«Лимон» у відкритому сейфі

      Двадцять років тому на запорізькому автозаводі «Комунар» склалася нештатна ситуація: зник ключ від головного сейфа підприємства, який був незакритим. Слідство не встановило зловмисника, і комунарівці звикли до того, що їхню зарплату щомісяця по кілька днів охороняли візуально. Як вважали керівники автозаводу, в таїну безпрецедентного головотяпства було посвячено вузьке коло посадовців. Тоді, у 1983 році, над замком до унікального сейфа чаклували кращі винахідники і раціоналізатори Запоріжжя (подейкують, ніби слідчі долучали до проблеми навіть маститих зеків з відповідною спеціалізацією — «ведмежатників»). Однак раритетний, виготовлений у ХIХ сторіччі, сейф не розкрив свої секрети. І лишався незакритим. Мізки інженерно-технічного потенціалу адміністрація зосередила на створенні «Таврії». Не до сейфа!.. Додали штатних охоронців — і поставили на проблемі хрест.

      Упродовж трьох років після зникнення ключа — жодного інциденту з готівкою. А 10 жовтня 1986 року таки сталося те, що могло (і повинне було!) статися: у ніч на суботу з каси зникло 678 тисяч рублів, уся зарплата «комунарівців»!

      Дільничного Орджонікідзівського райвідділу міліції Запоріжжя Анатолія Руденка підняли вночі, аби підключити до роботи оперативно-слідчої групи. Міліцейське начальство лютувало. Генсек Михайло Горбачов поставив українському партбосу Володимиру Щербицькому ультиматум — негайно знайти прогавлений «лимон» — і відрядив до Запоріжжя десант силовиків на чолі з міністром МВС Іваном Гладушем (пану Івану виділили кабінет в актовій залі Комунарського райвідділу міліції, купу телефонних апаратів — аби міг будь-якої миті доповісти обом столицям про хід розслідування).

      Нишпорки відпрацьовували з десяток версій, найприйнятнішими вважалися дві: вкрадені рублі заховано десь поряд, на території «Комунара», або ж вони надто далеко для того, аби повернути до заводської каси. Основні сили зосередили на першій з версій. До «зачистки» території був долучений і молодший лейтенант Руденко.

      — Бачили б ви тоді наших генералів і полковників, — згадує Анатолій Анатолійович. — Чорніші ночі!.. Усім перепадало «на горіхи». За своїм масштабом запорізька крадіжка блідла на тлі тільки єреванської: у столиці Вірменії з банку поцупили півтора мільйона рублів. На весь Союз — два скандали! Тож наше начальство не панькалося з підлеглими: ледве не щогодини — розборки, чоловіча розмова без особливого добору висловів... Не мали вихідних, безсонні ночі валили з ніг: Кремль і Київ вимагали, здавалося, неймовірного — за кілька днів знайти гроші і того, хто їх вкрав.

      Анатолій Руденко і його колеги обнишпорили, здавалося, всі помешкання, лази-перелази. Інтуїтивно він зайшов у гараж. Хтось зi слідчих йому тоді нагадав, що вони ж тут уже були. А він пропустив повз вуха почуте. На той час на руках була схема комунікацій «Комунара», добута, до речі, з великими потугами, розповів авторові цих рядків слідчий. Коли Руденко зробив такий запит дирекції, йому відмовили. А шукати у «підземці» методом «тику» — безглуздя. Довелося викликати на зв'язок Київ, і лише після втручання прокурора України бажана схема комунікацій потрапила до рук слідчих.

      Отож Анатолій Руденко спустився у підвальне приміщення, де проходила теплотраса. Спека — нестерпна. Змушений був піднятися нагору, вдягнути спецкостюм і обмотати фірмові черевики. Тоді подумалося: а як же вони «вже оглядали»?.. Пройшов із десяток метрів і побачив сліди!.. Просто так «дефілювати» у підземеллі, де нестерпна суха пара, ніхто б не відважився. Молодший лейтенант відчув, що він за крок до того, аби стати лейтенантом.

      Лейтенантом, щоправда, він ніколи не став. Однак саме Анатолію Руденку пощастило знайти поцуплений майже «лимон» рублів. Два мішки з новенькими купюрами зловмисник приховав у ямі з будівельним сміттям. Майже півтора центнера грошей: в одному мішку — сімдесят два кілограми, в другому — шістдесят вісім.

