Південно-західний акцент

08.10.2003

      1.Традицією міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест» є виступи нестоличних оркестрів. У перші роки існування фестивалю такі гастролі були своєрідною формою підтримки ледь жевріючих обласних філармонійних одиниць. Нині ж ситуація дещо змінилася. Крім філармонійно-бюджетних, з'явилися й інші за принципами фінансування творчі колективи. Для них виступ на головній сцені країни — не стільки можливість поправити фінансове становище (не секрет, що основні кошти заробляють за межами нашої щедрої до митців держави), скільки шанс виступити з серйозною, концепційною програмою перед освіченою публікою. Ніде правди діти, радянська система професійної музичної освіти — найкраща у світі, і ми ще деякий час матимемо змогу витрачати її здобутки та ресурсний запас. Отже, нині у рамках Фесту гастролюючий оркестр не стільки виконує замовлення організаторів, скільки пропонує їм свої програми, що певним чином співвідносяться із загальною ідеєю фестивалю.

      Національний Одеський філармонійний оркестр під орудою американського диригента Хобарта Ерла виконав програму, опорними творами якої стали добре відомі, але нечасто виконувані у поточних концертах опуси початку ХХ сторіччя — «Петрушка» Ігоря Стравінського (1911) та «Скіфська сюїта» Сергія Прокоф'єва (1915). Не думаю, що приводом включення саме цих творів до фестивальної програми одеситів стало українське коріння авторів (Прокоф'єв народився на Донеччині, Стравінський мав на Волині маєток) чи епатажність «Скіфської сюїти» або фігури Стравінського. Епатажною «Скіфська» була у часи написання — відомо, що маститий і зазвичай флегматичний композитор О. Глазунов на прем'єрі цього твору у 1916 році так обурився, що демонстративно вийшов із зали — по центральному проходу — під час виконання. В історії музики цей жест навіть назву отримав — «прохід Глазунова». Нині ж ритмічна агресія твору Прокоф'єва блякне на тлі новітніх звучань, а незвична для перших років минулого сторіччя колористика стала загальноприйнятою класикою. Те ж саме стосується творів Стравінського — це у середині минулого сторіччя його вважали бунтівником, а у радянських медіа цькували як безродного космополіта. Нині ж Стравінський — класик, його знахідки широко експлуатуються цілою армадою послідовників. Якими ж постали Прокоф'єв та Стравінський в інтерпретації Хобарта Ерла? Насамперед — романтизованими; напруженість і динаміка пульсу, звичайно ж, відчувалися, але, за великим рахунком, були дещо знівельовані м'якістю диригентського жесту, домінуванням звучання струнних у загальному оркестровому балансі та традиційними недоліками духової групи. Чи можливий такий погляд на класику ХХ століття? А чому б і ні? Виконавські традиції — річ надзвичайно динамічна, але створюються вони тільки в живій інтонаційній практиці. Точно так, як і традиції сприйняття та розуміння цієї музики — не звукового тла, а іронічної трагедії («Петрушка») чи колоритної серії картин («Скіфська сюїта»). Тому запропонована Хобартом Ерлом версія має право на існування, а доводити свою пріоритетність повинна у творчій конкуренції з іншими варіантами інтерпретацій — і тими, що вже склалися, і тими, які ще тільки з'являться.

      Третій твір — київська прем'єра твору американського композитора Мігеля дель Агіли «Відьми» для фагота і струнних — виконавських традицій ще не сформував. Очікування слухачів стосувалися тут не стільки інтерпретації, скільки відкриття нового для української сцени композиторського імені. Твір підкупив колористичністю та пружною динамікою, соліст — Тарас Осадчий (фагот) — продемонстрував вишукану й досконалу віртуозність, а оркестр показав себе як гарний партнер, що гнучко реагує на агогічні задуми лідера. Нарешті, «Vio-серенада» Івана Карабиця стала тим компонентом, який доповнив програму концерту лірично-споглядальним настроєм.

      2. Виступ добре відомих у Києві львівських колективів — камерного оркестру Leopolis та хору Gloria, як на мене, більше відповідав загальній концепції Музик Фесту — фестивалю сучасної української музики. У його програмі — майже суцільні прем'єри наших композиторів: львів'ян Михайла Шведа, Богдани Фроляк, Богдана Сегіна та харків'янина Олександра Щетинського. Спільним знаменником, що об'єднав твори названих авторів у єдине ціле (а концерт, блискуче проведений Володимиром Сивохіпом, явив собою органічну цілісність), виступила наскрізна тема усіх композицій — орієнтація на духовну музику латинської традиції. Це виявилося не тільки у програмних назвах творів («Фрагменти латинської літургії», Stabat mater, Pater noster), а й у домінуючій емоції — лірико-споглядальній, часом медитативній, заглибленій у внутрішнє і позбавленій зовнішньої афектації, ритмічного тиску. Саме на таку емоційну хвилю налаштував слухачів перший твір, єдина композиція у програмі концерту, що не належить сучасному українському композиторові (Семюел Барбер, Agnus Dei).

      Скомпонувати великий концерт з творів однієї емоційної хвилі — неабияка сміливість. Тож дуже втішає, що ідея Сивохіпа набула гарного акустичного втілення — Gloria та Leopolis виступили традиційно якісно.