Критика критики

10.04.2013
Критика критики

Може, книжок літературної критики й виходить менше, аби треба для осмислення і сучасної літератури, і — на вищому рівні — феноменів масової свідомості. Та коли порівняти чи не з суцільною пустелею на цьому полі років сім–вісім тому... А от досліджень власне критики, її модерних метаморфоз та нових векторів, — таки одиниці. Останньою — та не останньою за значенням — з цих одиниць є книжка Петра Іванишина «Критика і метакритика як осмислення літературності» (К.: Академія, 2012).

Головна її принада — як і всіх попередніх досліджень цього автора — дискусійність аж на межі з провокативністю. Зрештою, без цієї «приправи» будь–яке літературознавче дослідження приречене бути непочутим більш–менш широким інтелектуальним читачем. А головне сьогоднішнє завдання української критики — піднесення до вищої категорії, до «метакритики», котра має на меті не так порпання у формально–літературних принадах чи прорахунках конкретного тексту, як розкодовування суспільного «рівня смислу (або сенсу), знаком якого виступає зміст літературного твору». Відтак, критика й літературознавство мають шанс бути поміченими широким читачем лише тоді, коли кожна наступна праця є стрімким «наїздом» на попередників–опонентів. І книжка П.Іванишина практично не дає колегам уникнути яскравої конфронтаційної риторики у відповідь, коли приписує чи не всій новітній літературознавчій продукції «неглибокі або й відверто нігілістичні прочитання, поєднані із банальним цинізмом».

А далі йде персоналізація: «Г. Грабович, Оксана Забужко та їхні однодумці, які, фактично, культурологічно знищують творчість і особистість Т. Шевченка». До «однодумців» зараховано Ю. Шереха, Л. Плюща, Є. Нахліка, Т. Гундорову, В. Агєєву, Я. Грицака, Н. Яковенко — за «фальшування в інтересах космополітичної політичної ідеології». Й аби остаточно «розчавити» представників нелюбих авторові літературознавчих методологій, в кінці «розстрільного списку» з’являється О. Бузина.

«Хто не з нами — той проти нас», — цей соцреалістичний постулат ми ще добре пам’ятаємо. Й саме тут — слабкість теоретичних побудов П.Іванишина: чорно–біле сприйняття ідейної дискусії; аргументація захисника «обложеної фортеці»; надання легітимних прав лише теоретичному ракурсу «або/або» й цілковита відмова панівному нині дискурсу «і/і».

Своїм учителем П. Іванишин вважає німецького філософа Ганса–Ґеорґа Ґадамера, котрий понад п’ятдесят років тому, в часі свого найвищого захоплення нео–марксистськими теоріями, написав: «Простий факт фіксації містить у собі надзвичайно сильний момент авторитету. Можливість того, що написане є хибним, зовсім нелегко припустити... Воно здається самодоказовим» (Г–Ґ. Ґадамер. Істина і метод. — К.: Юніверс, 2000). Власне, Ґадамер аналізував технологію тоталітарної пропаганди, і П. Іванишин згадує про це, коли черговий його «кавалерійський наскок» на інакомислячих гуманітаріїв заходить непристойно далеко. Мовляв, так, Ґадамер справді приділяв неабияку увагу діалогічності розуміння, але — «іноді в сучасному метадискурсі цією діалогічністю надмірно зловживають».

Характерно, що до числа власних стовідсоткових «союзників» наш автор практично нікого не зараховує, схвально відзначаючи лише «окремі праці С. Андрусів, І. Дзюби, В. Дончика, Д. Дроздовського, С. Гречанюка, С. Квіта, Г. Клочека, Ліни Костенко, І. Кравченка, В. Моренця, М. Наєнка, В. Панченка, Оксани Пахльовської, Т. Салиги, І. Фізера, О. Хоменка, О. Ярового та ін.». Виходить, що в інших своїх працях (не «окремих») ці переважно поважні гуманітаристи «зловживають діалогічністю» так само, як і персони з негативного переліку?

Або ось П.Іванишин полум’яно значить: «Наці­о­­нальний і світовий історичний досвід переконливо свідчить: сподіватися на вирішення ключових питань постколоніального буття без націоналізму чи всупереч йому — це або недалекоглядність, що випливає із неосвіченості, або свідоме шахрайство, політичний міф, породжений імперськими інтенціями та щедротами закордонного господаря». Та хто ж цим сперечається? І якщо нелюбі опоненти П. Іванишина не акцентують на цій, в суті справи, політологічній аксіомі так само гаряче, як він, — то вже одразу й «вороги»? В іншому місці читаємо про «малонаукову, хоча й модну у середовищі космополітичних інтелектуалів деканонізаторську славу... на кшталт міфів про гомосексуалізм та шаманізм Т. Шевченка, лесбійство Лесі Українки й Ольги Кобилянської, масонство І. Франка, соцреалістичність чи кітчевість Ліни Костенко та ін.». Штука в тому, що в такій огласовці це справді міфи, якими П. Іванишин затуляє обережні гіпотези–припущення без жодних геростратських намірів (за винятком Бузини, ясна річ). Чи не затим наш автор надає дослідницьким нюансам міфічного об’єму, аби такі вітряки було ефектніше поборювати?

