Ганна Бут: «Головне — все робити з посмiшкою». (Фото Володимира СТАДНIКА.)
Спочатку ми хотіли розповісти читачам про те, як випікають паски монахи. Але ігумен Михайлівського монастиря (до речі, єдиного в столиці, який підпорядкований УПЦ Київського патріархату) Євстратій по телефону сказав, що вони великодні паски закуповують на хлібозаводі. І порадив пошукати родину, де займаються цією справою й знаються на народних традиціях. Його порадою ми й скористалися. Але знайти в Києві господиню, яка власноруч випікає паски, виявляється, не так-то й просто. Ритм столичного життя, мабуть, не надто спонукає до заняття цим трудомістким і багатогодинним процесом, тим більше що так звані великодні кекси сьогодні можна купити майже в кожному магазині. Врешті-решт, в музеї Івана Гончара нам порадили звернутися до сім’ї Бутів. Прізвище це добре знайоме шанувальникам автентичної української музики, оскільки члени цієї родини складають основу ансамблю «Буття», що є учасником багатьох фольклорних фестивалів, зокрема «Країни мрій» Олега Скрипки. Пані Ганна Бут радо відгукнулася на наше прохання й запросила до себе додому.
На порозі квартири господиня зустріла нас при «повному параді» — у льняній вишитій сорочці, з намистом на шиї. Запросила до кухні, де у великій каструлі вже було замішане тісто. Ганна Павлівна відразу зауважила, що готує паски за рецептом, який перейняла колись від своєї мами — корінної мешканки одного з сіл на Тернопільщині. І ми з певним здивуванням довідалися, що в багатьох рецептах, та й у самому народному ритуалі приготування пасхальних пасок присутні деякі ознаки вірувань, що сповідувалися українцями (чи, якщо хочете, людьми, що заселяли територію сучасної України) ще в дохристиянські часи. Пані Ганна, наприклад, майже всі інгредієнти для паски додає у кількості, що кратна числам 3, 7, 9 або 12 (ці числа вважалися магічними ще в часи трипільської культури). Цього разу Ганна Павлівна взяла 900 грамів вершкового масла, 9 яєць, 700 грамів цукру, 3 столові ложки олії, 1,5 літра молока, 300 грамів родзинок (родзинки обов’язково треба запарити, а потім воду гарненько зцідити). Ваніль, кориця додаються за смаком. До речі, замість дрiжджiв пані Ганна використовує цвіт хмелю, який заздалегідь запарює, щоб він побродив 3—4 дні. Борошна для тіста пішло десь близько 5 кілограмiв, але кількість основного інгредієнту кожна господиня визначає на око, точніше на дотик — розчинена маса повинна бути достатньо густою.
На відміну від багатьох господинь, Ганна Бут не робить опари, тобто не ставить розчинену масу на декілька годин у тепле місце, а майже відразу замішує тісто. Місить, потроху підсипаючи борошно, до того часу, поки тісто не буде легко відставати від рук і стінок посудини. Протягом усього процесу на кухні, за словами пані Ганни, має горіти воскова свічка. Також господиня розповіла, що її мама, готуючи тісто, завжди розмовляла з ним — просила, щоб воно вдалося, щоб паски вийшли смачними. А можна й просто прочитати будь-яку відому вам молитву, наприклад Отче наш.
Ретельно вимішану масу накривають рушником й чекають деякий час, поки вона гарно підніметься. Тим часом пані Ганна дiстає форми для пасок. Ще якихось років 60 тому ледь не в кожній українській домівці були спеціальні глиняні горщики-пасківниці, що відрізнялися різноманіттям форм і розмірів. Зараз, на жаль, таку посудину гончарі вже майже не виготовляють. Використовувати ж каструлі не дуже зручно, бо в них надто товсті стінки. В родині Бутів для цієї потреби пристосували... звичайні бляшанки з-під консервованого горошку та повидла, краї яких попередньо підрівняли й акуратно загнули. Пані Ганна дістає з десяток таких посудин різного розміру (вони легко входять одна в одну й займають небагато місця у шафі).
Тісто ще підходить, а господиня показує нам, як можна зробити прикраси для великоднього хліба. За словами пані Ганни, її мама прикрашала паски не тільки хрестом, а й фігурками пташок, колосками. Все це виготовляється з тіста, але не з того, з якого печуть саму паску, а з пісного, приготованого лише з води та борошна. Пані Ганна, до речі, за своє життя виготовила не один десяток і весільних короваїв, тому знає безліч способів, як із невеличкої смужки тіста зробити надзвичайно симпатичних пташенят. Прикраси наліплюють на паску, змащують збитим білком, а поверхню, що залишилася вільною, покривають жовтком. Після цього паски ставлять в розігріту до 220 градусів духовку. Майже вiдразу після цього температуру знижують до 180 градусів. За двадцять хвилин вироби накривають змоченим у воді великим аркушем паперу, і ще на півгодини ставлять у духовку.
Зовні готові паски виглядали надзвичайно симпатично. Ну, а смак їх (Ганна Павлівна, як справжня українська господиня, звісно ж, не відпустила нас із дому з порожнiми руками) ми перевіримо завтра, розбивши перед тим великоднє яйце й сказавши «Христос Воскрес!».
У деяких регіонах України ще на початку ХХ століття паску пекли обов'язково в четвер, перед цим ретельно прибравши оселю, помившись й переодягнувшись в чистий одяг.
Досить розповсюдженим був звичай рано-вранці в четвер виносити помиту хлібну діжу на вулицю, щоб до неї потрапили перші сонячні променi. Воду, якою мили діжу, можна було виливати лише в тому місці, де не ходять люди.
У багатьох регіонах, зокрема на Київщині, виготовляли з прісного хліба спеціальну паску для померлих, яка називалася «артос» (селяни цю незвичну для вуха назву переінакшували на свою манеру — зокрема, в селах Бородянського району ще донедавна таку паску називали «аркушем»).
Для великодньої паски використовували найкраще пшеничне борошно — так звану петльовку.
На Поліссі, де пшениця родила погано, для пасок борошно нерідко купували.
Вже в ХІХ столітті в деяких селах на Великдень готували сирні баби.
Чим заможнішою була сім'я, тим більш солодкою була на смак паска на столі. Мед в пасках як замінник цукру не використовували.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
