Можна бути в опозиції до влади,

16.05.2018

Що ж ми таке виродили-витворили? Це я про нашу рідну державу, квазідержаву (квазі — періодична функція в математиці). Не за таку її нинішню поклали голови тисячі і тисячі героїв у різні часи. Не про таку її мріяли в холодних зимових бараках Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Валерій Марченко та інші такої ж високості наші національні герої. Страшно просто уявити, що відчував Левко Григорович, перебуваючи понад два місяці в камері смертників. Це вже у порівняно ліберальні часи Микити Хрущова йому оголосили смертний вирок. За слова... Та й простим, не героїчним, варто було обережно оглядатися на всі боки.
 
Пригадую, як мене, молодого, молодий же гебіст, заглядаючи в аркуші доносів, запитував про слухання «ворожих голосів».
 
Нинішні молоді і не повірять, а старим дурням і дурепам, які базікають про те, як було добре колись, інколи говорю, що вони мають рацію: сонце було жовтіше, трава зеленіша, а вода, звісно ж, мокріша. 
 
Згадую слова Єльцина, який із гіркотою дорікав людям за те, що вони, очевидно, забули про утиски, про нескінченні черги в магазинах, щоб купити найнеобхідніше.
 
До речі, далекому від ідеалу Єльцину все ж вистачило розуму не повторювати кривавий досвід Мілошевича і не намагатися війною згрібати назад Союз.
 
А нашим верховним начальникам слід було напружено й бігом користуватися двома десятиліттями порівняного затишшя і з усіх сил будувати міцну державу.
 
Увесь попередній досвід свідчив, що від Росії можна чекати будь-чого і в будь-який момент, поки ми будемо на сцені Палацу «Україна» шабельками вимахувати в танці.
 
І був же дух народу на початку нашої незалежності, коли ефіри телебачення завершувалися заставкою і знаменитим від класика «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни...», а в нашому тоді ще Дніпропетровську, в центрі, на всю стіну кількаповерхового будинку красувався вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».
 
То чому ж наші політики не розуміли, що ентузіазм та ейфорію потрібно постійно підживлювати належними кроками?
 
Якби наші нинішні дуже запізнілі намагання почали швидко і категорично впроваджувати відразу після референдуму 1 грудня 1991-го, то й результати були б іншими, і їх сприйняття в Україні і світі було б іншим.
 
У нас тут, у Дніпрі, перед входом до дуже поважної установи фарбою величезними лiтерами на асфальті написано заклик «Думай серцем!». Дякуємо, «серцем» уже понадумували — мізки давно пора вмикати.
 
Ось процитую цілком розумну багато в чому і милу господиню в Затоці (Одещина), у якої відпочивав. Громадянка з красивим українським прізвищем заявляє, що «Путін — умнєйший чєловєк». Це — під час війни! Ну що тут скажеш. Списати б на жіночу логіку, але ж і ми, хлопці, нівроку собі.
 
Ось, страшно сказати, сам Дмитро Гордон у студії люто антиукраїнського канала NewsOne говорить про перейменування вулиць (позиціонує себе, мабуть, інтелектуалом) і заявляє, що «на смєну імєнам одніх нєгодяєв прішлі імєна другіх — Бандери і Шухєвіча». Розумний, але не розуміє.
 
Нехай уявить собі Дмитро Гордон, що якийсь публічний український діяч постійно живе в Ізраїлі і так називає Жаботинського, Голду Меїр, Бен-Гуріона, Шимона Переса та інших національних героїв єврейського народу!
 
Саме зараз пишу і паралельно дивлюся на телеекран, де хронічний критик України Євген Червоненко натхненно топчеться по українству, раз по раз повторює, що йому все одно, «на каком язикє разговарівать».
 
Це він розповідає про свою участь 7 квітня в «Українському форматі» на NewsOne: «Ми іх прібілі гвоздямі... Еті барани, коториє сідєлі напротів нас...». «Ми» у Червоненка — це запеклі вороги України Євген Мураєв та Михайло Добкін, а «оні» — українські патріоти, які в Україні хочуть України.
 
І ось Червоненко з однодумцями Мураєвим та Добкіним товкли і товкли про фашизм, нацизм, штурмовиків у Німеччині, прив’язували все це до України. Послухати цю братію, так Українська держава просто замучила їх своїми утисками та заборонами.
 
