«У бункери, назад у бункери!»
Чи повторить Україна приклад повоєнної Іспанії?
Ніна РОМАНЮК
...9 травня, як завжди, ми знову підемо до меморіалів Слави, покладемо букети весняних квітів до підніжжя пам'ятників і братських могил, віддаючи шану загиблим. Для когось та війна є Великою Вітчизняною, для інших — Другою світовою, а ще для когось — це просто війна: жахлива, жорстока, тривала, що принесла розруху, кров та сльози в усю Європу. Шість десятиліть відділяє нас від того дня і року, коли гітлерівська Німеччина капітулювала і над квітучою травневою землею зазвучав вальс Перемоги. Європа вже давно загоїла рани — і на землі, і в душі, нанесені тією війною. І лише Україна ще й досі воює...
Як не парадоксально, ми пробачили ворогам, які прийшли на нашу землю загарбниками. Ми не маємо жодних претензій до солдатів вермахту, ані до тих, хто прислужував німецькому окупаційному режимові, — поляків, угорців, румунів тощо. І тільки одне одного простити не можемо. Тільки за те, що хтось бачив своє майбутнє у братській сім'ї радянських народів, а хтось хотів жити і ростити своїх дітей у незалежній державі під назвою Україна. Ось, власне, і вся відмінність. Але як глибоко в'їлися в серце нерозуміння та ненависть, що ще й досі радянський вояк не хоче подати руку примирення воякові Української Повстанської армії. Українець українця, слов'янин слов'янина зрозуміти і простити по-християнськи не може. Парадокс?
Цього 9 травня спробу давно очікуваного примирення планує зробити Президент України Віктор Ющенко, запросивши на урочистості з нагоди 60-річчя Перемоги і вояків УПА. Можливо, це стане першим серйозним і щирим кроком влади у цьому напрямі.
Кілька років тому на Волині теж спробували вибудувати міст примирення: зорганізували ветеранський хор «Злагода», запросили на святкування Дня перемоги й тих, хто здобував перемогу над фашизмом, але не в лавах Червоної Армії. Ось що розповів про цю подію голова обласної організації Всеукраїнського товариства політв'язнів та репресованих Іван Адамович Солтан:
— Ми прийшли на меморіал Слави і стали неподалік ветеранів Радянської Армії. І раптом чуємо озвірілий крик: «У бункери, назад у бункери!». Ось вам і все примирення.
Своїм катам він уже все пробачив...
Швидше за все, кричав ці слова не солдат чи офіцер діючої армії, які знають справжню ціну перемоги. Це міг кричати той, хто закидав гранатами упівські боївки, хто ходив облавами по селах і хуторах, вишукуючи «бандформірованія». У бункерах Іван Адамович не був — за віком не випало. А ось що таке енкаведистські бункери та катівні, випробував, як кажуть, на своїй шкурі. Вже після закінчення війни. 12 березня 1946 року поліське містечко Камінь-Каширський стало свідком показового арешту — війська НКВС оточили місцеве педучилище, що відкрилося тут у 1944-му році (до речі, у 9—10 класах мені випало навчатися у стінах цього училища, бо там у 70-х роках була Камінь-Каширська середня школа № 1.— Авт.). Просто з уроків забрали 11 учнів і під посиленим конвоєм iз собаками повели на квартири для обшуків. Нічого особливого не знайшли, тільки в одного учня витрусили «Історію України» Грушевського.
— Ми знали, за що нас взяли. Листівки часом по місту розклеювали — то таке, не впійманий, як кажуть, не злодій. Справа була в іншому. У двох групах, набраних зі Східної України, всі учні були комсомольцями, а в нашій, Західній, кілька чоловік. Рiк минає — ми не вступаємо в члени ВЛКСМ, другий — не вступаємо. Наприкiнцi другого курсу, вже навесні, якось заходять у клас комсорг училища і ще двоє людей у цивільному. Роздають нам анкети на вступ у комсомол, але їх не вистачає. Вони виходять з класу і зачиняють нас на ключ. І що ми зробили? Ми вистрибнули з вікна (а це другий поверх, і не низький) і втекли. Дивно, але нам ніхто нічого не сказав після цього, ніби нічого й не сталося. Закінчився навчальний рік, прийшла осінь — ані пари з вуст, начальство не чіпає. Минає й зима, аж ось 12 березня 46-го, тобто більш як через рік, нам пригадали все. Били в НКВС Каменя-Каширського чорно. Мене ставили в куток кімнати, і треба було добу стояти і не обіпертися на стіну. Обіпрешся — починають бити.
