Кричали лелеки

28.08.2013
Кричали лелеки

Кіровоградська хата у Пирогові.

Навіть птахи і звірі свої домівки не забувають, що вже казати про людей. Старі люди із затоплених каскадом дніпровських водосховищ сіл розповідають етнографам та історикам, що їхні батьківські хати продовжують їм снитися на схилі років. У 50—70–ті роки минулого століття вони були молодими і пам’ятають, як одні їхні односельці приковували себе ланцюгами до дверей (міліціонери розковували і вивозили силоміць), а інші — викопували могили предків і ховали їхній прах на новому місці. Щоб їх не забрала вода, щоб було де поминати...
Не лише люди, а й усе живе навколо тоді було у розпачі. Коли назавжди прийшла велика вода, затопленці (люди вперто не визнають себе виселенцями) пригадують, як на одній колоді могли пливти вовк і заєць. Навесні з вирію повернулися птахи і не могли зрозуміти, де поділося село. «В одній із наукових експедицій селяни розповідали мені, що тиждень над водою стояв страшенний крик лелек, — каже керівник науково–дослідного відділу народного мистецтва та фольклору Національного музею народної архітектури та побуту України Олександр Босий. — Птахи не помилилися з місцем повернення, але кружляли над водою, марно шукаючи село зі своїми гніздами».

Людям не шкода віддавати речі пращурів

Днями у Національному музеї народної архітектури та побуту України (Пирогів) з нагоди 22–ї річниці Незалежності України презентовано Всеукраїнський проект підтримки сільських музеїв «Скарби родоводу України». Першим свою виставку унікальних експонатів сільського побуту представив Захарівський краєзнавчий сільський музей Світловодського району Кіровоградщини. У «Пирогові» розповідають, що кіровоградському земляцтву пропонували для виставки більшу хату 60–х років з іншої області (яких у музеї народної архітектури вистачає), але вони наполягли хай і на меншій, але своїй, «кіровоградській».

Зацікавленим журналістам експозицію спочатку демонструє підліток Микола Покасій. Як виявилося, школяр уже не вперше відпрацьовує екскурсоводом у рідній Захарівці. Адже директором сільського музею є його бабуся Любов Семенівна Шкиря, яка й заохотила онука до збереження пам’яті про предків.

«Тут представлені унікальні предмети домашнього вжитку та вироби традиційних народних ремесел: рушники, меблі, кераміка, вироби з лози, інструменти, фотографії, ікони, які були збережені жителями 25 населених пунктів колишнього Новогеоргіївського району (нині — Світловодський), затоплених у 1960–х роках, під час будівництва водосховища Кременчуцької ГЕС, — розповідає нам Микола. — Ось подивіться на панораму міста Новогеоргіївськ, зроблену напередодні затоплення. Або зверніть увагу на вишитий весільний рушник 1813 року... Багато експонатів нам передав Бутко Андрій Олександрович. Людям не шкода їх приносити, бо вони знають, що дорогі їхньому серцю речі в музеї будуть у безпеці».

«Для мене та моєї родини усі збережені предмети — це пам’ять про наших предків, про їх культуру, побут», — каже заступник голови Захарівської сільради Іван Скрипник, дід та батько якого проживали у затопленому нині селі Чаплище.

Там був рай!

Нинішня назва райцентру Світловодськ колишнім виселенцям не дуже до вподоби, бо аж ніяк не «світлою водою» вони вважають силу, що забрала їхні рідні обійстя. Що й казати, але саме на Кіровоградщині ще зберігся унікальний «шматочок» славних плавнів, яких уже давно немає ні на Запоріжжі, ні на Миколаївщині.

«Старі люди розповідають, що тисячі птахів і тварин було тут. Надзвичайно благодатний край. А ще люди не знали ні плуга, ні сапи. Адже весною, коли розливалися річки, виникали тисячі озерець і наносилася земля — найчистіший чорнозем, без бур’яну. Там городину садили двічі і збирали два врожаї влітку — і восени! Коли їх питали, як вони ловлять рибу, відповідали: ми рибу не ловимо, ми її збираємо. Бо у плавнях кишіло рибою все! — розповідає «УМ» науковець Олександр Босий. — Не дивно, що перші слова всіх переселенців, з якими мені доводилося спілкуватися: «Там був рай!».

За словами пана Босого, цією виставкою організатори хотіли показати «саме той рай», який втілився в орнаменти рушників і глечиків, в унікальній кераміці і вишивці, писанках тощо. А ще «хотіли привернути увагу до сільських музеїв, їх матеріального забезпечення та популяризації серед громадськості».

«Гляньте на ці ярма орнаментовані, — продовжує науковець. — Це ж не просто речі матеріальної культури цивілізації, а вироби мистецтва! Люди жили серед райської природи у світі мистецтва, у них було екологічне мислення. Ось на рушнику вишиті слова «паситеся воли мої рябенькі, щоб були ви ситі і бравенькі». Це багато про що говорить! У найскладніших ситуаціях українці демонстрували свої найкращі риси характеру, які в нас запрограмовані тисячолітнім досвідом землеробської праці».

