міліції, який захистив її від подібних наїздів.

      Та невдовзі виникла нова проблема — вже з попереднім господарем клубу. Він теж гроші почав вимагати — немовби за ремонт.

      — Ти що, цей ремонт замовляла? — неабияк здивувався черговій проблемі Тетяни Андріївни знайомий офіцер міліції.

      Згодом з'ясувалося, що тут міліція безсила. То одні зачіпки знаходилися, то інші... Аж доки Давидовим не сказали відверто:

      — А чому ви, власне, у шоу-бізнес полізли?

      І глумливо порадили пекти пиріжки.

Фірмова піца

      Розпач Тетяни Андріївни з Максимом важко передати. У боргах мов у шовках, ще й по найманих квартирах мусять перебиватися.  Але й цього разу вони рук не опустили. За іронією долі саме оту глумливу пораду пекти пиріжки сприйняли за сигнал до дії. Максим усе ж був непоганим технологом з приготування їжі. Продали вони своє дискотечне обладнання, вкотре зазнавши неабияких збитків, і зайнялися випіканням піци. Розробили відразу 12 найменувань піци. За запевненням Тетяни Андріївни, саме їхній італійський харч виявився першим у Дніпропетровську, офіційно затвердженим. Для цього аж дев'ять місяців мусили по різних інстанціях побігати. Самі ж жили, вважай, на бабусину пенсію. Потихеньку свою піцу почали на базарі продавати. На душі трохи потеплішало — попит був непоганий. От тільки на таких обсягах не пожируєш. Тож мусили шукати спонсора. Після кількох невдалих спроб нарешті погодився допомогти начальник цеху відомої м'ясної фабрики. Але він виділив не настільки значну суму, щоб належно розвернутися. Одні тільки лабораторні дослідження коштували 2500 гривень. А проте справа пішла. Піцу виготовляли вдома, а здавали її до літніх павільйонів. Згодом уклали угоду з кафе, замовили коробки. З часом і супермаркети почали їхню піцу брати.

      Попит зростав. А для розширення виробництва не було ні умов, ні коштів. Ще й нормативні документи не затверджували. У санітарно-епідеміологічній службі підказали, хто з технічними умовами може допомогти. І, на превелике здивування, порадили звернутися до тієї ж м'ясної фабрики. Мусили погодитися, бо подітися було нікуди. Невдовзі і ТУ, й інші документи затвердили без проблем. А от письмову угоду з Давидовими м'ясна фабрика підписувати не квапилася. Згодом перестали пропускати до цеху. Знову довелося апелювати до різних інстанцій. Зрештою, адвокат підготував претензію, яку направили на адресу вищезгаданої м'ясної фабрики. Відповідь звідти й справді змусила почухати потилицю: фірма «Максиком» ТУ подарувала добровільно й безкоштовно. Та невгамовна Тетяна Андріївна свого таки домоглася — м'ясна фабрика їхню піцу випускати перестала.

      Після такої локальної перемоги Давидови знову вирішили покладатися винятково на власні сили. Насамперед відновили виробництво піци, щоб доставляти її у гарячому вигляді до офісів, магазинів, парків. Для кур'єрів навіть виготовили яскравий спецодяг.

      Але й ця радість виявилася нетривалою. Якось, коли Давидови отримали двадцять замовлень на доставку піци до парку імені Глоби, магазинів, перукарень, офісів, їх близько 21-ї години затримали співробітники міліції і попрохали пред'явити документи. Тетяна Андріївна показала купу свідоцтв — про підприємницьку діяльність, платника податку на додану вартість, якості та накладні. Однак співробітники міліції заявили, що для реалізації піци потрібні ще й торговельний патент, ліцензія та угода з парком. Тетяна Андріївна намагалася їм довести очевидне: патент видається на конкретне місце торгівлі, а вони працюють по всьому місту. Та це на правоохоронців ніякого враження не справило, і Давидови опинилися у відділенні міліції. «Співробітники розмовляли з нами, як зі злісними злочинцями, переважно користуючись нецензурними словами, і, між іншим, мені було сказано, що, якби заплатила гроші, то не сиділа б тут, — розповість потім Тетяна Андріївна. — Коли я попросила води, мені порекомендували напитися з унітаза, і хоч я двічі втрачала свідомість, мені ніхто не надавав допомоги, а коли попрохала викликати лікаря, міліціонери нахабно реготали. Мене навіть знімали на відеоплівку, насолоджуючись виглядом жінки, доведеної до нервового зриву... Потім мене заштовхали до камери, де запах стояв гірший, аніж у сараї, повзали величезні таргани...» В іншій камері свою ніч жаху провів Максим. І лише вранці Давидових відпустили. У рапортах, з якими їх потім ознайомлять, повідомлялося, що Тетяна Андріївна зривала з міліціонерів погони, плювала їм в обличчя і висловлювалася нецензурною лайкою, розірвала службове посвідчення, а Максим брав правоохоронців за груди та погрожував їм.

      Про перипетії цього інциденту згодом досить детально напише одна з місцевих газет. І вже у день виходу публікації її автора, журналіста Ігоря Маркова, було побито неподалік того ж Кіровського райвідділу міліції.

      Сама ж Тетяна Андріївна після такого спілкування з правоохоронцями майже на місяць потрапила до лікарні. А їхню з сином справу згодом слухав суд — йшлося про адміністративне покарання. Зрештою, вони отримали зауваження.

Вдаримо по антисанітарії... фітодизайном

      Геть зневірена Тетяна Андріївна взяла фотоапарат і сфотографувала численні об'єкти вуличної торгівлі, на яких антисанітарія просто кричуща.

      — І ніхто їх не чіпає, — демонструє мені цілу гору знімків.

      З цього приводу вона навіть написала відкрите звернення на ім'я міського голови. У листі перерахувала численні точки, де незаконно і в антисанітарних умовах торгують «обідами», чебуреками, бiляшами, хачапурі, кунаками, пиріжками, сосисками в тісті, хот-догами, найчастіше шаурмою. Вочевидь, діяла наполегливо. Адже у влади навіть до того кіоску, поруч з яким свого часу Давидовим не дозволили свій поставити, чим і спричинили непомірний крах їхнього бізнесу, руки дійшли. Не так давно його опечатали у зв'язку з тим, що він поставлений... незаконно. Проте простояв добрих сім років (!).

      Максим тепер уже фітодизайном захопився. Робить композиції, колажики і тому подібне. Мама знову намагається йому в усьому допомагати. Свою продукцію здають до магазинів, та й замовників чимдалі більшає.

      Коли ми з Тетяною Андріївною зустрічалися, вони з Максимом саме до чергової, вже тринадцятої за ці роки, квартири перебиралися.

      — Знаєте, — щиросердно вона зізнається, — інколи навіть виникала думка у Росії притулку попрохати. Але вкотре, зціпивши зуби, знову з Максимком беремося за свою справу.