Великий симпатик та вірний партнер України Даля Грибаускайте мала рацію, нагадуючи Петрові Порошенку, що корупція в нашій країні — це зло, більше за війну.
Чи почув Президент свою литовську колегу — питання відкрите. Тим часом у звіті Європейського суду аудиторів, опублікованому 7 грудня, йдеться про те, що Україна й надалі залишається найкорумпованішою країною Європи.
У звіті уточнюється, що надана за вісім років (за період із 2007-го по 2015 роки) фінансова допомога ЄС на реформи в Україні мала «обмежений вплив».
Також наголошується, що співпраця між Україною та ЄС просунулася в період Майдану в 2014 році, але проблеми, з якими стикається Україна, як і раніше, значною мірою впливають на процес реформ, а ризики, пов’язані з колишніми та новими олігархами залишаються високими.
«Незважаючи на зусилля з реформування Україна досі сприймається як найкорумпованіша країна в Європі... Олігархічні клани продовжують чинити домінуючий вплив на економіку, політику і засоби масової інформації України», — йдеться в звіті. Клани — це дійсно мегапроблема України. З одного з них і варто почати розмову.
Нехороша тенденція
Коли Петро Порошенко говорив, що БПП повинен стати «кузнею кадрів» і «лавою запасних» для термінової «мобілізації професіоналів туди, де виникає така необхідність», ніхто навіть не думав, що ці слова Президента потрібно сприймати буквально.
Лава вийшла знатна — просто-таки нескінченна, та й кузня кує без перерви на обід, сон і відпочинок. До «Ленінської» Порошенко додав також кузню імені себе самого, віддавши ключові пости в державі в руки винятково «своїх» людей.
Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман — земляк Президента, представник вінницького «клану», а також член Блоку Порошенко. Генеральний прокурор Юрій Луценко — хоч і не «вінницький», але теж «БППшний».
Глава Нацбанку Валерія Гонтарева не є ані уродженкою Вінниці, ані членом БПП, зате вона — давній діловий партнер Президента. Негласний лідер фракції Блоку Порошенко Ігор Кононенко — навіть більше, ніж діловий партнер, він — друг глави держави.
А ось Юрій Стець, міністр інформаційної політики — більше, ніж друг і партнер, разом узяті, він — президентський кум, тобто майже близький родич.
Зате куратор фіскальної служби Роман Насіров пов’язаний одночасно і з Порошенком, і з Гонтаревою, а Дмитро Вовк, керівник Нацкомісії, що здійснює регулювання у галузі енергетики і комунальних послуг, раніше обіймав посаду менеджера кондитерської корпорації Roshen.
Усе це — факти, давно відомі, зупинятися на них детальніше немає сенсу. Тим часом ще більш кричуща ситуація складається з контингентом українських «губернаторів», серед яких практично немає осіб, так чи інакше не пов’язаних із БПП.
Чому кричуща, адже глава держави, згідно з Конституцією, має повне право призначати своїх ставлеників у глави обласних держадміністрацій?
Та тому, що відносно недавно Порошенко надумав поділитися цією прерогативою з Національним агентством з питань держслужби, змусивши останнє проводити так звані відкриті конкурси на заміщення «губернаторських» посад.
Однак те, що ми маємо де-факто, традиційно відрізняється від того, що прописано де-юре. І щоб у цьому переконатися, досить хоча б поверхово погортати біографії нинішніх можновладців — призначених після Революції гідності.
«УМ» уже присвячувала нещодавно матеріал главам ОДА, тому нагадаємо лише, що конкурс на заміщення «губернаторських» посад обернувся на суцільну профанацію.
І що Вінницькою, Волинською, Дніпропетровською, Житомирською, Івано-Франківською, Київською, Львівською, Миколаївською, Тернопільською, Харківською, Херсонською та Чернігівською областями керують «люди Президента».
На місцях лише де-не-де залишилися ще «не викошені» креатури Яценюка або взагалі «випадкові» особи. В інших же регіонах президент Порошенко має royal flush.
