Будні й свята козацької Германівки

      900-річна Германівка, що в Обухівському районі на Київщині, — село незвичайне. Можливо, не стільки тим, що стрічка його козацького, давньоруського і ще давнішого минулого бере початок із тисячолітніх глибин. Незвичайне воно, швидше, тим, що германівці, незважаючи ні на які поточні лихоліття, цю стрічку з рук не випустили. І пам'ять віддає їм за це сторицею. Прибутки місцевого господарства минулого року становили 540 тисяч гривень. Можливо, цифра спершу не надто вражає, але ж і село на 2 000 мешканців не у збитках, середня зарплата працівника сільського підприємства тут — 650 гривень.

Секрет соціального успіху

      За словами сільського голови Анатолія Шафаренка, який керує з 1994 року, пріоритетними для Германівки є три напрями: історична пам'ять, соціальний розвиток, здоров'я та освіта молодого покоління. Тому працівників соціальної сфери тут не скорочують — у ній «працює майже 300 осіб. За 12 років влада вклала у соціальний розвиток села 2 мільйони гривень. З них 150 тисяч із бюджету — сільського, районного і обласного, а решту надали як спонсорську допомогу члени громади.

      У Германівці є власна водонапірна вежа. Із 890 будинків села у 700 проведено природний газ. 650 помешкань телефонізовано. Є власне рибне господарство, свій ковбасний цех, млин, олійниця, пекарня,  працівниці якої нині опановують новий різновид продукції — торти.

      Тоді як по всій країні за 10 років закрили понад 380 дільничних лікарень та фельдшерсько-акушерських пунктів, германівці лікарню не тільки зберегли — завдяки їй громада минулого року «розбагатіла» на лабораторію й електрокардіограф.

      Та все ж основою й сьогодення, і майбуття, як вважає Анатолій Шафаренко,  є повага до тих поколінь, які були до нас. За час його керівництва в селі відкрили 26 пам'ятників і 16 меморіальних дошок. Діє чотири музеї — освіти, козаччини, ІІ Світової війни, картинна галерея.

Відгомін Сулими і Наливайка

      У Музеї козаччини, відкритому в 1995 році, зберігається майже 4 тисячі експонатів з історії Германівки. Найдавніші пам'ятки — з розкопок стародавнього городища, на якому тепер стоїть село.

      Знаменита Германівка й тим, що тут двічі бував Северин Наливайко. А в 1651 році поблизу неї тривали бої між козаками Хмельницького і вояцтвом Потоцького, Калиновського і Радзивіла. Згодом соратник Хмельницького, Іван Виговський, на Ревиній горі проголосив текст Гадяцької угоди.

      У селі поховано двох козацьких полковників — Прокопа Верещака і Степана Сулиму. У XVIII столітті германівці «радували» імперію антикріпосницькими повстаннями. В одному з них узяли участь 116 осіб. Загалом у Германівці 5 кладовищ, з них два єврейських, одне польське і два православних.

      У селі був порт — тут пролягає річка Красна, що впадає в Дніпро.

      Загалом у Державній Думі царської Росії від України було чотири представники, один із них — германівець Петро Мерщій. Його у 1928 році звинуватили у веденні антирадянської пропаганди і розстріляли.

      У часи революції германівці чинили потужний спротив радянській владі. Тому й голод тут зробили жорстокіший: у 1933-му загинув фактично кожен п'ятий мешканець  — 980 людей.

      За «совєтів» Германівка змінилася: якщо на дореволюційних фото селяни красувалися у накрохмалених сорочках із краватками, у капелюхах, то вже у 1920-х найліпшою вдяганкою стали куфайки і кирзяки.

      У 30-ті роки в селі репресували 37 осіб «політичних» і ще 18 «за економічні злочини», тобто «куркулів». Одного посадили за те, що він, будучи директором школи, одружився з дочкою священика.

      У ІІ Світову війну в селі майже три місяці стояв фронт, було вбито 1800 германівців. По війні історичну назву села пов'язали з фашистською Германією, а тому вирішили «знищити» — перейменували спершу в Уваровку, а потім  у Красне-2. Тільки в 1989 році силами громади село знову стало Германівкою.

      Про все це захоплено розповідає Анатолій Шафаренко, який у співавторстві опублікував 12 книг з історії рідного краю, серед яких — «Релігія і некрополі Германівки», «Містечко Германівка», «Освіта Германівки», «Мистецька Германівка», «Історія Германівської лікарні».

Церковні мир і злагода

      До революції у селі було 14 храмів. Церква часів Пилипа Орлика не збереглася, на тому місці встановлено хрест.

