Ольга Комановська: Був момент, коли криївка підривається — і я задихалася...

30.12.2016
Ольга Комановська: Був момент, коли криївка підривається  — і я задихалася...

Ольга Комановська. (Фото з власного архіву.)

Один із найпомітніших цьогорічних українських фільмів, хоч показали його у малій кількості кінотеатрів, —   «Жива» Тараса Химича. Стрічка про життя зв’язкової Української повстанської армії Анни Попович спричинила чимало дискусій, а отже, не залишила глядача байдужим. Про те, як відбувалися зйомки фільму, що залишилося поза кадром, розповідає актриса Ольга Комановська — виконавиця головної ролі.

Доля не обмежує якимось одним амплуа

— Олю, ти близько півтора десятка років працюєш актрисою Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Івана Франка. Які ролі тобі найбільше подобаються?
 
— Мені подобається викликати в глядача як сміх, так і сльози. Так склалася доля, що усі мої ролі різнопланові, і сказати, що якась особливо мені подобається, я не можу. Вони всі дуже різні і дуже рідні мені. У кожній ролі я щось відкривала в собі, у кожній ролі є частинка мене. І я дуже дякую долі за те, що мене не обмежують якимось одним амплуа.
— Як ти потрапила на знімальний майданчик? Власне, як відбувався  кастинг?
 
— Ми саме збиралися їхати в якесь село з виставою «Заробітчанки», тому були при повному параді. І якраз до театру приїхав режисер Тарас Химич, який шукав дівчину на роль у фільмі. Я дуже не хотіла проходити цей кастинг. Власне, в нас часто відбувалися різні кастинги, але я їх не люблю, маю відчуття, ніби покупці приїхали коня купувати і роздивляються (сміється. — Авт.). 
Вирішила зайти першою, аби відкоськатися. Стала перед камерою, сказала, як мене звати і якого року народження, і все, пішла собі. А Тарас Химич сказав, що саме цього їм і було треба, мовляв, я стояла, як Анна на допиті. Але основним для них критерієм був погляд, світлі очі. Таким чином я пройшла перший етап кастингу.
Потім Тарас зателефонував і сказав, що їм потрібно зняти документальний фільм. Мене спробували в кадрі, подивилися, як я веду себе перед камерою. Я грала сцену допиту, мовчала в кадрі і кричала, коли мене били по ногах. Анна Попович розказувала свою історію, а я відтворювала її перед камерою. Це був фільм «Хроніки УПА», в якому ветерани УПА розповiдають свою історію. І це був своєрiдний другий кастинг, після якого я дізналася, що зніматимуть iще й художній фільм.
— Яке враження справила пані Анна?
 
— Мене детальніше познайомили з історією, потім повезли в гості до Анни, яка жила у Львівській області. Ми до її села важко добиралися, тоді випав великий сніг, машина зупинилася і треба було довго йти полем. Прийшли замерзлі, мокрі, Анна нас відігрівала. Якось одразу відчула, що її хата — ніби мій дім. У нас була дуже спокійна розмова, Анна говорила про все без жодної злості, без ненависті до тих часів. Просто згадувала, що ось так було...

«Одягаю» на себе манери, характер, пластику…

— Це перша твоя роль у кіно, досі ти грала тільки на сцені театру. Як далася робота перед камерою? 
 
— Так, ти правильно кажеш, досі в мене не було практики роботи на камеру. Я звикла: коли готую роль, то виношую цей образ, «одягаю» на себе манери, характер, пластику, навіть інтонацію голосу того чи іншого персонажа. Відбувається перевтілення, і потім я виношу це на сцену. Тобто на сцені не я сама, а мій персонаж, образ, який я створила. 
Під час роботи над фільмом усе склалося по-іншому. Через відсутність практики зйомок у кіно я дуже переживала, бо не знала, як це зробити. По-перше, познайомилася з героїнею, а далеко не кожен актор має шанс познайомитися зі своїм персонажем. І це було дуже дивно: я її слухала, дивилася на неї, спостерігала. І зрозуміла, що щось натягувати на себе було б безглуздо. Переді мною сиділа старша людина, а не дівчинка. Усе було в її очах і в розповіді. 
Коли я стала перед камерою, то відчула, що має бути максимум душевної оголеності. Я мала бути відвертою перед собою, в першу чергу. І це для мене — велика практика, як для людини і як для актора. Намагалася хоча б на якусь часточку доторкнутися до того болю, який вона пережила. Звісно, усе витягувала зі своїх спогадів, адже у кожного з нас є і біль, і тривога, і життєві переживання. Тобто все, що я відчувала колись, я витягувала із закапелків пам’яті і намагалася відтворити, передати... 
— Під час зйомок тобі довелося добряче побігати горами. Чи було складно фізично?
 
— Я абсолютно про це не думала. Взагалі, люблю активний відпочинок, але не могла виїхати десь у гори через графік у театрі. А тут випала така можливість. 
Так, були певні моменти, коли я біжу через воду, а вода дуже холодна, бо надворі осінь. Або зимою, коли ми майже повністю роздягнені, а зйомка триває довго. Чи коли я біжу і падаю — через відсутність руки в героїні. Був момент, коли криївка  підривається — і я задихалася...
Здається, що все це дуже важко, але я про це не думала. Знаючи усе жахіття цієї історії, усе, що пройшла справжня Анна Попович, я не мала права сказати собі, що чогось не можу.
— Чи траплялися на знімальному майданчику якісь курйозні моменти?
 