Неодноразово автор «Критики і метакритики» наголошує: література не відбиває суспільні настрої, а формує їх. З точки зору «і/і» — тут, вважай, немає з чим сперечатися. Формування без відбиття неможливе; навіть футуристичний Марксів «Капітал» на відбитті певних умоглядних реалій. А з іншого боку, «формування» настає далеко не завжди: для цього мусить зійтися одночасно багато умов, часом далеких від ідеології.

Інколи подибуємо у книжці прямі суперечності — мабуть, від того, що писалася вона не як суцільний текст, а компонувалася з різночасних дослідницьких статей. Наприклад, на початку проголошується заслуга постмодернізму в «піднесення літературознавства до рівня гуманітарної «науки наук». А в кінці читаємо таке: «Постмодерн не може бути теорією мистецтва, оскільки є запрограмовано антимистецьким політичним конструктом денаціоналізуючого призначення; і скільки б його не проголошували новітнім естетичним методом, він залишиться для наступних поколінь антиестетичною химерою ХХ ст.». І тут же — виняток, який у даному випадку не підтверджує правило, а підважує його: «Щоправда, у світовій (переважно західній) літературі є еклектичне мистецтво, яке інколи теж окреслюють як постмодерне і яке може мати певну літературну вартість: У. Еко, Дж.Фаулз, Х.–Л. Борхес, В. Пєлєвін та ін.». Що ж до сучасних українських авторів, вони не потрапляють навіть до такого сумнівного винятку: Юрій Андрухович — «постмодерний неоцинізм», Софія Андрухович та Ірена Карпа — «естетичний несмак», Сергій Жадан та Любко Дереш — «елементарне імітаторство».

Та хай там як, книжка Петра Іванишина вельми потрібна сучасному літературознавству, бодай як сильнодіючий каталізатор. Зрештою, цей «еклектичний, контроверсійний, самосуперечливий дискурс» (так П.Іванишин характеризує останнє дослі­дження Т.Гундорової «Кітч і література», а виявляється... й себе самого) в цілому утверджує претензії критики бути суспільство–утворюючим фактором.

 

НОМІНАЦІЯ «ХРЕСТОМАТІЯ»

Завершуємо публікувати офіційні результати ХIV Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року‘2012». У правому стовпчику підсумкової таблиці — рейтинґ книжки: кількість набраних балів поділена на кількість експертів у номінації

 

Українська та зарубіжна художня класика

1. Інокентій ГІЗЕЛЬ. Вибрані твори у 3–х томах. Т. ІІ, ІІІ. — Л.: Свічадо, 460+450 с.(п) 69,00

2. «Скарбниця потребна й пожиточна». Українські монастирські літописи, житія, повчання ченцям, чуда та інше. — К.: Либідь, 488 с.(п) 50,67

3. Григір ТЮТЮННИК. Бути письменником. Листи / Щоденники / Записки. Сер. «Persona grata». — К.: Ярославів Вал. 440 с.(п) 34,50

4. Микола ГОГОЛЬ. Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза. — К.: Наукова думка, 352 с.(п) 30,33

5. Поезія із–за ґрат. Антологія. — К.: Смолоскип, 872 с.(п) 29,00

6. Райнер Марія РІЛЬКЕ. Сто поезій у перекладі Мойсея Фішбейна. — К.: Либідь, 272 с.(п) 22,33

7. Відлуння золотого віку. Антологія пізньої латинської поезії; САПФО. Пісні з Лесбосу; ТЕОГНІД. Елегії вигнанця. Сер. «Приватна колекція». — Л.: Піраміда, 312+140+112 с.(п) 22,08

8. Іван ФРАНКО. Зібрання творів. Т.54. Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці 1896–1916. — К.:Наукова думка, 1216 с.(п) 21,75

9. Бруно ШУЛЬЦ. Цинамонові крамниці та всі інші оповідання. «Доросла серія». — К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 384 с.(п) 20,83

10. Тарас ШЕВЧЕНКО. «Я так її, я так люблю...» — К.: Либідь, 704 с.(п) 14,00

11. Беовульф. — Л.: Астролябія, 208 с.(п) 13,25

12. Лі БО. Дух старовини. Сер. «Приватна колекція». — Л.: Піраміда, 260 с.(п) 11,17

13. Віктор ДОМОНТОВИЧ. Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. — К: Спадщина, 380 с.(п) 11,00

14. Микола ГОГОЛЬ. Розмисли про Божественну Літургію. Духовна проза. — Ніжин: Видавець В.В.Лук’яненко, 202 с.(п) 10,75

