Вадим Карасьов: Зовні ця кампанія парламентська. Але насправді — президентська

Напередодні виборів у директора Інституту глобальних стратегій Вадима Карасьова немає жодної вільної хвилини. Думкою знаного політолога про парламентські перегони цікавляться і вітчизняні, й закордонні журналісти. Прогнози й оцінки Карасьова зазвичай відрізняються точністю і влучністю. Поцікавилася ними й «УМ». На початку розмови він відзначив, що впродовж виборчої кампанії не був «технологом «Нашої України», як написала «Українська правда», а лише іноді консультував цю політичну силу.

«Президент повинен казати виборцям, на яку силу він може спертися в парламенті»

— Ця виборча кампанія є перехідною між двома епохами, — каже пан Вадим. — Нею завершується електоральний цикл, який розпочався виборами 2002 року, і фактично стартує президентська кампанія 2009 року. Тому хоча виборчі перегони–2007 формально є достроковими парламентськими, насправді ця кампанія вже є президентською. І конкуренція між трьома основними політичними силами — Партією регіонів, БЮТ і блоком «Наша Україна — Народна самооборона», — є конкуренцією між лідерами: Януковичем, Тимошенко і незримо присутнім в цій кампанії Ющенком.

— Та він і зримо присутній. Настільки, що обурені опоненти навіть наскаржилися на участь Президента в агітації до Центрвиборчкому.

— Так, той факт, що боротьба точилася саме між майбутніми номінантами на посаду Президента, змусив чинного главу держави теж вийти грати безпосередньо на поле. Адже перший номер списку «НУНС» зі зрозумілих причин не міг втрутитися в цю конкуренцію, і на початку виборчої кампанії «Наша Україна» через це програвала. Не секрет, що перетікання електорату відбувається в межах окремих блоків голосування: умовному «синьому» й умовному «помаранчевому». Звісно, є невеликий прошарок виборців, які вагаються між двома таборами, але таких дуже мало. Тому, хоча цього разу БЮТ і «НУНС» вели кампанію обережно і майже завжди дотримувалися домовленості про ненапад, до БЮТ, після того як Тимошенко поїхала в регіони, знову перейшов певний відсоток виборців, який після розпуску парламенту був готовий голосувати за «Нашу Україну».

Звинувачення ж на адресу Президента в «незаконній» агітації саме на те й розраховані, щоб обмежити можливості Ющенка не дати йому відчути «хвилю». «Сором’язлива» участь Президента в кампанії — це велика помилка. У політиці не можна соромитися — треба рішуче йти до кінця! А в Ющенка через такі закиди немає куражу, він занадто обережний. Тоді як треба було на них не зважати, а рішуче заявляти: мені в парламенті потрібна більшість, на яку я можу спертися. Тому, щоб я міг виконати свої обіцянки, реалізувати свою виборчу програму, голосуйте за «НУНС» (бо Юля і так свої голоси набере). Все!

Президента можна «розпартизувати», відокремивши від партійної приналежності, але «розполітизувати», зробити з нього якогось аполітичного арбітра — неможливо. Так, Президент — глава всієї держави, але ж він несе відповідальність перед своїми виборцями. А його виборці — це та більшість, яка визначає політичний курс держави на передбачений Конституцією термін. Президент не може бути поза кампанією, бо це було б просто безвідповідально.

«Литвин — це «болото», потрібне основним політичним гравцям у ВР»

— Як випливає з ваших слів, саме через «президентський» характер цієї кампанії вся увага прикута до трьох основних лідерів парламентських перегонів. Але навіть якщо не брати до уваги комуністів, з якими все ясно, залишається ще щонайменше один важливий фігурант кампанії. Володимир Литвин теж може пройти до парламенту.
— Литвин — це також топ–політик, колишній спікер. Його політична сила на тлі «грандів» маленька, але оскільки сам він політик першого ешелону, це передбачає й належне фінансування, й телевізійні ефіри, рекламу тощо. Формат виборчої кампанії–2007 — «троє плюс Литвин».

І це не випадково. Я не знаю, наскільки «країні потрібен Литвин», але трьом основним політичним гравцям він точно потрібен. Литвина потребує Партія регіонів — для того, аби мати більшість, у якій комуністи навіть за умови проходження до парламенту не матимуть «золотої акції». Тоді «Регіонам» не доведеться, як раніше, терпіти незручності, пов’язані з дивним комуністично–«буржуйським» союзом (КПУ часто радикалізувала «донецьких» там, де їм ця радикалізація була не потрібна). Окрім того, присутність Литвина в парламенті дозволить уникнути звинувачень у тому, що це «коаліція зради». Бо Блок Литвина — неідеологічний, він не асоціюється ні з «помаранчевими», ні з «синіми». Коаліція у форматі «ПР — БЛ — КПУ» позбавляє «Нашу Україну» і БЮТ аргументу про підміну народного вибору, який вони застосовували в критиці «антикризової» коаліції. На виборах–2006 «помаранчеві» сили, до яких тоді зараховували й Соцпартію, отримали більшість голосів, але перехід Мороза у протилежний табір змінив цю конфігурацію на користь «синіх». З Литвином усе буде інакше.

