Культурка на маршi

12.10.2006
Культурка на маршi

Кадр iз фiльму «Пропала грамота».

      Минулого тижня в Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності відбулися слухання на тему «Про хід виконання Постанови Верховної Ради «Про рекомендації парламентських слухань «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення» та Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів» від 16 січня 2006 року № 20». У слуханнях узяли участь провідні українські кінематографісти. Вів засідання голова парламентського комітету Володимир Яворівський.

      Нагадаю: у лютому минулого року Верховна Рада своєю постановою окреслила доволі широке коло питань розвитку вітчизняного кінематографа. Що зроблено відтоді, а що ні? З виступу міністра культури і туризму Ігоря Ліхового можна було зрозуміти одне: справи майже радикально поліпшилися. Лишається чекати, не сьогодні-завтра, процвітання і плодоносіння. Незрозуміло тільки, чому в роботі нині лише дві повнометражні картини (за бюджетний кошт). Чому взагалі уряд Віктора Януковича заблокував видатки на фільмовиробництво до листопада (щось подібне було і 2004 року, за того ж уряду), що унеможливило виконання річної програми фільмовиробництва?

       І чому взагалі вище чиновництво держави так зневажає вітчизняне кіно і тих, хто його створює? Бо ж практично всі уряди (єдиний виняток - той, що очолював Віктор Ющенко) обрізають, як можуть, кінофінанси. Рік тому, за Юлії Тимошенко і Юрія Єханурова: півроку взагалі практично нічого, потім було зроблено все, аби гроші так і не дійшли до кіностудій. Потім - невеличке шоу в парламенті (за активної участі фракції комуністів, які, до речі, забули про ленінські настанови щодо «найважливішого з усіх мистецтв») про перекидання коштів з кінематографа на інші «нужди». Чиї потреби задовольнять цього разу?

      А тут ще новий закон про закупівлі, який зобов'язує з приводу будь-яких бюджетних витрат влаштовувати тендер, чи то пак конкурс. Як прикладати цей закон до кіно, ніхто не знає. Бо ж тендер тут існує споконвіку й так. Сценарій фільму проходить нині кілька випробувань, головним з яких є експертна рада при Міністерстві культури і туризму. Виходить, що затверджений проект фільму після того  мусить знову проходити якийсь тендер. Навіщо? А головне - як? Ніхто пояснити не може. Втім у Росії є такий самий закон, одначе він не заважає бурхливому розвитку кіноіндустрії. Як пояснив мені недавно один із керівників відповідного департаменту Мінкульту Росії Сергій Лазарук, вони створили відповідну структуру (незалежну і комерційну), яка й займається тим тендером. Просто треба було захотіти, треба було виявити ту саму політичну волю, про необхідність якої не говорять у нас тільки найледачіші. Тільки немає тієї волі й бажання немає. У нас, незалежно від кольору влади, державний чиновник живе в одній країні, а народ, у даному разі кінематографічний, - в іншій. І не поєднатися їм ніяк.

      Що ж до постанови отих самих минулорічних парламентських слухань... Не виконано більшість її позицій. Навіть окремішну Державну службу кінематографії фактично не створено. Хоча й призначили її керівником Ганну Чміль, хоча й почали якийсь «будівничий» процес. Одначе вже є очевидним спротив, який викликає існування такої служби. Скажімо, треба набрати фахівців, а зарплату зрізали до такого рівня, що навіть ті, хто нині працює в кінематографічному підрозділі Мінкульту, хочуть йти звідти. Та що там, не виконується, блокується закон від 2002 року про загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003-2007 роки. Серед блокувальників і сам парламент, оскільки так і не прийнято низку важливих законопроектів, які допомогли б ефективнішому розв'язанню проблем щодо фінансування галузі.

      Нині у нас оновлена Верховна Рада і новий Комітет iз питань культури та ще й духовності. Кілька років тому мені довелося доповідати у тому комітеті, більшість членів якого були людьми доволі похилого віку. Не дивно, що, як тільки я почав говорити, дідусі задрімали, тихенько посапуючи. Ні, теперішній склад і молодший, і моторніший. Сидячи на комітетських слуханнях минулої середи, я вже почав було радіти тій обставині, аж тут слово отримав заступник голови комітету Юрій Болдирєв, член фракції «Регіони України»...

