Родзинки древнього Городка: на Львівщині приймають переселенців, возять на фронт дрони і вишивають власним швом
Перша історична згадка про Городок датується 1213 роком, а про Львів — 1256-м. >>
Розчахнута душа: у Харкові вийшла друком книга про рядових трударів війни
13.06.2017
Отець Валентин Серовецький молиться на тлі зруйнованого Широкиного. (Фото Леоніда ЛОГВИНЕНКА.)
Коли читаєш цю збірку, то з гострішим, ніж досі, болем починаєш розуміти, як багато зараз на мирній частині України порожньої піни.
Таке враження, ніби щось справжнє в собі і в людях можна відкрити або знайти лише там, де починається війна.
І чим ближче до вогняного пекла і смерті, тим зрозумілішим стає саме життя з усіма його природними потребами і високими сенсами.
А найдивніше те, що в книзі, яку написав харківський журналіст, фоторепортер і поет Леонід Логвиненко, за словами самого ж автора, «немає нічого аж надто особливого».
Просто переповів те, що вдалося побачити і почути. Випитати у нього про власні пережиті емоції практично неможливо, бо одразу «відсилає» до своїх же віршів, якими теж рясніє його «Місячна соната війни».
«А біль такий в розчахнутій душі, — пише він, ніби відповідаючи і на таку цікавість, — що й смерть його не вип’є до краплини».
«За крок до народження через смерть»
Більше, ніж півсотні поїздок в зону АТО з диктофоном і фотокамерою Леонід Логвиненко описав у коротких газетних нарисах, які і ввійшли до його нової книги.
Кожна з цих оповідок проілюстрована його ж світлинами, що через раз рясніють щемливими віршами автора. І хоча у кожній з описаних історій — свої герої, є у них щось і незмінно спільне.
«Я просто їздив, зустрічався — якось Бог посилав мені цих людей, — каже автор. — А що таке герої? У мене немає якихось з високими чинами. У мене — прості люди. От, наприклад, як Василь Шухевич — київський учитель — от такий герой! В основному, це рядові працівники війни».
Вочевидь, магічне для української історії прізвище нагородило педагога-історика власним філософським баченням війни, бо він її відчуває не лише через блукаючий на своєму тілі «сонячний зайчик» ворожого снайперського прицілу, а й з точки зору часових закономірностей.
«Що ж стосується Росії... Вона мені здається не двоголовим орлом, а драконом із десятком голів, — розмірковує пан Василь у своєму інтерв’ю.
— Ти їх стинаєш, а вони відростають. В історії бувало не раз: от-от, здавалося, ця імперія зла завалиться, а вона знову відроджувалася і несла у світ зло, кров, війни. Але на все свій час. Ось побачите: українцям, можливо, ще доведеться відправляти в Росію миротворчі батальйони, щоб усі ті народи розбороняти».
На фронті епохальні тенденції вживаються з купою різних деталей, які у житті конкретних героїв набувають фатального значення.
Скажімо, для розвідника Олександра Коляди з позивним «Латиш» Донбас — уже четверта війна, і на двох із них про солдата забувала Батьківщина.
Вперше це сталося після Афганістану, бо на нього і ще одинадцятьох побратимів-українців прийшли додому «похоронки».
А вдруге вже тут, в АТО, коли в держави не знайшлося коштів на дві операції після тяжкого поранення.
Зрештою, на одну з них гроші зібрали волонтери, другу оплатив він сам. Далі воює із врятованим оком і штучною пластиною в коліні.
Цікаво, що на початку російської окупації пан Коляда жив у Криму.
Одна з чотирьох воєн, у яких він брав участь, була чеченською.
Таких добровольців у Росії «не жалують», тому Олександр завантажив припасений у дворі броньовичок БРДМ усіляким житейським скарбом, включаючи кілька бочок власноручно виготовленого вина, й поїхав у бік Сиваша.
«Через протоку вдалося переправитися завдяки старій мапі, — написано про воїна у книзі.
— Німецька карта 1943 року випуску виявилася дуже точною. Їдучі по ній, всього двічі черпнув води з солоного болота й опинився у Великій Україні, а вже потім подався партизанити під Маріуполь».
Але в образі «Латиша» — головне не це, а якась незламна житейська справжність.
Леонід каже, що на фронті не раз чув про нього історії, схожі на пригоди героя кіношних трилерів.
В одній з них під Іловайськом розвідник Коляда пробирається в оточення , аби вивести людей з котла.
В іншій, обвішаний реп’яхами та лахміттям, йде в самісінький тил противника.
А ось вже миготить між дерев і «косить з кулемета «зеленку», намотавши на руку стрічку з набоями».
Він ще й Сіверський Донець переходив із наплічником, напханим вибухівкою, аби замінувати під носом у ворога зайнятий ними берег.
То, мабуть, не випадково до книги ввійшло фото, де «Латиш» тримає на руках мавпочку з гранатою.
В астрологічному символі 2015 року, подарованому волонтерами, він побачив і щось своє.
«Я з «Марса» нікуди не піду»
Коли читаєш «Місячну сонату війни», просто не віриться, що описаний Леонідом жах відбувається геть під боком.
Регулярні польоти над харківськими будинками військових гелікоптерів і колони армійської техніки на кільцевій, що рухаються у бік Донецька, — це все, що нагадує про війну у найближчому до АТО мирному обласному центрі.
І за це ненав’язливе нагадування варто дякувати хлопцям, які закривають собою Україну від більш масштабного жахіття.
