Мудрість спокути,

18.05.2017

«Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю...» — закликав Тарас Шевченко.
 
Та не зволікайте, заради Бога, закликаю вже я. Бо прогаяли зоряний час у роздумах та дискусіях. Тепер розсьорбуємо.
 
Хіба не досадно, коли, ремствуючи на життя «по-новому», згадують часи Януковича, а не Ющенка?
 
Їй-Богу, сам чув: «При злочинній владі жилося краще, ніж при демократах».
 
До чого-таки коротка людська пам’ять! Та за правління Ющенка ми тільки й відчули небайдужість влади.
 
Стали сутністю почуття національної гідності, консолідація суспільства та прихильність світової спільноти; визрівала динаміка економічного зростання, тішив сплеск духовності.
 
І, чи не найголовніше, — суспільні перетворення відбувалися в цивілізованому руслі.
 
Вочевидь — розминулися в часі.
 
Поруч із нами був лідер, якого, як водиться, не визнали, наївно вірячи у всемогутність провідника нації.
 
Демократизм Ющенка, його мудрість, розважливість і статечність сприймали за слабкість.
 
Якщо задуматись, справді, через толерантність став страдником «толстовщини».
 
Досаждає сумління, що не змогли відстояти перед підступністю псевдопатріотів.
 
То чи не вклонитися пану Ющенку, не перепросити за свої провини?
 
Проте багато й понині не збагнули власних помилок. Інакше як пояснити, що гонорова пані з авантюрними повадками досі у фаворі?
 
Хоч якою дорогою ціною розплачується Україна за її діяння...
 
Дожилися до того, що вже боязко заходити до крамниці. Ще страшніше — в аптеку.
 
А, не приведи Боже, злягти — у лікарні обдеруть як липку.
 
Левову частку «мінімалки» віддаємо, аби хоч трохи зігрітися та «пельку заткнути неситому» (Т. Шевченко).
 
Чи по-Божому благоденствувати вельможам, коли народ бідує?
 
Подейкують, сам ясновельможний контролює більшість грошових потоків.
 
Не хотілося б вірити, але, як мовиться, не буває диму без вогню.
 
Про його передвиборчі обіцянки ніхто більше й не заїкається. Вінницька (і не тільки!) знать і собі розперезалася.
 
Так і норовить нагріти руки біля чужого багаття. А з Фемідою грається у піжмурки.
 
Закрадається нав’язлива думка: а коли це була востаннє «з’ява народу» Президента?
 
Певно, остерігається, аби хтось не поставив незручних запитань.
 
Його менторські монологи не дають вичерпної відповіді, за яким правом нас так спритно обкрадають.
 
А тим часом хтось хвацько веслує на галері курсом до панамських берегів. А комусь світ макітриться від непевності.
 
Упосліджений селянин з останніх сил вибивається, аби таки засіяти нивку.
 
Нема ні довіри до влади, ні злагоди поміж людьми. Немає пуття в країні. І в чому б, ви думали, корінь зла?
 
Хто це заради шкурницьких інстинктів зневажив національну ідею?
 
А ну ж, зізнавайтесь! Ой, неблагочестиві помисли і дії у правлячої кліки. Та чи гоже рубати з плеча?
 
Дамо шанс одуматися, усвідомити глибину падіння. Дивись, і отямляться.
 
Тривожно ще й від згадок: уся ця колотнеча — як наслання. Історична пам’ять — то наші корені, наша сила, наша міць.
 
Наче й не було в нас гетьманів, генеральних суддів, кошових.
 
Полковники — то полководці, а не речники силовиків, не статисти.
 
А в нас хроніку бойових дій  на східному фронті, під ворожими обстрілами, нерідко ведуть цивільні — тендітні панянки з лагідними манерами.
 
Поміркуймо разом: історії відомі прецеденти, коли входили в одну й ту саму річку вдруге.
 
Візьмімо хоча б  Черчілля чи де Голля. Ющенко — такого ж рівня державний діяч.
 
Лише через наше, даруйте, тюхтійство пасічникує. І це тоді, коли нам накидають петлю на шию.
 
Треба за всяку ціну повернути його до влади. 
 
Ясна річ, чинному Президенту таке не до душі. Але ж усі його фаворити оконфузилися.
 
Думається, Віктор Андрійович з його багатющим досвідом фінансиста і політика зможе покінчити з економічним колапсом.
 
Це за тієї умови, що ніхто більше не посміє вставляти палиці в колеса.
 
Бо спільниця гаранта по бізнесу довела фінансову систему до ручки. 
 
І ще така думка. Чомусь усі сповідники месіанства, претендуючи на роль Рузвельта, не квапляться наслідувати митаря Закхая: «Господи, половину маєтку свого віддам убогим, а коли кого скривдив чим — поверну вчетверо!».
 
Тільки в добродія Ющенка у передвиборчій програмі була теза «Багаті поділяться з бідними».
 
Десь забарилася та політична сила, котра б допомогла йому повернутися.
 
Надія хіба що на громадські об’єднання, братства, як «За Україну! За Ющенка!», НРУ, «Свобода» чи й корпус «Азов».
 
Громада, як відомо, — великий чоловік.
 
Не втрачаймо ж віри й надії, бо «Україна ж в нас одна» (В. Ющенко).
 
Він вірить в Україну. Давайте повіримо й йому. І це був би наш посильний внесок у її відбудову і спокута за провини. 
 
Станіслав ОЛІЙНИК
Михнівці, Лубенський район, 
Полтавська область

  • Незнання минулого шкодить майбутньому,

    Новітня Українська держава з’явилася на картах світу зі старим, радянським, комуно-соціалістичним парламентом, чого не сталося в країнах Східної Європи та Балтії, які утворилися після розпаду СРСР. >>

  • Таких не беруть у президенти

    Ера Януковича та його банди в Україні буде визнана в майбутньому як одна з найтрагічніших сторінок у нашій історії. Ця бандитська зграя пронеслася Україною, як Батиєва орда, залишивши після себе велику соціально-економічну та моральну руїну. >>

  • Вище за Бога?

    Вельмишановний Голово, коли ж, врешті-решт, Верховна Рада позбавить недоторканності — кримінальної, адміністративної чи за порушення правил дорожнього руху >>

  • ПОЛІТПАРНАС: Барселона

    Українець, що не хлібом одним живе,
    злукавить, сказавши, що Каталонії
    незалежність його не бере за живе
    й цікавить не більш, ніж шкода полонію. >>