Цього року відзначається 150 років з дня народження і 90 років з дня смерті Івана Франка (1856—1916). Великому Каменяреві в Україні встановлено так багато пам'ятників, відкрито стільки меморіальних дошок, стільки вулиць і навчальних закладів названо його іменем, що постать «вічного революціонера» вже давно стала символом незламності і мужності. «Лупайте сю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинить вас» — ці рядки безпомилково цитують цілі покоління. А проте у творчості Франка є інша сторона медалі — тяжкі повороти його долі, родинні і матеріальні труднощі і, зрештою, хвороба, з якою письменник боровся протягом останніх років життя. З чотирьох дітей Франка старший Андрій помер у студентські роки, дружина поета Ольга страждала на нервові розлади, а сам Франко останні вісім років свого життя був напівпаралізованим. Проте немічним і безпорадним поет не став. «Дух, що тіло рве до бою» спонукав писати. Навіть якщо відмовляли руки, навіть якщо не було за що жити і навіть якщо доводилося братися за найменш оплачувану коректорську роботу.