Більшість із них — не кадрові армійці, а вчорашні хлібороби, комп’ютерники, вчителі. Їм просто випав цей тяжкий жереб — воювати за нас усіх.
Скажімо, «людиною війни» довелося стати 50-річному чоловікові з позивним «Механік».
«Цей солдат — збірний образ рядового, — пише Леонід.
— Він — майстер на всі руки, дійсно справжній механік. Якщо треба, полагодить БМП, гармату, механізм заклинило — раз-раз і розібрав. Якось трапилося що один кулемет зламався. Інший заклинило. Так він із двох непридатних зібрав один. Вийшла дивна машинерія з отакенним дулом, але вона стріляє».
Інший сюжет написаний про хлібороба з позивним «Бик».
Йдеться про героїчне життя «на Марсі» — пекельному спостережному пункті поблизу Пісків.
Там вся земля вкрита побитою мінами і снарядами червоною цеглою, тому бійці назвали цей плацдарм на честь планети, схожої на нього кольором.
Там ніколи не буває тихо, постійно літає «справжнє залізне торнадо», але бійці все одно звідтіля ні на крок.
Посеред усієї цієї «космогонії» побував і капелан Геннадій Рохманійко, який поділився з Леонідом враженнями від зустрічі з захисниками Пісків.
Зокрема, священика здивувало наскільки по-господарському 30-річний хлібороб розповідав про ввірений йому з побратимами шматок землі. Мовляв, вона наша, і ми її нікому не віддамо.
«Володю, а якщо наступ? — запитує пан отець. — Чи є у тебе запасна позиція? Інакше кажучи, куди тікати, якщо попруть? А Володя на мене здивовано дивиться і відповідає: «А ми нікуди не збираємося відступати, я з «Марса» нікуди не піду. Будемо відстрілюватися». А якщо набої скінчаться?».
Запитання не застало молодого чоловіка зненацька — він показав на спині кишеню, куди засипано з півкілограма патронів.
«А якщо й патронів не стане?» — допитується священик.
Тоді хлібороб показав гранату, яка висить просто на грудях.
Він з нею навіть спить. Це на той випадок, якщо скінчиться усе. Береже для себе...
«Господи, прости їм, бо не знають, що творять»
Граната за пазухою — не просто так.
Ще один герой «Місячної сонати війни» — отець Валентин Серовецький, окрім своєї служби капеланом, розповів ще й про полон.
Його, служителя Михайлівського Золотоверхого монастиря, який відспівував на Майдані Небесну Сотню й потрапив до телевізійних новин, «ополченці» змусили пройти всі етапи земного пекла.
«Священик згадує, як їх ставили до стінки, імітуючи розстріли, клацаючи затвором чи стріляючи біля вуха, — пише автор. —
Людей били просто так, для розваги, переважно молоді найманці. Це такий у них був спорт: після повернення з передової — напитися й трощити ребра в’язням, гасити об тіло священика цигарки, роздирати рот, щоб потім туди засунути хрест. Пам’ятає хлопця з «Правого сектора», якому розтрощили череп автоматом, підлітка, котрому зламали руки...Двох замордованих хлопців він відспівував. Його змусили копати ями, ховати на смітнику, бо вороги сказали, що замучені не достойні землі з хрестом...Ховав, аби тіла не дісталися голодним псам».
З полону православного отця Валентина викупили незнайомі йому...мусульмани. Шляхи Господні несповідимі.
Додому приїхав худющий, наче бранець Освенціму і хворий на гепатит С. Полонених там навмисне заражали через кров смертельними хворобами, аби їхня воля не була сумісною з життям. Лікуючись, він і далі працював капеланом.
«Іншим буває гірше, ніж мені, — пояснив свою роботу священик. — Коли дивишся, як хлопці на передовій спиваються, кидаються у вогонь, вчиняють самогубство, а в цей час там бракує капеланів, які б зміцнювали дух людей, то як сидітимеш удома?».
Леонід каже, що свою книжку з есе про отця Валентина хоче подарувати його дружині, бо самого священика вже немає серед живих.
За його душу тепер моляться ті, кому він допоміг пройти війну. Але не всім судилося вийти з того пекла живим.
На презентацію «Місячної сонати...», скажімо, приходила філолог і літературознавець Наталія Левченко, в якої донецька бійня забрала найріднішу людину.
«У новелі «Дванадцятий ангел» йдеться про мого сина, лейтенанта юстиції, замкомбата з правових питань Литвиненка Юрія Юрійовича, — розповіла вона.
— Пан Леонід сфотографував останній танець у його житті. Через 10 днів після фотофіксації тих подій він загинув. Я чітко усвідомлюю різницю між нарисом і новелою, але схиляюся таки до визначення структури книги, як новелістичної моделі. Кожна історія, вміщена у цій книзі, — це історія і про мого сина також. І так може сказати кожна мати, яка чекає свою дитину з цієї дивної війни, а також та, якій не судилося дочекатися»...
З віршами Леоніда, вміщеними у «Місячній сонаті війни», перегукнулися рядки і самої пані Наталії.
«Земля порожньою без тебе стала, — пише у своїй посвяті мати. — І з торбою в світи пішла моя душа. Об горе зачепилася, не встояла і впала. А ти кружляв над нею янгольським пташам».
Це вже другий невимовний біль згорьованої жінки — з афганської війни не повернувся її чоловік.
Він теж був офіцером — Юрій Литвиненко.