Говорив пан Червоненко не тільки про «етіх баранов», а й про «крисьонишей». І це, лише вдумайтесь, про письменницю Ларису Ніцой, нардепів Андрія Іллєнка, Ігоря Мірошниченка. Не старіє, на жаль, вислів «У нашій хаті нас же й б’ють».
 
Іноді здається, що вороги з часом скаженіють усе більше. Згадується теза від тиранозавра Сталіна: «...в міру просування до перемоги соціалізму класова боротьба загострюється» (доповідь на пленумі ЦК ВКП(б) 1937 р.). Вороги ж України дуже пожвавилися — от і скаженіють.
 
А пожвавилися ще й тому, що носії влади бездарно підставляються. Влада і гроші, якщо у людей немає в цьому досвіду багатьох поколінь, різко затуманюють розум, як бачимо.
 
От і здібний, звичайно ж, підприємець Петро Порошенко тільки те й робить, що собі шкодить. І хто там вникає у деталі, у відсотки правдивості чи неправдивості його офшорних справ — прозвучало, ЗМІ рознесли. Те саме і з новорічним відпочинком на Мальдівах.
 
За зароблені ще до президентства гроші може собі дозволити й на кілька таких відпочинків, але ж не під час війни! Бажання свої варто було б стримувати.
 
Щось подібне можна було б сказати і про ґвалт довкола відпочинку Юрія Луценка. Згадується кінець 2004-го, пан Луценко на телеканалі «Ера», коли здавалося, що українська справа програна безнадійно, — спокійний, скромний, у такий важкий час висловлюється сміливо, наслідків не боїться.
 
Та, як виявляється, не тільки піднімати планку, а й тримати її — важка справа.
Проблеми накопичуються, виникають iз різних боків, а ми втрачаємо темп, бездарно розтринькуємо потенціал. Рятуватись треба, а не «бенкетувати під час чуми».
 
Дозагравались ми і допрогинались: ось уже й маломірні західні сусіди пожвавились у зухвальстві. От і поляки зухвало тішаться своїм «антибандерівським законом».
 
Та в загальному балансі взаємних кривд Польща не має права навіть голос подавати, бо від глибин століть топталась по Україні, гнобила її, по-звірячому ставилась до українців на українській же землі.
 
І на тій-таки Волині вони були колонізаторами. Можна довго обговорювати й нахабство угорців з румунами. Згадати хоча б 1939 р., коли Угорщина Хорті втопила в крові Українську державу Августина Волошина, чи як союзниці Гітлера, та ж Угорщина та Румунія своїми військами топтались по українських землях у роки Другої світової.
 
Красиві дівчатка-ведучі на каналі NewsOne вправно гнуть антиукраїнську лінію, знаючи, що за їхніми спинами стоять Рабінович та Мураєв.
 
Горезвісний Руслан Коцаба теж не відступає, обзиваючи Президента — так він розуміє свободу слова. Звісно, питань до Президента чимало, але... На тлі останніх подій варто було б нагадати: можна бути в опозиції до влади, але не до України! 
 
Микола ГОРБАТОВ
Дніпро

  • Свiтло волi i в рабiв запалює iскру свободи

    Ленінсько-сталінські мічуринці усі 75 років більшовицької терористичної диктатури здійснювали колосальну селекційну роботу: винищували під корінь українську еліту, свідомих і освічених громадян, які не сприймали свого рабського становища, активно чи пасивно чинили йому опір. >>

  • Вовчі закони олігархів чи демократичні засади?

    Цього року відзначимо 27-му річницю незалежності України. Багато людей iз незалежністю нашої держави пов’язували надії на краще, заможніше життя. Проте так не сталося. На превеликий жаль, на крилах незалежності Україна не піднялася вгору, а почала котитися донизу й стала однією з найбідніших країн Є >>

  • ПОЛІТПАРНАС: Лабіринт

    Наше життя — це вічні мандри у темнім лабіринті долі. Петляють успіху меандри, що визначають наші долі. >>

  • Корупція — короста на тілі держави

    Доброго дня, шановна редакціє! Я не належу до жодної партії чи політсили, я — звичайний громадянин нашої багатостраждальної України, який не може більше спокійно дивитися на той безмір, який твориться у нашій державі. >>