Не всі з перерахованих «губернаторів» пройшли процедуру конкурсу — деякі були призначені ще до того, як Петру Порошенко захотілося пограти в демократію. Втім так чи інакше, але виконавча вертикаль країни все більше набуває рис філії БПП.
Нам можуть заперечити, що в даній практиці немає нічого поганого, адже будь-який глава держави або уряду формує кабінет «під себе», що цілком логічно, адже для реалізації поставлених перед ними завдань потрібні однодумці, а не опоненти.
Однак, напевно, ніде в цивілізованому світі політичне кумівство не набуває таких циклопічних масштабів, як в Україні. Навіть новообраний президент США Дональд Трамп, збираючи свою команду, має намір запросити в неї колишнього внутрішньопартійного суперника по виборах — техаського сенатора Теда Круза.
Круз, можливо стане новим генеральним прокурором Сполучених Штатів.
Крім того, «своя» людина на Заході і «своя» людина в Україні — це дещо різні «свої» люди. Якщо там сформована лідером вертикаль представлена нехай і давніми соратниками глави держави, але при цьому також і професіоналами, то у нас близькість до посади визначається не діловими якостями, а винятково особистими симпатіями того, хто роздає синекури.
Що згодом обертається як проти інтересів країни, так і проти інтересів самого Президента. Як-то кажуть, «короля грає свита», а коли свита виходить доволі паскудна, жадібна й недолуга, то тоді й король — явно на висоті.
До того ж якщо в країнах традиційної демократії існує ціла система противаг, які не дозволяють главі держави і його наближеним остаточно монополізувати владу, то в Україні така система противаг просто відсутня.
Комплекс превентивних заходів для запобігання диктатури однієї особи міг б забезпечити парламент, але наша Верховна Рада, якій Президент може легко пригрозити розпуском, занадто поглинена забезпеченням власного благополуччя, щоб оперативно реагувати на перші «симптоми хвороби».
Саме тому вся зміна влади в Україні зводиться не так до чергування еліт, світоглядних доктрин або гідно конкуруючих партійних програм, скільки до перетасовування олігархічних кланів, які змінюють один одного біля керма, тягнучи у владу цілий сонм власних дармоїдів усіх мастей та калібрів.
Отримання чиновником повноважень незмінно тягне за собою працевлаштування всіх його ближніх і дальніх родичів, друзів, приятелів та кумів — усіх креатур, які йому бажані або корисні.
У подібних тепличних умовах, коли особисті цілі досягнуто і приватне блаженство гарантовано, ані про найменші реформи йтися не може. Їх просто нема чим мотивувати, адже все вже є і так.
Відтак ми ризикуємо опинитися в ситуації, коли дніпропетровський клан і надалі змінюватиметься донецьким, а той — вінницьким або яким-небудь іще.
Такий калейдоскоп повинен бути розбитий — адже через нього ми, як зачаровані, тупцюємо на місці, дивлячись на миготіння одних і тих же картинок. Ось як, наприклад, цю проблему вирішують у Південній Кореї.
Імпічмент нам у поміч
Новина, яка пройшла мало поміченою: у Кореї щодо президента Пак Кин Хе розпочато процедуру імпічменту, а привід для цього — за українськими мірками — просто-таки мізерний. Суть у наступному.
Соратниця Пак Кин Хе — Чхве Сун Сіль — була помічена у корупційних діях — ця жінка перераховувала пожертви великих компаній на власні рахунки. Чи знала про це її подруга-президент — питання відкрите.
Сама Пак Кин Хе, природно, стверджує, що не знала. Однак маховик усунення її від влади вже запущено. Парламент Південної Кореї розпочав процедуру імпічменту, що супроводжувалось масовими заворушеннями: вулиця вимагала від Пак Кин Хе піти у відставку. І пані президент заявила, що беззастережно підкориться тому рішенню, яке буде ухвалене під проведене розслідування.
Питання, яке є актуальним для України у зв’язку із південнокорейською драмою, полягає в наступному: чому за всю нашу чвертьвікову історію нам не трапилася жодна Пак Кин Хе?