      Перше, що підкреслив нардеп: він говорить російською і представляє ту половину України, з якою присутні у залі борються уже п'ятнадцять літ. Борються, а побороти не можуть, виходить так... Уже ця сентенція показала, що оратор погано уявляв, у якому культурному «регіоні» перебуває. Адже в залі сиділи здебільшого російськомовні кінематографісти, котрі напружено почали згадувати, коли це вони боролися проти російської мови і російсько орієнтованої культури. «Всі ми родом із СРСР»,- проголосив далі гаспадін Болдирєв і порадив не розраховувати більше на державні субсидії: «нєт дєньог» для кіно в бюджеті, минули благословенні часи. Ну так ми це собі й уявляємо: у нашій-ненашій державі гроші є тільки для розкрадання самими чиновниками, а на культуру - ніц (В.Яворівський наводив нещодавно вбивчі цифри: у проекті бюджету наступного року на функціонування Кабміну передбачено 2 мільярди, а на всю культуру - 800 мільйонів гривень; то ж з усіх мистецтв нині найважливішим є мистецтво бути чиновником).

      Ну, а далі «регіональний» нардеп дав зрозуміти, що фінансувати, власне, нічого. «У вашому київському кіно» (це дослівно) Болдирєв знає тільки «мультікі» та ще трохи документальне кіно. А що стосується художнього... «Пропалу грамоту» він бачив, і більше нічого. Тобто, власне, нічого більше й не було: ні Олександра Довженка, ні Івана Кавалерідзе й Сергія Параджанова, ні нині сущих Романа Балаяна і Юрія Іллєнка. Та й кіно якесь не українське, а «київське». Не той регіон, «самі панімаєтє»... Не в тому полі висіяли, відтак стільки літ проізростав «сорняк-порожняк».

      І справді, що ж тут фінансувати? «То лі дєло» російське кіно - хоч і не сказав, але провів підтекстом (тонко! Хто там каже, що у «регіоналів», окрім Тараса Чорновола і Євгена Кушнарьова, ораторів немає?) один із керівників нашої культури вкупі з духовністю. А ще він висловив обурення ганебною, на його думку, постановою Кабміну щодо дублювання іноземних фільмів українською мовою, яку необхідно негайно відмінити. І справді - нечувана зухвалість: в Україні вирішили озвучувати фільми українською. Ну просто хочеться «рвать і мєтать, рвать і мєтать», як говорив один з кіноекранних чиновників від культурки.

      Ясна річ, далі Болдирєв заходився давати поради. Таки має він рацію - всі ми родом із страни Совєтів. Нам їсти не давай, тільки дозволь «совєтовать» - особливо ж у питаннях, в яких ми нічого не тямимо. Невіглас, причому мало не стовідсотковий, тепер прокладатиме магістральні шляхи культурної політики стосовно кінематографа. Яка й без того була орієнтована не на культуру як таку, а таку собі «культурку». Поменше думати і побільше «балдєть» - от воно що. Невже половина України, повпредом якої визначив себе депутат, поділяє його погляди? Дуже сумніваюсь.

      Словом, говорили-балакали, посідали й заплакали. Як сказав один із кінорежисерів iз трибуни засідання, «нас неправильно трахають - ось уже який рік поспіль». Не надто культурно, грубо, але посутньо так воно і є. Тільки чому ми дозволяємо робити це з собою? Чому мовчимо навіть тоді, коли нам в очі кажуть, що української культури (кінокультури) не було, немає і бути не може? І - просте запитання: це ж що, саме такою і є позиція «антикризової» парламентської коаліції? Партії регіонів? Адже випад Болдирєва значно крутіший від нападу «досточтімого» «регіонала» Калашникова. Той хоч кулаками махав, а цей інквізиторськи посміхався й одверто глумився над тими, хто багато літ робить те кіно, яке він так одверто зневажає.

      Тільки не дочекаємося ми відповіді. «Усьо вже схвачено», усе проміряно. І невже вони прийшли назавжди? Народе, не мовчи!