Спільна мова: як артрезиденція Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського у Варшаві допомагає українцям

Театральний інститут у Варшаві став саме тією інституцією, яка найшвидше відреагувала на повномасштабне вторгнення Росії до України.

 

Її програма була однією з найперших, яка почала діяти в 2022 році в Польщі для представників театрального сектору з України. На той момент конкурсу не було взагалі — хто перший подався, той і проходив.

 

Тобто, якщо людина зверталася і декларувала, що потребує допомоги, польська сторона робила все можливе, щоб вона ту допомогу отримала. Водночас, як прокоментували в інституті, це була програма саме допомоги, не кінцевої проєктної діяльності.

 

«Якщо говорити більш предметно, як у 2022 році, так і в 2023-му ця допомога полягала в тому, що резиденти отримують щомісячну матеріальну допомогу, яка вираховується залежно від кількості календарних днів. Відповідно, якщо в місяці 30 днів, вони отримують 3 тисячі злотих, — розповідає Наталя Красильникова, координаторка програми артистичних резиденцій для українців Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського.

 

— Крім цього, передбачено допомогу й на оренду місця проживання. Ця сума, з огляду на регламент, становить тисячу злотих. Проте у деяких випадках ми можемо її трішечки підвищувати, якщо отримуємо відповідну аргументацію. Звичайно, сума, на жаль, не дає можливості повністю компенсувати орендну вартість, бо оренда житла у Польщі висока, але в будь-якому разі це теж допомога. 

 

Програма цієї підтримки, крім фінансової допомоги, дає можливість вивчати польську мову, отримати індивідуальну консультацію психолога (або кілька), користуватися послугами юристів.

 

Представники театральної спільноти, насамперед актори, є доволі вразливою категорією професійного середовища, наголосила координатор програми, оскільки їхнім робочим інструментом є мова. Відповідно, вірогідність грати на сцені в іншій країні дуже мала, якщо не знаєш її мови, не здатен опанувати на гідному рівні (без акценту).

 

Принагідно координатор зауважила, що, за регламентом, узяти участь у програмі можуть представники фактично всіх театральних професій. Водночас, якщо 2022 року участь у програмі була без конкурсу, а лиш після розгляду відповідної заявки, — минулоріч конкуренція стала дуже високою, 3-4 особи на місце.

Головним аргументом, на який організатори програми звертали увагу у прописаному пошуковцем зверненні, було те, яким чином погіршилася професійна ситуація для цієї конкретної людини. 

 

— Наприклад, у нас були театрали з Маріуполя та інших міст, станом на зараз складну ситуацію в яких, гадаю, немає потреби коментувати, — розповідає пані Наталія. — Зокрема, два місяці гостювала родина лялькарів з Харкова. Вони тут перебували на базі театру ляльок «Гулівер», де і мали змогу реалізувати свій проєкт — театральну виставу для дітей, яку планують ставити у східній частині України, на деокупованих територіях.

 

Це, вважаю, була дуже хороша їхня ініціатива, і, наскільки знаю, на початку грудня вони вже повернулися в Україну. Крім того, оскільки вони перебували у Польщі з двома дітьми, такий родинний виїзд, на мою особисту думку, був важливим і навіть конче необхідним, щоб просто адаптуватися і певний час пожити та попрацювати без сирен, без усього жаху війни.

 

Оскільки чинна програма є програмою підтримки і не закладає бюджету на реалізацію проєкту, то, наприклад, для драматургів читання їхньої п’єси (з аналізом, наскільки вона добре прописана) можна вважати кінцевим результатом.

 

Водночас якщо на створення вистави була попередня домовленість у приймаючій інституції, то, звісно ж, її вдається і поставити. Проте це поодинокі випадки. Так, нещодавно відбуласяя прем’єра в «Театрі Заглембе» в Сосновеці Костянтина Васюкова «Море, море тихе».

 

Як зауважила координаторка програми для українців, відіграли цю виставу актори цього театру, а режисером, стенографом, хореографом і композитором були резиденти програми. Також повноцінною виставою стала вистава «Бука» двох українських авторок, Лєни Лягушонкової та Катерини Пенькової, у «Польському театрі» у Бидгощі.

 

— «Буку», якщо не помиляюся, мали поставити ще 2019 року в Одесі за участі акторки Жені Доляк, — коментує координаторка. — Однак тоді це, на жаль, так і не сталося, як і в інші роки, бо постійно щось відкладалося... І от лише зараз усе вдалося втілити, вже польською мовою.

 

Грала в ній так само Женя Доляк, але в співпраці з іншою польською акторкою — Дагмарою Мровець. До режисування «Буки» запросили українську режисерку Ольгу Турутю-Прасолову. 

 

«Ми вже долучаємося до створення надзвичайно потужних польсько-українських проєктів. Я дуже тішуся з того, що є частиною команди проєкту і можу допомагати Україні, маленькою частинкою якої є і сама. Дуже хочеться, щоб представники театральної спільноти України мали змогу творити, але водночас щоб пам’ятали: якщо ці можливості надають, ними потрібно максимально скористатися. Бо іноді, як показують реалії, через людський фактор ці можливості частково або повністю втрачаються. І це прикро», — підкреслила насамкінець Наталя Красильникова.

Була резиденткою програми і написала п’єсу «Все буде добре» (Wszystko b?dzie dobrze) драматургиня Наталія Уварова. Перформативне читання її твору відбулося зовсім нещодавно у театрі Teatr. Scena 96, співпраця з яким проходить у рамках резиденції Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського.