— Коли знімали сцену в криївці, я мала наставити пістолет на Ольгу і Грома, які в цей момент сплять. У кадрі було потрібне мерехтіння свічки. Режисер хотів, щоб свічка мерехтіла і передавала стан тривоги. Місця було дуже мало, неможливо комусь зайти і померехтіти. 
Тут кажу до режисера: «Слухай, у мене є вільна рука». Бо я весь час ховала справжню руку у піджак, а в кадрі в героїні ампутована рука. І взяла свічку справжньою рукою, аби померехтіти, іншою рукою пістолет наставляю. Встає Саша Люта, актриса театру імені Марії Заньковецької, яка грала дружину Грома. Має сказати по тексту: «Дівко, ти що, здуріла?», бачить ці три руки і сміється. Ми стільки дублів знімали і ніяк не могли зняти нормально, бо було дуже смішно, що в мене раптово рука відросла.
А взагалі, зйомки легко проходили, настільки всі люди зібралися жартівливі, легкі на підйом. Не було жодної напруги, а тільки любов і підтримка.
— А як відбувалися зйомки тих сцен, коли ти в кадрі з дикими звірами?
 
— У принципі, глядач може помітити, де є перекадровка, а де цільна зйомка. З вовчицею я знайома, її звати Спарта і їй приблизно рік. Вона весь час хотіла гратися, все бігла до мене, махала хвостом, вушка настовбурчить і біжить гратися. Мені дали м’ясо в руку, я її раз погодувала — і вона вже знала, що до мене можна прибігти по м’ясо. А господиня Спарти в певний момент кричала: «Стояти!» — і вовчиця зупинялася і дивилася на мене. Не хотіла гарчати, довелося роздражнити її для кадру. А уже після зйомки ми гралися разом. Дуже вона смішна і дуже хороша.

Головне — не тримати в собі злість ні на кого

— У фільмі ти граєш кохану Довбуша. А в реальному житті актор Ростислав Держипільський — твій безпосередній керівник. Як усе це узгоджувалося? Адже після зйомки ти поверталася до театру, директором якого він є.
 
— Насправді все просто, ми з Ростиславом друзі. І були друзями ще до того, як він став директором. Він мене відчуває як партнер, тому на знімальному майданчику не було дискомфорту. Я легко могла відкриватися перед ним, ми довіряли одне одному як актори, могли коригувати дії одне одного. Можна сказати, що ми чіплялися одне за одного і тішилися, що це — ми. Якби просто він приїхав, як директор, як начальник, було б, мабуть, дуже важко, але в першу чергу Ростислав — друг, і це важливо.
Іноді зі зйомок приїжджала до театру, а він включає начальника і давай усіх ганяти. Бо в театрі в нього немає улюбленців, тут усі однакові, всі працюють як одна команда. 
— Якою є Ольга Комановська вдома, поза сценою?
 
— Я буваю різною, але вдома відпочиваю. Тут немає масок. Дім — це можливість побути собою, зі своєю родиною. Це дуже рідко трапляється. Дуже люблю готувати, особливо борщ, це моя коронна страва. 
Робота в театрі інтенсивна, тривають вистава за виставою, а ще ж репетиції. За день відпочити не вдається. Але мені вистачає трьох днів на відновлення. Я лежу, читаю, можу для фону увімкнути телевізор, але навіть не зважаю на нього і просто відлежуюся, відсипаюся, аби набратися сил. 
Люблю поїхати кудись у гори чи на море. Головне — на природу, щоб злитися з природою і повернутися до себе справжньої. І люблю спілкування з людьми. Дуже люблю людей, люблю знайомитися з новими людьми, відкривати їх для себе, пізнавати.
— Чи існує в тебе рецепт молодості?
 
— Головне — не тримати в собі злість ні на кого. Прощати все. Час розставляє на свої місця. Чим більше будемо нервуватися, тим більше старітимемо і тільки собі нашкодимо. Треба робити свою справу за покликом свого серця, вірити йому. Якщо хтось втручається в твоє особисте життя — то це його проблеми, тебе це турбувати не має. Бо ти робиш свою справу, ти щаслива і маєш свою стежку в житті. 

  • Космос Молодого

    Цього тижня, 25 і 26 січня, відбудеться кульмінаційна подія проекту «Про-За-Театр» — прем’єра вистави «Гагарін і Барселона» у Молодому театрі. >>

  • Намотати гаразди

    Кажуть, що в січневі дні варто загадувати бажання — й вони здійсняться. У це вірить художниця й дизайнерка Галина Дюговська, яка живе й працює в Києві. >>

  • «Маланка» крізь віки

    «Маланка» у Вашківцях уже не така, як колись!» — казали мені одні. «Саме у Вашківці треба поїхати, щоб побачити справжню Маланку!» — переконували інші. >>