Тим часом вимоги піти у відставку в Україні звучали і звучать набагато частіше, ніж у будь-якій іншій країні.
Такі вимоги висувалися, зокрема, й до Леоніда Макаровича Кравчука, котрий, до речі, проявив найбільшу схильність до рефлексії та погодився на дострокові президентські вибори. Щоправда, одночасно з достроковими парламентськими.
А традицію відправляти опонентів у глибокий ігнор заклав Леонід Кучма. Ані смерть Гонгадзе, ані плівки Мельниченка, ані оборудки з газом та енергетикою, в яких брали участь Бакай, Пінчук, Щербань, Деркач, Суркіс, Ахметов тощо, ні на йоту не захитали позиції самого Кучми, а також позиції його «сім’ї» та його клану.
Нині, коли Леонід Кучма пройшов апгрейд і переродився з вельми контраверсійного політика на поважного «мінського» переговорника, тільки вкрай наївна людина може розраховувати на те, що колись матиме місце повернення і до справи Гонгадзе, і до тих останніх слів, які екс-генерал Пукач адресував на суді Леоніду Кучмі.
До речі, ще при Кучмі у Конституції України була прописана процедура імпічменту. Щоправда, вона має три величезні недоліки. По-перше, процедура надто громіздка.
Спочатку 226 народних депутатів порушують дане питання. Відтак створюється спеціальна тимчасова слідча комісія. Після цього, ознайомившись із висновками комісії, Верховна Рада 300 голосами ухвалює обвинувачення главі держави.
Далі в дію вступають Конституційний та Верховний суди. Перший дає оцінку конституційності процедури імпічменту, а другий вивчає обвинувачення по суті.
На завершальному етапі три чверті від конституційного складу парламенту голосують за усунення Президента від влади. Зайве казати, що пройти такий немислимо довгий шлях нереально.
Другий недолік процедури імпічменту полягає в тому, що одна й та сама структура (Верховна Рада) ініціює питання про імпічмент, провадить слідство, висуває претензії та оголошує вирок. Тим часом як роль двох шанованих судів обмежується наданням висновків.
У низці європейських країн суд як незалежний арбітр має все ж більше ваги, тоді як у нас і перше, й останнє слово лишається за парламентом, а отже, результативність імпічменту залежить від його готовності йти до кінця.
Третя значима вада процедури імпічменту пов’язана з тим, що наша конституційна норма є нетиповою. Вона говорить про можливість усунення Президента в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
І абсолютно нічого не каже про порушення самої Конституції, хоча настання відповідальності за хамське ставлення до Основного Закону прийнято в усьому світі.
Українська процедура імпічменту викривлює його політико-правове значення як таке. Конституція туманно натякає на якийсь злочин (який саме — не уточнюється), причому остаточний вердикт щодо цього злочину відданий на відкуп парламенту.
За два десятки років, що минули з моменту ухвалення першої української Конституції, ніхто з українських парламентаріїв не зробив ані кроку для того, аби згадані алогічності та недоліки.
Щоправда, перед політреформою 2004 року були несміливі спроби запропонувати іншу (адекватнішу) процедуру імпічменту, проте й вони походили не від вітчизняних законотворців, а від закордонних конституціоналістів.
Словом, статус-кво виявився законсервованим на десятиліття. Парламент не побажав вийти із зони комфорту, де він є фактором подразнення для Президента, з яким можна влаштовувати перманентні торги та виговорювати собі преференції.
Досі не прийнято ані окремого закону про імпічмент, ані закону про спеціальні тимчасові слідчі комісії, що потрібні для його початку.
Нещодавно віце-спікер Верховної Ради Оксана Сироїд зазначала, що Президент Порошенко всіляко чинить спротив розгляду подібних законопроектів.
Що в принципі й не дивно: жоден чиновник не стане пиляти сук, на якому він сидить. Тим паче, якщо сидіти на ньому так зручно і комфортно.
