«Не наша» Україна?

«Да зачем России эта дыра, эта Украина!» — горлає інтелігентна тітонька в київському тролейбусі на бомжуватого дідка. Дідок твердить, що «Путін на Донбасі не зупиниться», а тітонька заперечує, що це «брєдні» і що «Донбас треба віддати Росії, аби вгамувалася». На закид «третьої сторони», що навіть латиші, поляки і фіни «з доброго дива», споглядаючи «конфлікт на сході», намагаються зміцнювати армію та посилювати інформаційну безпеку, тітонька безапеляційно відрізала: «Боятся России!».

Якась «логіка» в її судженнях все ж проступала. Причому не «жіноча», а доволі чітка й передбачувана. Така собі дивовижна структура віртуально-вигаданого простору, будована з пазлів-тверджень, що з незначними модифікаціями повторюються певним колом публічних осіб і певним набором популярних газет і телепрограм. Як мантра. Роками. Причому в мозку підданих такому різновиду дресирування (перепрошую, що доводиться застосовувати цей термін до людей) утворюється глибока борозна звичного ходу думок. Незважаючи на обставини, реальні події, свідчення співрозмовників, що поряд, — хід думок буде завжди стрибати «трикутником»: факт — умовний рефлекс-стереотип на нього — судження на кшталт «за нас усе вирішено». Дивний висновок, правда ж? Але саме таке, тупикове, завершення для будь-якого мисленнєвого поруху й передбачається розробниками продуктів пропаганди.

Переконання, що «довкола нас усе не наше», — також плід таких тупикових висновків. Це твердження блокує живі душевні порухи до зміни свого життя згідно з принципами людської гідності. Як можна щось змінити, коли нам ніщо не належить? Висока культура — російська, з її Чеховим, Шишкіним, Глінкою.... Наука — російська, навіть лампочку росіяни «вигадали» (пишуть же про це!). Дороги — радянські. Фабрики, заводи, музеї й театри — так само. Замки й фортеці — польські. Навіщо ж їх берегти? Саме так пояснював один дядечко, що якось підвозив нас із подругою до Чорткова. Ці величні й гарні споруди сприймаються масою людей, як щось чуже, покинуте колишніми господарями.... Отже, можна по цеглинці тихенько попереносити ті рештки «ненависної поміщицької минувшини» (оспіваної в радянських підручниках) до себе на обійстя, вимостити плитками доріжку в саду. Наш садок, наша хата — це справді наше. Наша єдина в цьому світі фортеця....

Проблема це комплексна. Відчуження від будь-якої власності упродовж десятиліть, паралельно — пропаганда, що українці самі по собі ні на що не здатні. Тим часом система освіти переконувала: пам’ятки історії на теренах України — це релікти буржуазного устрою, зловорожого будівникові світлого майбутнього. А от усе нове і гідне привніс у життя бідолашного українця Радянський Союз: вищу освіту, просторі школи, світлі лікарні, трактори, апарати машинного доїння. І навіть країна в нинішньому вигляді постала, мовляв, завдяки центральному керівництву СРСР. Так що все це не ваше, товариші!

От і тепер, коли війна повним ходом суне Донбасом, багато людей по всій Україні щиро не розуміють: навіщо ту війну зупиняти? Хай беруть собі Донбас — він же не наш. І Харків, і Одесу. Тоді Москва заспокоїться і вже нас не чіпатиме. Одеса Росії потрібна — там вихід до моря. А решта, оті Полтава, Житомир, Львів, Київ, — навіщо? Тут же немає нічого цінного! Ось у Радянському Союзі.... А при царі....

Скажете: так мислять винятково «маргінали». Заможні інтелектуали, що їздять містом на власних авто і пересуватися в лунких тролейбусах і приміських електричках не мають потреби, — втрачають можливість почути цей голос мас. Вони сподіваються, що роками ще зможуть проектувати світле й переможне майбутнє України в просторих кабінетах і конференц-залах. Тим часом десятки телеканалів і газет (на кшталт «Вести») щодня повторюють свою мантру. А вище керівництво, як і попередники, ставиться до «маргіналів» так, ніби їхнього в цій країні і справді нічого немає....

Та що нам оті телеканали, газети й попередники? Країна ж — наша!