      — Можете уявити, з яким виразом обличчя я доповів нагорі Прудиусу (нач. слідчого відділу. — Авт.) про знахідку! Той негайно відправив мене вартувати мішки, — розповів «УМ» Анатолій Анатолійович. — Довелося мені пріти довше, ніж я гадав. Викликана додаткова група фахівців-оперативників чомусь запізнювалася. Хіба ж не дивно, що тоді наші хлопці втрапили в аварію? Немов хтось влаштував халепу, щоб пригальмувати розвиток подій.

      Аби спіймати зловмисників, мішки залишили на місці, підмінивши гроші на пачки паперу. Спрацювало! Навіть не пручався 32-річний Микола Гордієнко, мешканець селища Кушугум, що на південній околиці Запоріжжя. Той самий, що з початку слідства викликав у Руденка підозру. Гордієнко не був стороннім на «Комунарі», працював... начальником караулу. Коли прибули слідчі, він передав куті меду, обшукуючи прибульців, наказуючи охоронцям стежити за діями «мєнтури». Руденко особисто доповів про це міністру Гладушу. Та припущення молодшого лейтенанта до уваги не взяли. А дарма!..

      Суд над крадієм відбувався у заводському Будинку культури (цей БК і досі слугує осередком духовності АвтоЗАЗу). Головував суддя Верховного Суду України за участі двох місцевих засідателів. Феміда також, очевидно, квапилася поставити крапку в скандалі. Багато лишилося так і не з'ясованим, вважає донині Анатолій Руденко. Зрештою, не лише він сумнівається у щирості Миколи Гордієнка, котрий запевняв, що ніхто до викрадення не причетний: самотужки, мовляв, викрав ключ (це реально), знайшов місце для схованки (також не байка), відключив сигналізацію, переблокував пульт, зайшов до каси, виніс гроші... А ось це все без бодай одного спільника начальнику караула не вдалося б...

      Анатолій Руденко акцентує на такій «дрібничці»: якщо Гордієнко діяв один, то для чого йому було сім з лишком тисяч ховати в іншому місці (суму, адекватну на той час вартості майже двох «Таврій», слідчі знайшли неподалік «грошовитої» ями)?.. Від когось таки приховував!..

      Феміда повірила зізнанню кушугумця (з цього селища родом був не тільки Гордієнко, а ще кілька охоронців автозаводу!) і оголосила вирок: розстріл. Невдовзі пленум Верховного Суду пом'якшив кару — п'ятнадцятирічний термін ув'язнення. Завершився строк у 2001 році, і автор цих рядків намагався розшукати сліди Миколи Гордієнка. Заступник сільського голови Кушугума Наталія Бережна підтвердила: «Є у нас Микола Гордієнко. Та це хороша сім'я... Нічого такого я не чула...». Невже той самий? Я відмовився від наміру поконтактувати з чоловіком, котрий навряд чи сказав би щось нове.

      «Свої» терміни ув'язнення одержали тоді касир і начальник фінуправління «Комунара». А на пана Руденка посипалися відзнаки. Так, молодший лейтенант не став лейтенантом, бо йому відразу присвоїли звання капітана. Міністр Гладуш руку слідчого, що вигребла з-під сміття майже мільйон рублів, озолотив годинником «Побєда» («Він і досі цокає», — радо зауважив Анатолій Анатолійович під «завісу» нашої розмови). Новенькою «преміальною» «Таврією» Руденко поїхав оглядати трикімнатну квартиру, виділену йому в Хортицькому мікрорайоні...

      Зрештою, не все так безхмарно було і в його житті. Судячи з перебігу подій, когось із колег, вірогідно, «жаба душила». Бо ж і чин майора Руденку присвоїли достроково. Заздрили колеги «по-чорному», зізнається пан Анатолій сьогодні. Намір змінити місце роботи здійснив після інциденту, що трапився на роботі. Годі натякати, хто міг поцупити в майора Руденка «Таврію» від МВС; коли ж це сталося, то картку на розшук легковика «колеги» виставили за три з лишком тижні після викрадення!.. «Цього я не стерпів і подався на «Запоріжсталь», — каже Анатолій Анатолійович. — І досі очолюю охорону комбінату».

      Цими днями в майора, на жаль, додалося часу для спогадів. «Жигулі» Руденка різко пригальмували (спереду сталося зіткнення машин), і задній легковик «в'їхав» у салон його авто. Не обійшлося без переломів. Та пан Анатолій певен, що, одужавши, ще прислужиться як охоронець. Досвід — дійсно, будь-хто позаздрить.