Кохати не заборониш, матюкатися — теж,

02.08.2005
Кохати не заборониш, матюкатися — теж,

      На обкладинці апетитна барокова жінка грається з янголоподібним юнаком. Назва — «Заборонені ігри». Автор — Юрко Покальчук. І картинка, і заголовок, й ім'я письменника налаштовують нас на відповідну хвилю: еротичного, епатажного чтива.

      Свою новинку Покальчук представив у розімлілому від літньої спеки Києві. Не вельми завбачливий крок: літній «мертвий сезон» не є сприятливим середовищем для розповсюдження інформації. І якщо в «прайм тайм» року літературні події збирають чималу публіку, то цього разу віддати належне праці автора прийшло не більше кількох десятків слухачів. Вони були спраглі й шукали чи то свіжого ковтка кондиційованого повітря, чи склянку води з холодильника. Натомість отримали «шарову» горілку й важкопереварюваний харч для роздумів, щедро приправлений гострою нецензурною лексикою.

      Усім своїм виглядом Юрій Покальчук нагадує цигана (як на мене, з роками все більше, через що незабаром абсолютно реально претендуватиме на звання барона) — цей імідж дозволяє йому більш-менш виділятися з когорти сучасних українських письменників (хоча циганське начало не заперечує в ньому українськості). Отже, не дивно, що «Заборонені ігри» насичені ромською реальністю. А там уже зовсім інший, відмінний від нашого, світ. І те, що в одних патологія,  в інших — норма. В основу твору Покальчук поклав історію про американську вчительку, яка понесла від свого малолітнього учня, була покарана за те судом, що, проте, не завадило 36-річній жінці знову мати інтимні стосунки з 14-річним коханцем та завагітніти вдруге. Тільки дія покальчукової драми розгортається на волинській землі. Вона — особлива українка, він — особливий циганчук. Їхній зв'язок — більше ніж секс. Це запаморочливе кохання, яке підносить закоханих до таких висот, що абсолютно недосяжні простим егоїстичним і заздрісним смертним. «Я хотів зрозуміти, що спонукало дорослу жінку зв'язатися з пацаном», — намагається ввести нас у курс справ Покальчук. Тому головний герой, що розповідає нам усю цю історію, скидається на альтер его автора. Він багато філософствує, порпається у своєму підсвідомому, матюкається — словом, у нього спостерігаються всі симптоми кризи середнього віку. І цей чоловік намагається розтлумачити читачам, серед яких багато читачок, що спонукає жінку «п'яніти від запаху шкіри» ромського підлітка, «від першого його доторку... мокріти від його поцілунку». Але на те він і хитрий циган, той Покальчук. Передчуваючи критику з боку прекрасної статі, він перестраховується та вводить у сюжет циганські легенди, звичаї, містичне родове прокляття та ще й циганського... мольфара з Карпат. Власне, вони все пояснюють і заплутують водночас. А щоб затурканий читач не з'їхав із процесу на такій-то сторінці, автор застосовує прийом «густої еротики».

      Зізнаюся чесно, Покальчука читала вперше — якось не вистачало часу для рекомендованого до ознайомлення «Те, що на споді». Вражена кількістю синонімічних означень статевих органів, акту та інших фізіологічних подробиць, я спочатку намагалася дати їм лік. Коли на кожному розвороті через один їх почало набиратися близько десятка, то вирішила, що на оголених натурах з обкладинки не вистачає штампу «Дорослим після...», або «Не для дітей до...», або «Обережно, густа еротика й добірна нецензурщина». Дочитала, бо так треба, бо вперта. Крім того, це була лише 124-та сторінка з 221 та невеличка інтрига щодо великого і чистого кохання, що очікує на чоловіка з кризою середнього віку.

      А далі... були дві абсолютно автономні повісті, але на ту ж саму тему. У «Хлопцях від Катерини» автор знову відповідає на запитання, «що спонукало дорослу жінку зв'язатися з пацаном». Тільки вищих матерій у жіночому світі тут немає, є здоровий прагматизм, жорстока післявоєнна реальність і зранена душа підлітка. Хащі еротики ще густіші, але й психологізму більше. Якщо з перших сторінок книги складалося враження, що писалася вона на відмазку — як учень у школі, то тепер виникало відчуття, що автор росте разом із тим несумлінним творописцем. І вже у «Безмежності» підліток постає майже чоловіком. Він ще грішить інтимною самовтіхою, але ставить такі питання, поводиться так, що навіть авторитетні дорослі визнають у ньому особистість. Ця третя історія хоч і невеличка за обсягом, але змістовно найповніша і, як на мене, найдосконаліша. Тут декілька тем, які за бажання можна розвинути в повноцінні сюжетні лінії: війна й людські почуття, трагедія життя Льоні Кацапа з Донбасу, який опинився в УПА, та його бойових побратимів-західняків, пекло таборів і порозуміння двох Україн нарешті.              

      Але імідж провокатора, кочівника й майстра-на-всі-руки вже сформовано, тому Покальчук не затримується на «Безмежності», а обіцяє дві нові роботи: книгу віршів та опис мандрівних авантюр. Зустрічайте на Львівському форумі.