А в іншому кутку кімнати посадили дівчину і взули у тісні черевики, такі високі, що шнурки аж на литках зав'язувалися. Тримали її з такими кайданами на ногах довго. А вона плакала, просилася. Слідчий же повторював одне: «Скажи, где брат?». Але, знаєте, і там люди були, — згадує Іван Адамович. — З отих «молотобойців», що нас били, один б'є так, що іскри летять з очей, а інший замахнеться, а вдарить легенько-легенько, що й не боляче зовсім. У Луцьку, в тюрмі, сказали: «Больше бить не будут». І справді, майже не били. Перед відправкою в камеру відрізали гудзик на штанях, це щоб принизити ще більше. Ну й щоб не пробував утікати.
Довести діяльність «організованої націоналістичної групи» в училищі енкаведистській машині було не так-то просто, бо прямих доказів майже не існувало. Але була б людина — справа знайдеться. І вліпили студентам на всю котушку — кому 10 років, кому трохи менше. Івана Солтана засудили до шести років ув'язнення. І відсидів він їх від дзвінка до дзвінка, вивчаючи георгафію «необьятной Родины» не за мапою, а по етапах і пересильних пунктах. Спокутував свою провину перед Радянською владою у «В'ятлаге» (перед Уралом на північ від Комі). На засланні молодого волинянина вчили життю євреї. Їх у таборі було багато — московські артисти, співаки, лікарі, словом, уся єврейська еліта, яка пішла під суд за так званим першим списком. Після створення ООН вони понадіялися, що СРСР дозволить їм легально емігрувати з Країни Рад за сприяння новоствореної організації. Почали складати списки майбутніх щасливчиків-емігрантів, а допомагав їм у цьому... КДБ. За цими списками їх усіх і арештували.
— До речі, з Києва по етапу я їхав у вагоні з трьома студентами. Прізвища їхні Кеніс, Мазус і Бронштейн. Завдяки їм, власне, я й не потрапив на лісоповал. На пересилці трапився у начальстві хтось із євреїв і залишив моїх напарників працювати на деревопереробному пункті, а тут залишали, в основному, хворих, «доходяг», а всіх решту — в тайгу, на лісоповали. Оскільки прізвище моє Солтан звучить теж ніби по-єврейськи, вирішили, що я теж єврей, і залишили мене з хлопцями тут, де я й пропрацював увесь свій строк. Після звільнення правдами й неправдами добився, щоб дозволили повернутися в Західну Україну, а саме до Львова.
Там колишній політзек Іван Солтан став студентом Львівського сільськогосподарського інституту, який закінчив з величезними труднощами попри те, що навчався на «відмінно». Доводилося постійно втікати з поля зору «контори глибокого буріння». Із дипломом інженера-землевпорядника приїхав до Луцька. Коли пішов з паспортом прописуватися, паспортистка іронічно подивилася і запитала про «бандитське минуле», на що ображений випускник їй відповів: «Я з вами по корчах не совався». Де йому було знати, що та паспортистка — дружина начальника міліції! Отож проблем із пропискою вистачило, довелося звертатись навіть в обком партії. Після чого Івана таки прописали у Луцьку. Він усе життя пропрацював на одному місці — проектувальником в одному з інститутів.
Я запитала в Івана Адамовича: чи простив він тим, хто його даремно засудив, хто бив у застінках Камінь-Каширського НКВС, і того сержанта, який відрізав гудзик з його штанів? І почула щире: «Уже давно простив». Людина з Богом у серці не може жити без прощення. Чому ж так уперто не бажають прощення ті, хто чинив зло на українській землі?