Із тих же міркувань потрібен він і «помаранчевим»: для створення коаліції. Присутність у коаліції такого «нейтрального» партнера дає іншим її членам ширше поле для маневру. Адже інколи навіть союзникам легше спілкуватися через посередника. Зрештою, саме розуміння цієї потрібності Литвина лідерами парламентської гонки значною мірою й дало йому можливість опинитися на межі проходження до ВР.

— Минулого разу Литвин із соратниками запевняли, що їх «не пустили» до Верховної Ради, фальсифікаціями відібравши голоси. Тепер — «пускатимуть»?

— Потужні політичні гравці тепер мають сумний досвід перебування в парламенті, де за відсутності нейтральних сил між ідеологічними супротивниками виникає жорсткий клінч. У даному разі багато хто зацікавлений у тому, щоб у ВР було таке собі центристське «болото», яке додасть парламентській структурі гнучкості.

«Зараз не час для радикальних сил»

— А в колах політично активних громадян, навпаки, дедалі частіше лунає теза про те, що парламенту потрібні яскраво ідеологічні, навіть радикальні сили. Наприклад, ВО «Свобода», яка активно позиціонує себе у позачерговій виборчій кампанії.

— Так, Тягнибок грамотно взявся за кампанію, і «Свобода», на відміну від виборів–2006, цього разу є серйозним учасником парламентських перегонів. Але зараз не час для приходу у Верховну Раду радикальних сил. Навпаки, нам потрібна «передишка» від ідеологічних баталій. Держава надто поглинута політичною боротьбою, а це негативно впливає і на економіку, й на соціальні інститути.

Проблема в тому, що в Україні партії конкурують не в рамках однієї нації, як це має бути, а кожна з них є носієм своєї моделі нації. Дві (три, чотири) партії — два (три, чотири) народи. У результаті суспільство не встигає за політичною динамікою, і ми бігаємо по замкненому колу. Аби з нього вирватися, політичні сили повинні відкинути геокультурні мотиви, які поки що є основними в їхній конкуренції. І наступний уряд має бути сформований не за політичною, а за професійною ознакою, не з партійних політиків і тим паче лідерів, а з компетентних менеджерів. Хороші партійні піарники не можуть бути хорошими міністрами. А досі в нас здебільшого саме вони в Кабміні й працюють.

— Ви змалювали якусь утопію — «уряд менеджерів», «команда мрії»... Складно уявити щось подібне в межах українських політичних реалій.

— Ну так, поки що кожна сила, яка приходить до влади, починає будувати власну державу, розставляючи по всій владній вертикалі своїх людей. На жаль, під час коаліційних переговорів у нас домінує арифметика: скільки хто голосів отримав. Тоді як насправді воля народу — це не тільки результати голосування, а й відповідальність еліт, які ці результати препарують. Еліти повинні бачити вперед на п’ять, десять років, а не обмежуватися рамками однієї кампанії. І не варто забувати про це під час формування коаліції. Хоча наші політики знову явно почнуть «мірятися мільйонами (голосів)»: хто більше набрав, за чий референдум більше підписалося... А треба мислити на перспективу. Я сподіваюся, що своє слово скаже бізнес, який уже це розуміє. Ініціативу може проявити і Президент, наполігши на тому, що треба створювати уряд менеджерів. «НУНС» може делегувати в нього, умовно кажучи, Яценюка і Гриценка, Партія регіонів — банкірів чи фінансистів, БЮТ — іще когось. І на чолі уряду теж треба поставити не політика, а менеджера.

«Втеча від опозиції» — характерне явище для нашого політикуму»

— Натякаєте на широку коаліцію?

— Найкращим варіантом була б надширока коаліція: ПР, БЮТ і «НУНС». Така модель у політології описана як управління державою шляхом консенсусу. Але в нас, очевидно, знову буде задіяна модель конфлікту. Проблема в тому, що еліти прагнуть між собою взаємодіяти, але не можуть — бо за ними стоять виборці, які цього не зрозуміють. Тому буде як завжди: створять коаліцію, наприклад БЮТ із «Нашою Україною», сформують уряд... А що робити з Партією регіонів? Чи визнає вона свою поразку? Та ні, звісно, вона вважатиме, що її надурили, забрали перевагу, яка була в минулому парламенті. А оскільки навіть за умови програшу ПР матиме у Верховній Раді до двох сотень депутатів, це дасть «синім» можливість блокувати ініціативи коаліції... «Регіони» — це не той гравець, який погодиться, що програв справедливо.

— Нібито у нашій політиці є такі гравці.

— Так, це стосується всіх. «Втеча від опозиції» — на жаль, характерне явище для українського політикуму. І хоч яка коаліція буде створена після виборів, та сила, яка залишатиметься в опозиції, однаково з цим не змириться. Тому 30 вересня політична колотнеча не завершується. І це дуже нерозумно. Поки інші стають енергетичними й політичними наддержавами, ми продовжуємо стояти на місці, колупаючись у своїх внутрішніх справах. Мовляв, зачекайте: ось розберемося всередині, і як рвонемо вперед! А так не буде. Насправді виборча кампанія — це можливість обговорити концептуальні речі, на національному рівні подискутувати щодо того, якою буде модель економічної політики, місце держави у світі тощо. А ми замість цього маємо велику політичну бійку, яка відповідним чином впливає і на суспільство.

Треба міняти конструкцію влади, бо в нинішній ситуації у народу вже починає складатися враження, що демократія — це щось не те, і нам потрібна «сильна рука», яка діє звичними методами...