      Свято-Миколаївську церкву спорудили в 1819 році на кошти германівського поміщика Катана Проскури. Дзвіницю зруйнували у 1936 році, вивізши дзвони, а в 1967 році зруйнували храм. Пустка була до 1991 року.

      Церкву відбудували в 1994 році, сьогодні добудовують дзвіницю, для якої вже придбали дзвони, на зимового Миколу всіх запрошують послухати 49 програм церковного передзвону.

      При церкві відновлено могили Катана Проскури і священика Максиміліана Солухи. При цьому немає ніякого міжцерковного протистояння чи непорозумінь. «У нас Україна, то має бути і Українська православна церква — Київського патріархату. Іншого я не допускаю», — пояснює сільський голова, додаючи, що храм перебуває на балансі сільської ради, зданий у безстрокову оренду церковній громаді й «битися за нього немає чого».

Надійні інвестиції в майбутнє

      У Германівці росте 290 дітей. Для них діє 5 освітніх закладів: школа, гімназія, школа мистецтв, спортивна, церковно-парафіяльна. Коли згоріло приміщення гімназії, його негайно ж відбудували завдяки землячці Галині Бровченко, яка першою внесла кошти — 20 тисяч, та Патріарху УПЦ Філарету. «Це безпрецедентний випадок, коли церква допомогла державній установі», — каже Анатолій Шафаренко.

      Це не випадково, бо й церковно-парафіяльну школу тут відкрили з благословення Його святості. Там навчається 30 дітей, здобуваючи церковну освіту паралельно з середньою. У кімнаті, де проходять заняття, — комп'ютер і помаранчевий прапор.

      Завідуючий кафедри Київського політехнічного інституту Антон Михайлюк (його дядько Андрій Михайлюк, уродженець Германівки, репресований поет) за підтримки сільської громади створив чи не першу в сільській місцевості філію довузівської підготовки КПІ.

      Тепер кілька германівських дітей уже є студентами цього вузу. «Усі ці явища для Германівки є не епізодами, а системою, — каже пан Михайлюк. — Мені здається, що якби це стало системою для всіх сіл України, перед нами б уже не стояло питання — іти чи не йти нам у Європу, а Європа, можливо, думала б про те, чи не прийти їй в Україну».

      У Германівці три бібліотеки — центральна, що має 29 тисяч книг, бібліотека гімназії, яка за два роки назбирала 1200 книг, і в школі — на 14 тисяч. Невдовзі буде ще й церковна — приміщення під неї вже збудовано.

      У германівській гімназії навчається понад 90 талановитих дітей, які, окрім поглибленого вивчення природничих наук, пишуть чудові вірші й гарно співають. При цьому школярі, як весняні квіти, — тендітні, бліденькі. Учителям уже кілька років як довелося відмовитися від першовересневих і випускних лінійок — діти непритомніють і падають на землю: дається взнаки «четверта зона».

      Дві-три дитини щороку тут помирають від лейкемії, у третини дітлахів — хвороба щитовидної залози.

Незнання чи спроба село «зламати»?

      «Покоління, яке прийде, повинне бути святим поборником національної духовної сили. Наші нащадки мають стати великими українцями», — вважає Анатолій Шафаренко, який робить усе можливе, аби діти все ж виростали передусім здоровими і фізично, і духовно.

      Він каже, що до нього гостре усвідомлення національної приналежності прийшло з віком. Спочатку він 18 років пропрацював у Сибіру, потім, повернувшись до рідного села, завідував у колгоспі майстернею, став головним інженером. «Але з віком з'явилася тяга до того, щоб відновити святу справу нашого народу», — згадує сільський голова.

      Тепер він боїться, що одним розчерком чиновницького пера зруйнують усю, ними і громадою побудовану справу — в рамках запропонованої Києвом адміністративної реформи. «Цю реформу придумали люди, не обізнані з тим, як живе селянин», — вважає Анатолій Шафаренко. Адже, згідно із запропонованими змінами, Германівка територіально належатиме до сусіднього села — Дермизни, в якому проживає 180 мешканців і де немає ніякої інфраструктури.

      Це при тому, що нині в Германівці — 2 тисячі мешканців, кілька шкіл, музеї. Громада обурена. А голова має свою версію. Він вважає таку реалізацію реформи засобом вгомонити як завжди бунтівне село. «Вся округа вже куплена, а Германівка — ні», — каже він. Важко повірити, що на початку ХХІ сторіччя, як і в середині 30-х, хтось переслідує саме таку мету. Але запропонована схема реформування цього конкретного села справді наштовхує на невеселі роздуми.