— Ось зустрів я того колишнього сержанта з Луцької тюрми у чині полковника. Зла в душі не було, бо стільки літ пройшло. Образливо інше — він і досі вважає себе ледве не героєм, учасником бойових дій, за що отримує достойну пенсію, має пільги від держави. А для мене він був і залишається учасником тероризму проти мого народу. І наша незалежна держава шанує його більше, ніж тих, кого він і такі, як він, нищили на засланнях і каторгах, вбивали у криївках і зараз знавісніло кричать: «У бункери, назад у бункери!».
За коня... три гривні
Жити з усвідомленням такої несправедливості непросто. Як непросто політв'язням терпіти знущання держави, бо їхні права і досі регламентує закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», прийнятий ще 17 квітня 1991 року, тобто ще за часів СРСР. Тоді, у 1991-му, це був справді прогресивний закон хоча б тому, що у ньому Радянська держава вперше визнала, що чинила репресії проти власного народу.
— Але за чотирнадцять років він безнадійно застарів і навіть суперечить законодавчим актам та Конституції України. Вже давно визріла необхідність прийняти нову редакцію цього закону. Кілька його проектів ще з 1996 року крутиться у парламенті, але жоден не винесено на розгляд сесії Верховної Ради, — розповідає голова комісії з питань поновлення прав реабілітованих Волинської обласної ради Микола Миколайович Галка. — Є деструктивні сили, яким цей закон стоїть, як кажуть, поперек горла. Це в першу чергу фракція комуністів. А люди йдуть і йдуть у комісію зі скаргами і чекають обіцяних змін. До виборів я просив їх: «Почекайте трохи, може зміниться щось у державі, потерпіть ще». Бо за правління Кучми чекати змін було даремно. Якось на зустрічі Кучми з керівниками осередків Спілки політв'язнів та репресованих один із голів запитав його: «Чи не соромно владі за реквізованого коня платити репресованим громадянам... три гривні?». А він перевів це на жарт і нічого конкретного не сказав. Нарешті дочекалися нової влади, за яку молилися українці, а репресовані та політв'язні — чи не найревніше. Бо вони дуже довго чекали в Україні справді української влади й уособлювали її тільки з Віктором Ющенком. Але у душах — знову тривога. Нещодавня спроба винести на розгляд Верховної Ради проект нового закону (в авторстві Леся Танюка, Левка Лук'яненка та ін.) не увінчалася на погоджувальній раді фракцій успіхом. А люди чекають, втрачають надію та віру у справедливість. І тут влада і Президент повинні підтримати віру цих людей, які мріяли і боролися за Україну, щоб не відійшли вони на вічний спочинок у відчаї та зневазі з боку саме Української держави. Справа не стільки у якихось пільгах і коштах, хоч вони цим людям, які стільки вистраждали, на старості геть не зайві. Справа ще й у принципі. Навіть Росія, прийнявши свій закон теж у 1991 році, була прогресивнішою, ніж Україна. Там дітям репресованих, які були вислані з батьками або народилися на засланні, не потрібно доводити це по судах, бо вони автоматично мають статус жертв політрепресій. А українці, якщо у документах на висилку діти не значилися, фактично не можуть це довести і не мають ніяких прав. Ну, скажіть, це не приниження для України. За все конфісковане майно отримати максимальну суму компенсації у розмірі 485 гривень? Це за хату, господарку і т. д.
— А звідки такі суми взялися? — запитую в Миколи Галки.
— У 1996 році, коли ми переходили від купонокарбованців до гривні, вийшла постанова Кабміну № 429 від 18.04.1996 р., якою визначено мінімум, від якого нараховується розмір компенсації реабілітованим — це 7 грн. 50 коп. І це все приймали тоді, коли Україну безбожно грабували, коли олігархи роздирали її на частини, набиваючи свої банківські рахунки в офшорних зонах. Вважаю, що прийняти нову редакцію закону про реабілітацію треба вже найближчим часом. Як і реабілітувати воїнів ОУН-УПА, тобто визнати їх воюючою стороною у Другій світовій війні. Інакше про примирення і справедливість не може бути й мови. Треба, щоб парламент і Президент сказали своє слово про УПА, виходячи з державницьких позицій. Не можна дозволяти у стінах парламенту розпалювати ворожнечу, треба прищемити язики тим, хто паплюжить з найвищої законодавчої трибуни українську національну ідею. У державі має бути повага і до політичних поглядів, і до минулого України, яким би трагічним воно не було. Мало слухати повстанські пісні, їдучи в авто.