 

Літературознавство

1. Юрій ПЕЛЕШЕНКО. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ — ХV ст.). — К.: Стилос, 608 с.(п) 80,17

2. Роман ПІХМАНЕЦЬ. Із покутської книги буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича. Сер. «Бібліотека «ЛітАкценту”. — К.: Темпора, 580 с.(о) 54,92

3. Юрій П’ЯДИК. Українська поезія кінця ХІХ — середини ХХ ст.: Бібліографія. Антологія. Том ІІ. Г — Ж. — К.: К.І.С., 800 с.(п) 45,17

4. Микола ДМИТРЕНКО. Олександр Потебня як фольклорист. — К.: Сталь, 536 с.(п) 41,00

5. Тамара ДЕНИСОВА. Історія американської літератури ХХ століття. — К. : Києво–Могилянська академія, 487 с.(п) 27,67

6. Модернізм після Постмодерну. Сер. «Теоретичні REвізії». — К.: Фоліант, 319 с.(о) 23,00

7. Олег ПИЛИП’ЮК. Поетологічні парадигми: Схід — Захід. Сер. «Монограф». — К.: Академія, 336 с.(п) 19,67

8. Петро ІВАНИШИН. Критика і метакритика як осмислення літературності. Сер. «Монограф». — К.: Академія, 288 с.(п) 15,08

9. Олена ДУБИНІНА. У межах чи поза межами? (Творчість Вільяма Стайрона в контексті художніх пошуків новітньої доби). — К.: Наукова думка, 360 с. 14,42

10. Олександр БРАЙКО. Проза Володимира Винниченка 1902–1910–х років: Проблеми поетики. — К.: ВД «Стилос», 303с.(о) 13,75

11. Лариса КРАВЕЦЬ. Динаміка метафори в українській поезії ХХ ст. Сер. «Монограф». — К.: Академія, 416 с.(п) 13,33

12. Микола КОДАК. Поетика Олеся Гончара–романіста. — Луцьк: Твердиня, 272 с.(п) 13,25

13. Руслан ТКАЧУК. Творчість митрополита Іпатія Потія та полемічна література на межі ХVI — початку ХVІІ ст. Джерела. Риторика. Діалог. — К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 240 с. 12,67

14. Олена ЮРЧУК. У тіні імперії. Українська література у світлі постколоніальної теорії. Сер. «Монограф». — К.: Академія, 224 с.(п) 11,50

 

Критика / біографії / мемуари

1. Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші. Сер. «Persona grata». — К.: Ярославів Вал, 352 с.(п) 62,00

2. Літературна дефіляда. Сучасна українська критика про сучасну українську літературу. Сер. «Бібліотека «ЛітАкценту». — К.: Темпора, 544 с.(п) 39,08

3. Бруно ШУЛЬЦ. Книга листів; Літературно–критичні нариси. — К.: Дух і Літера, 360+176 с.(п+о) 36,67

4. Віталій ДОНЧИК. Доля української літератури — доля України. Сер. «Бібліотека Шевченківського комітету». — К.: Грамота, 640 с.(п) 36,50

5. Іван ДЗЮБА. «Бо то не просто мова, звуки...». Сер. «Читай і думай». — Дрогобич: Коло, 380 с.(п) 36,00

6. Богдан РУБЧАК. Міти метаморфоз, або Пошуки доброго світу. Сер. «Бібліотека Нью–Йоркської групи». — Л.: Піраміда, 484 с.(п) 33,00

7. Маршал Вінграновський. Книга про поета (спогади, есеї, листи, інтерв’ю). — К.: Ярославів Вал, 480 с.(п) 30,33

8. Віра АГЄЄВА. Мистецтво рівноваги. Максим Рильський на тлі епохи. Сер. «Бібліотека Шевченківського комітету». — К.: Книга, 392 с.(п) 26,83

9. Сергій ГАЛЬЧЕНКО. Тарас Шевченко. Альбом 1845 року. — Дніпродзержинськ: Андрій, 20+50 с.(ф) 25,67

10. Марія РЕВАКОВИЧ. Persona non grata. Нариси про Нью–Йоркську групу, модернізм та ідентичність. — К.: Критика, 336 с.(о) 20,83

11. Роман ГОРАК. Третя варта. Есеї про Івана Франка. — Л.: апріорі, 480 с.(п) 15,50

12. Володимир ЄШКІЛЄВ. Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди. Сер. «Автографи часу». — К.: Академія, 248 с.(п) 15,00

13. Олександр БОЙЧЕНКО. Мої серед чужих. Читацький путівник для дітей старшого шкільного та молодшого студентського віку. — Чернівці: Книги–ХХІ, 320 с.(о) 8,50

14. Тарас ВОЗНЯК. Бруно Шульц. Повернення. — Л.: Ї, 218 с. (о) 8,50