 

«Мені було дуже нелегко. Дуже довго я просто не могла нічого писати через війну... А коли отримала резиденцію, то зраділа, що це може бути мотивацією, стимулом щось творити. Я хотіла отримати досвід роботи у польському театрі й спробувати написати п’єсу двома мовами. Здається, все вийшло», — коментує драматургиня. 

 

Наталя Уварова розповіла, що твір — це знак вдячності до тих, хто допомагав і допомагає. У п’єсі є її особистий досвід і, звісно, багато різних документальних історій та доль, адже перед написанням вона записувала інтерв’ю з українками, які жили у польських родинах. А також розмовляла з жінками-польками, які прихистили у себе тих, хто утікав від війни в Україні.

 

«Чому п’єса про біженців? Це те життя, яке я знаю, — пояснює Наталія, — бо сама з меншим малолітнім сином пройшла через вимушену втечу з Києва від російського наступу в перші дні повномасштабної війни... Я тут спілкуюсь із нашими дівчатами з різних куточків України, які виїхали з дітьми. Так, часто чую зневажливе ставлення до таких, мовляв, сидять там, а їм у всьому допомагають...

 

Натомість знаю, що переважна більшість таких жінок працюють по 12-15 годин, часом без вихідних, на двох роботах, що вони тут самі з дітьми, й не те що їм допомагають — вони самі з власних заробітків не тільки утримують дітей та орендують житло, а й донатять на ЗСУ, а хто не донатить — плете і передає сітки, робить окопні свічки... Зараз відбувається гостре знецінення жінок, які наразі перебувають з дітьми за кордоном. Мені хотілося показати зовсім іншу сторону, яку в суспільстві чомусь замовчують».

 

Директор театру Teatr. Scena 96 Дарек Яросінський, характеризуючи п’єсу, сказав, що, хоча твір розповідає про зустріч двох жінок, насправді це дещо, в рази глибше, — зустріч двох світів (польки Улі й українки Юлі), з власними сподіваннями й очікуваннями. «Це п’єса, яка змушує до роздумів, рефлексії, — прокоментував він. — Ці слова, які там звучать: «усе буде добре», — насправді мають на меті зачарувати дійсність. Це слова, якими заспокоюють».

 

На сцені звучать дві мови — польська та українська, і вони є рівноправними. Дві героїні розмовляють кожна своєю рідною мовою, намагаючись розумітися в буденному житті на спільній житловій площі. Так, на читанні цієї п’єси в Улю втілилася акторка, режисерка перформативного читання Ева Качмарек. А от Юлю Наталія Уварова зіграла сама. 

 

Знаковим образом-символом є у творі червона помада. Зі сцени звучало, що під час Другої світової війни червона помада була ознакою опору фашизму. А наразі — опору рашизму.

 

Крім цього, те, що Уля і Юля підмалювали нею губи, означало, що вони (звісно, йдеться про українку і загалом усіх українок-біженок у світі) зрештою прийняли життя, почавши нарешті жити тут і зараз.

 

Так, чимало біженок, завчасно з’їдаючи себе відчуттям провини за якусь дрібну радість життя, давно не помічали, які красиві бувають заграви. Вони не уявляють, скільки затишку може подарувати у їхньому тимчасовому домі звичайна маленька квітка у горщику, яку можна купити собі самій.

 

Також вони забули відчуття, що дає сукня «на вихід» і підстрижене в перукарні волосся... Але це ж — подія. Дівчатка такі дівчатка!

 

«У моєму телефоні є номери, яким уже не подзвониш, — говорить героїня Юля. — Але я не можу їх видалити. А ми маємо жити далі, працювати й не скиглити. Хоч не знаємо ані мови, ані того, що й як тут працює, але ми маємо зібратися, забезпечити дітям звичний режим і якось розгрібатися. Зокрема, вчити мову тієї країни, що нас прихистила, бо це повага до тих, хто нам допомагає. Пам’ятати, що ми тут гості, й шанувати звичаї та закони. Працювати, щоб допомагати тим, хто в Україні, щоб донатити, забезпечувати себе та дитину, вберегти дитину. Бо хто, як не ми?».

 

Ева Качмарек, розповідаючи про свої враження від цієї творчої співпраці, зауважила, що п’єса зачіпає найтонкіші, найвразливіші струни, емоції, вона розповідає про жіночий світ і... дуже складний воєнний досвід.

 

«Люди часто не вміють знайти слів, щоб розповісти, що відбувається в них удома, замість них це завдання виконують інформаційні повідомлення, новини тощо. Натомість Наталія знайшла такий спосіб, щоб розповісти про досвід, який є воєнним досвідом, але в цій ситуації жевріє людська надія», — підкреслила Ева Качмарек.

 

Дарек Яросінський, директор театру Teatr. Scena 96, зауважив, що здебільшого резиденти програми Театрального інституту імені Збіґнєва Рашевського у своїх спробах намагалися впоратися з атмосферою невизначеності, з атмосферою тимчасовості, загалом з обґрунтуванням рішення виїхати з рідної країни. 

 

«Головним виправданням втечі від бомб, зрозуміло, була турбота про дітей, — наголосив він, — ну і захист власного життя. І водночас твори були практично наскрізь прошиті величезним піклуванням про чоловіків, які залишилися... Через деякий час у темах додалися роздуми та висновки на кшталт: якщо я повернуся, то до якої саме України? А ще це постійне, настирливе запитання: я тут на деякий час чи я тут, щоб залишитися?». 

 

Валентина ОЛІЙНИК, 

спеціально для «УМ» із Польщі