«На третій раз вже назвали мамою»

16.08.2013
«На третій раз вже назвали мамою»

Щаслива мама Оля зі своїми чотирма донечками. (автора.)

... Їм часто дорікають, що беруть знедолених дітей у свої сім’ї заради грошей. Мовляв, мають стільки своїх, нащо їм зайвий клопіт? Коли чую подібні нарікання, пропоную назвати суму, за яку мій співрозмовник чи співрозмовниця готові взяти на свої плечі відповідальність не за свою дитину. І всі замовкають. Бо не грошима вимірюється велич людського серця. Сьогодні у сім’ях євангельських християн–баптистів із села Раків Ліс Камінь–Каширського району підростають 13 хлопчиків і дівчаток, яким не поталанило в житті мати щасливу й дружну родину. Когось нові мами й тата усиновили, хтось проживає у прийомних сім’ях. Головне, що ці обділені любов’ю та сімейним теплом дітлахи не знають гіркого смаку дитбудинківського та інтернатського хліба.

Вони не знали, що можна митися у ванні…

Родина Ольги та Володимира Гальомів взяли у прийомну сім’ю трійко дівчаток, хоча і своїх діток Бог подарував їм шестеро. Було п’ятеро синів для тата і донечка Альонка для мами. Зате тепер мама має аж чотири помічниці: півтора роки тому в їхній дім прийшли Мар’янка, Оленка і Сашуня. До речі, перші дві є однолітками їхньої рідної доньки. Просторий дім на два поверхи, зі смаком облаштована величезна прибудинкова територія з акуратно підстриженими газонами, де ростуть квіти й екзотичні дерева, милує око альпійська гірка… Зрозуміло, що, потрапивши в таку красу з безпросвітку, де були п’яні мама з татом і сумнівні компанії, дівчатка довго не могли адаптуватися до нового життя. Вони не знали, що можна митися у ванні, а не зрідка у мисці, хоча все своє коротке життя прожили у місті. Дивувалися, навіщо щодня чистити зуби, прибирати у своїй кімнаті? Єдині приємні дитячі спогади пов’язані з бабусею, яка доглядала дітей, поки їхні батьки думали про що завгодно, але не про них.

Хтось скаже: діти можуть бути щасливими і в маленькій сільській хатині без ванни, не всім же під силу збудувати дорогі хороми. І це правда. У простій хатині теж можуть панувати любов, злагода, коли тато й мама турбуються та люблять народжених ними синів і донечок. Усього цього трійко прийомних дівчаток, на жаль, не знали. Через те їхніх батьків суд позбавив батьківських прав. А потім у житті Мар’яни, Оленки і семирічної Саші сталася подія, яка круто змінила їхнє життя...

«Сумнівів не було — це наші діти»

Заходжу у передпокій добротного будинку Гальомів на запрошення привітної і сором’язливої господині, й перше, що впадає в око, — величезна кількість мештів різного розміру, акуратно поставлених рядочками. Пар, напевне, із сорок.

— Нову шафу замовили. Не встигли порядок навести ще, — вибачається пані Оля, з якої можна писати портрет української мадонни. — Щойно гості зі США поїхали. Чоловіка вдома немає, поїхав з ними по області. Велотур «Серце для сиріт» у серпні проводиться, він щороку бере участь у ньому. Наш тато вдома ніколи не сидить. Щоб хату збудувати, коли одружилися, їздив по заробітках. Тепер свою справу має, теж доводиться крутитися. Сімейка ж не маленька. Як відважилися взяти ще прийомних діток? Подивилися на людей, зважили все та й вирішили.

Наші родичі й знайомі вже зробили це. Мій рідний брат з дружиною, які живуть по сусідству з нами, всиновили трійко діточок. Ми самі виросли у багатодітних сім’ях. Нас у мами було дванадцятеро, я була другою. Жилося важко, тато працював у колгоспі, мама весь час у декретних відпустках була. Не розкошували, працювати я пішла відразу після восьмого класу. Влаштувалася санітаркою в пологове відділення Камінь–Каширської райлікарні, де пропрацювала 22 роки. Уявляєте, у моєї бабусі було двоє дітей, 18 онуків і 86 правнуків! І ми ніколи на шкодували, що нас так багато. Всі дали собі раду. Тому самі вирішили взяти на виховання сиріт, щоб вони росли при наших дітях у любові та достатку. Пройшли навчання на спеціальних курсах, де навчаються прийомні батьки. Поки вчилися, збирали папери, то діти, яких ми мали взяти з Люблинецької–школи інтернату, вже випустилися. І тоді служба у справах дітей запропонувала подивитися цих дівчаток. Вони жили у Рожищенському притулку. Там засумнівалися, що нам вдасться знайти контакт iз дівчатками. Вони дуже сумували за мамою. Але сталося диво: психологи побалакали з ними, ми зайшли в ігрову, діти пішли до нас, сіли на руки. А вже під час третьої зустрічі дівчатка назвали мене мамою. Сумнівів не було — це наші діти.