Невеличкий куток музейної кімнати експоновано під кімнату сільську. Тут і цікаве дерев’яне різьблене ліжко, зроблене власноруч. І дитяча колиска, і скриня дівчини на виданні, повна вишитих рушників. В іншій кімнаті хати представлена експозиція кіровоградського художника Вадима Медяника, який душею і серцем зрозумів усю суть великої селянської культури, що йде від землі.

Острівок із хатою

Експозицію Захарівського краєзнавчого музею та виставку картин Вадима Медяника у «кіровоградській» хаті всі бажаючі зможуть побачити до кінця року. Але в Пирогові запевняють, що на цьому не зупиняться.

«Думаю, ми підготуємо ще не одну унікальну виставку експонатів, пов’язаних iз трагічною сторінкою України — затопленням материка первісного українства Наддніпров’я, яке берегло у собі пам’ять цілого народу. Твори ремесла та народного мистецтва, представлені на цій виставці, є, без перебільшення, скарбами українців, які визнані у світі. Подібні маленькі музеї з експонатами із затоплених сіл є на Одещині, Херсонщині, Миколаївщині, — каже Олександр Босий. — Думаю, наступна експозиція буде зі знаменитого козацького села Грушівка, що на Миколаївщині. Там такі 90–річні діди характерні живуть і розповідають, як їхні пращури в кошового Січі Івана Сірка служили!».

На експозицію з рідного села Андруші, затопленого Канівським водосховищем під Переяслав–Хмельницьким, сподіва­ється і зберігач фондів На­ціонального музею народної архітектури та побуту України Юрій Єнчев.

«Я не виселенець, я затопленець! У 1968 році я пішов служити на флот, а коли повернувся — там уже була вода. Затопили мої Андруші, нікого не питаючи, — зі скупою сльозою на очах пригадує Юрій Анатолійович. — Мені пощастило, що я того жаху не бачив, тих криків не чув. Люди розповідали, як бульдозерами зносили дідівські хати. Як вони кидали речі й перш за все розкопували могили предків. Ланцюги, якими хтось приковував себе в хатах, села не врятували. Переселили всіх у так звані Нові Андруші, дали землю, вулиці там уже були планові, під лінійку».

Пан Єнчев каже, що коли приїздить до сестри у Переяслав, його завжди тягне на те місце на березі водосховища. «Я стою на березі і бачу, що за якихось триста метрів хата стояла, моя! Моїх батьків і прапрадідів! — каже Юрій Анатолійович. — З роками усе менше, але все одно мені сниться один і той самий сон: ніби я пливу на човні, а навколо вода. Вдалині багатоповерхівки, дамби і труби заводів, індустріалізація словом. А посеред цієї води стоїть острівок і хата моя на ньому. І садок навколо неї...»

ДОВІДКА «УМ»

Із русла Дніпра, яке протікає територією України, в природному стані збереглося лише 100 км. Решта — зарегульована каскадом дніпровських водосховищ: Київським, Канівським, Кременчуцьким, Дніпродзержинським, Дніпровським, Каховським із загальною площею водного дзеркала близько 7 тис. км. Масові проектні й практичні будівельні роботи на Дніпрі розпочалися в 1928 році, після початку спорудження Дніпрогесу, а з ним і цілої низки гідровузлів. Ця праця багатотисячного колективу проектантів і будівельників завершилася в 1980 році. За цей час річку від державного кордону з республікою Білорусь до Каховки було перетворено на каскад водосховищ. Каховську ГЕС побудували другою — в 1950—1956 роках, за нею — Кременчуцьку — в 1954—1960, Київську — в 1960—1964, Дніпродзержинську — в 1956—1964, і в 1963—1975 роках Канівська ГЕС завершила Дніпровський каскад гребель.

Цей грандіозний проект вирішив проблему безперебійного забезпечення електроенергією і водою населення, промисловості та сільського господарства, збільшення об’ємів водоспоживання і більш рівномірного його розподілу протягом року, захистив долини річки від катастрофічних повеней. Проте водночас створення великих водосховищ на Дніпрі було пов’язане із затопленням значних площ земель, зміною гідрологічного, гідрохімічного та гідробіологічного режимів річки, а також інженерно–геологічних умов прибережних зон, функціональним перетворенням екосистеми з річкової на озерно–річкову з відповідним сповільненням водообміну і самоочищенням вод, значними втратами води на випаровування тощо.

Усього дніпровськими водосховищами затоплено майже 710 тис. га земель, по всьому каскаду затоплено і знищено понад 6 тис. населених пунктів, понад 10 тис. цвинтарів, переселено понад 3 млн. людей. Тисячі річок і струмків виявились нижче рівня Дніпра, що викликало необхідність будівництва 34 насосно–компресорних станцій, які постійно перекачують воду до водосховищ. Кошти, що поглинають насосні станції, станом на 1997 рік п’ятиразово перевищували вартість енергії всіх шести ГЕС.

Через те, що середня глибина водосховищ не перевищує п’яти метрів, влітку вода прогрівається до дна, викликаючи бурхливий розвиток ціанобактерій, а взимку, внаслідок спусків води, в річці масово гине риба.