Недавно ініціативна група волинян направила звернення до Президента України Віктора Ющенка за підписами голови Товариства політичних в'язнів та репресованих І. Солтана, голови братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю імені полковника Клима Савура М. Стасюка та голови комісії Волинської облради з питань поновлення прав реабілітованих М. Галки. У ньому, зокрема, йдеться: «Цей закон стає наріжним каменем у політичних іграх, і деякі сили з високої трибуни Верховної Ради вносять у наше суспільство розбрат, ворожнечу, ненависть. Треба вже виявити політичну сміливість, мудрість і зробити вчинок, який було зроблено у повоєнній Іспанії, вчинок, який покладе край протистоянню в нашому суспільстві і стане кроком до порозуміння і примирення».
...А мені пригадалася розповідь мешканки села Боголюби з Луцького району Лідії Іванівни Чмелюк, яку у сорок п'ятому відправили по етапах на 15 літ каторги 17-річним дівчиськом. Вона пройшла через Кінгір (табір у Казахстані, де у 1954 році відбулося найбільше повстання в'язнів). Про те, що зробили з її двоюрідним братом, вона знає вже зі слів мами та місцевих мешканців, бо в цей час була у тюрмі. В один із днів 1946-го у вікно до Володимира Стельмащука постукали. Він був єдиним із всієї великої родини, хто вцілів: батько згинув у Луцькій тюрмі, одна сестра загинула в УПА, двох сесер та матір засудили та вивезли на Сибір. Володьці тітка казала: «Тікай з села, бо згинеш і ти». А він усе віднікувався: «Тьотко, моя душа чиста, і мені нема чого боятися». Та прийшли і по його душу: «Хазяїн, відкривай, свої!». Переговоривши щось на вулиці, Володю прив'язали до черешні. Потім вивели з хати його дружину Галю і 14-річну доньку Мар'янку. І на очах чоловіка почали відрубувати у них руки, ноги, голови і складати як хмиз на багаття. Розпалили вогнище... Після цього чоловіка прив'язали до воза і погнали до Боголюбського лісу. Десь там його добили і закопали.
— Моя мама останки Галі та Мар'янки зібрала і поховала на сільському кладовищі. А тіло брата ми й досі не знайшли. Шукали-шукали, щоб поховати по-людськи. Як катували людей ці катюги із спецгрупи Федорова, перевдягаючись у повстанців! Скільки людей згинуло безслідно ось так, як наш Володя. І ніхто з тих убивць не спокутував свій злочин. Тепер вони, напевне, ветерани, і пенсії отримують не такі, як ми, політв'язні та прості люди. Ніхто їх не судив, як судили нас, 17-річних. Як, скажіть, з такою несправедливістю жити?
...Я не знаю, що відповісти Лідії Іванівні і тисячам таких, як вона. Може, відповість на це питання наш парламент чи ті, хто кричав на Луцькому меморіалі Слави: «У бункери, назад у бункери!». Я просто намагаюсь уявити, як прожили життя із цим гріхом ті, хто палив на вогнищі Галю і Мар'янку? Не знаю, які у них пенсії та пільги, які нагороди, і чи ходять вони нині на паради Перемоги? Люди в селі знали, хто це робив, знали і мовчали, щоб вижити самим. Можливо, цей один епізод із сотень, які залишаються на совісті диверсійних груп НКВС, що творили злодіяння на західноукраїнських землях з метою дискредитації УПА в очах місцевого населення, змусить хоч когось по-іншому подивитися на нашу українську історію. Вона занадто непроста, щоб бути категоричними у своїх висновках та думках.