«Краще б вони в інтернаті росли»

— Як відреагували на це ваші сини і донька? Не ревнують?

— Старші хлопці сказали так: «Сиротам треба допомагати». А донечка весь час просила, щоб я народила їй ще сестричку. На жаль, останні пологи, коли народжувала найменшенького Адамчика, були складними, тому народжувати більше я не могла. Та однак зуміла подарувати трьох сестричок нашій Альонці. Дівчатка — майже ровесниці, їм разом цікаво. Всі троє мають різний характер, темперамент. Займаються музикою, ходять на співанки. Мар’янка ходить на домбру. Як тільки привезли їх до нас, вона відразу сіла за фортепіано. Має бажання вчитися. Роботу мені довелося залишити, бо родина побільшала. Усі дівчатка допомагають по хаті, вчу і свою, і прийомних якихось елементарних речей на кухні. Привчаю прибирати у своїх кімнатах, підтримувати порядок. «А ми хату ніколи не прибирали», — казали вони на перших порах. Городів ми не тримаємо, господарки — теж, тож як робочу силу, як дехто думав чи думає, їх не використовуємо. Чоловік мій займається бізнесом, ми достатньо забезпечені. А сметани часом мама з села передасть, так вони їсти не хочуть, звикли до магазинної.

— Вам теж, напевне, доводилося чути, що люди говорять. Мовляв, беруть дітей заради грошей...

— Чула багато чого. Про які гроші йдеться? Те, що платять на дітей, іде на дітей. Будинок свій ми збудували самі ще до того, як взяли прийомних доньок. Усю техніку придбали, бус, обставили будинок теж раніше. То заради яких грошей ми беремо дітей? Людям важко зрозуміти це. Є речі, які не вимірюються грошима. Мій чоловік весь час бере участь у всеукраїнському автотурі й у велотурі «Серце для сиріт», що проводяться нашою церквою. Ось щойно відправився у велотур по області, який стартував на Світязі 10 серпня. Ці заходи проводять, щоб привернути увагу нашого суспільства до проблем сирітства у нашій країні. Ми нагадуємо українцям, які живуть у християнській країні, про відповідальність кожного перед Богом за долю сиріт.

— А за рідною мамою ваші дівчатка не сумують?

— Та начебто ні. Може, поки ще малі. До речі, їхня мама кілька разів приїздила в село. Не знаю, де взяла нашу адресу. Приходила в школу, хотіла побачити доньок. Потім ходила нашою вулицею, розпитувала сусідів. Одного разу я поговорила з нею. Я була б не проти, щоб вона зайшла до хати, побачила дівчаток, як вони живуть. Все–таки мама, щось у серці залишилося, якщо приїхала. Але без дозволу служби у справах дітей не можу їй дозволити зустрічатися з дівчатками. Вона туди звернулася, але їй не дозволили. Сказали, тільки через суд. Такі зустрічі травмують дітей. Був випадок у Бресті, коли мамі дозволили побачитися з дитиною, а вона викрала її з прийомної сім’ї. І знайшли дитя аж у Чехії. Я питалася у дівчат, чи хочуть вони з мамою побачитися. Старша бачила її з вікна. Сказала мені: «Треба було раніше думати. Хай перестане пити, курити і навернеться до Бога». Вони бояться повертатися у своє минуле. У перші місяці, коли чоловік їхав по справах у те місто, де вони виросли, доньки просили: «Тату, не їдьте туди, бо вони вас ще побачать і будуть сварити». А середульша інколи підійде до нього й питає: «Тату, як мені зробити, щоб усе те забути?». Психіка дітей травмована. Зрідка можуть згадати маму й тата. Найменша майже не пам’ятає нічого, бо вона більше ночувала в дитячому садку, ніж удома. Одного разу мама приїхала разом з чоловіком. І він заявив: «Не всі можуть жити так, як ви. Краще б вони в інтернаті росли». Мене це так вразило! Виходить, у нас їм гірше, ніж було б в інтернаті? Я розумію, що в ньому говорив біль, образа через власну безпомічність. Як це боляче усвідомлювати, що твоїх дітей ростять чужі люди, але ж не я в тому винна. І діти теж не винні ні в чому. «А що потім?» — запитала я у нього. «Потім пішли б вчитися чи працювати». Без батьківської підтримки, один на один із життєвими проблемами й труднощами. Якби батьки хотіли самі ростити своїх дітей, вони докладали б до цього всіх зусиль, старалися б. Через суд можна повернути батьківські права. Але, на жаль, цього майже не стається...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>