Душа вертає додому: у Куцівці вшанували письменника й перекладача Тодося Осьмачку
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Історикиня Олена Стяжкіна випустила книжку «Рокада: Чотири нариси з історії Другої світової» (К.: Дух і Літера, 2020).
Формально — це описи-синопсиси кількох актуальних проблем сучасної вітчизняної історіографії.
Але чому тоді ця фахова збірка читається з детективним захопленням? Бо це не інвентаризація фактів, не історична бухгалтерія — а радше такий собі фактчекінг, однозначно спрямований на урозуміння сучасних українських негараздів.
Зокрема, того, як і через що ми знову опинилися в епіцентрі світової конфронтації. І якими — з точки зору історичної ретроспективи — є засадничі причини нинішньої війни. А відтак — і коли та за яких умов усе це нарешті припиниться.
Слово «рокада», до речі, — це термін з воєнної топографії: тилова дорога, паралельна лінії фронту, задля постачання воякам усього необхідного.
Олена Стяжкіна в такому контексті виглядає на волонтерку, що підвозить на передову «джевеліни» замість під усіма оглядами скомпрометованих совєтських ПТУРСів.
Суть у тому, що ми не вийдемо з наперед програшно слабкої позиції, коли й далі будемо послуговуватися тамтими продуктами і символами. Символами — насамперед. Чи не головний з них — «вєлікая отєчєствєнная война».
І перша, і друга великі війни були, як відомо, змаганням за колонії. У цьому сенсі Росія Першу світову програла — втратила найбільш ласий колоніальний шмат, Україну.
Але вже за місяць по капітуляції Німеччини Кремль розв’язав війну за повернення України у васальний статус. Американський історик Ґреґор Даллас вважає, що саме Україна «визначала європейську історію з XVII століття», і «Друга світова війна залежала від цієї ж території» (Примарний мир. 1945. Незавершена війна. — К.: Темпора, 2012). І по закінченні цієї Другої Москва не лише повернула окупаційний режим до Києва, а й загарбала Львів.
«Соборність українських земель, досягнута в результаті війни, була не подарунком Кремля українцям, а засвідченням сили й спроможности імперії у практиці й політиці розширення територіальних меж і встановлення бажаних кордонів», — значить Олена Стяжкіна.
Концепція «незавершености» і Першої, і Другої світових воєн далі розроблялася у дослідженнях Тімоті Снайдера і Тоні Джадта. «Холодну війну» деякі науковці стали називати Третьою світовою.
А її наслідком для Росії — у постімперському сенсі — стала чергова втрата України. Дві перші фрази книжки О. Стяжкіної такі: «Як та якими українці увійшли у Другу світову та як і якими з неї вийшли? Й, головне, чи вийшли — з огляду на напад РФ на Україну, що відбувся у 2014 році?».
І трохи нижче дослідниця ілюструє тезу «незавершености»: «Війна РФ проти України, жорстокість окупантів, експансіоністська риторика Кремля, брутальність «спецоперацій», дуже схожих із тим, як легітимізувалась агресія СССР проти Фінляндії, країн Балтії, Польщі; Гітлера — проти Австрії, Чехословаччини, Польщі, засвідчують, що «далі буде» вже перетворено на реальність практичних дій».
Ґреґор Даллас пише-доводить, що і Перша, і Друга, і Холодна війни прийшли зі Сходу. І у стратегічному підґрунті кожної знаходимо претензії Росії на Україну як колонію. «Українське питання»,.. «поставлене» у роки Першої світової, закривається (й буде закритим нашою перемогою) війною РФ проти України», — значить Олена Стяжкіна.
Подібне читаємо й у книжці Оксани Забужко, відзначеній Шевченківською премією: «Стало видно, що це таки Столітня війна, в якій історія дає нам ще один шанс» (І знову я влізаю в танк...— К.: Комора, 2016).
Щодо «шансу» на «нашу перемогу» ми, звісно, віримо. Але мусить прийти розуміння, що «столітня війна» нарешті завершиться тільки тоді, як Росію буде знищено на символічному рівні. Так, це про Нюрнберґ-2.
Власне, це і є головний месидж книжки пані Стяжкіної: «Злочини комуністичного режиму залишаються — без юридичних підстав засудження комунізму — в зоні «трьох крапок», створюючи небезпеку прочитання їх як «далі буде». Збірка «Рокада» — це таке собі досудове розслідування.
Авторка покликається на велику кількість шокуючих свідчень про російський окупаційний режим, презентований кільком поколінням як «совєтський спосіб життя», — і всі вони лишаються безкарними, торуючи шлях новим злочинам.
«Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі кваліфікував масові насильницькі депортації, запроваджені нацистами на території України, як воєнний злочин проти людства. Депортації, вчинені мешканцям України з боку радянського режиму, й досі не дістали аналогічного міжнародного покарання», — пише Олена Стяжкіна і надає слова колезі-однодумиці Енн Епплбом, яка порівнює два братські режими, гітлерівський і сталінський: «Здійснювали однакові злочини у той самий час і в тих самих місцях, допомагали одна одній та підбурювали одна одну і ця взаємодія призвела до іще більшої кількости масових убивств, ніж кожна сторона могла б здійснити самотужки».
Українці до сьогодні небезпечно інфіковані спотвореною минувшиною. Росіяни подбали про це професійно. О. Стяжкіна розповідає, за яким сценарієм відбувалося «звільнення» наших теренів: «Оперативно-чекістські групи НКВС вперше задіяли у 1939 році на інкорпорованих землях Західної України...
Входячи у міста та села разом із передовими частинами армії, оперативні групи отримували та реалізовували повноваження, пов’язані з формуванням «по свіжих слідах» перших списків «зрадників» і «пособників», їхнім арештом (за їхньої відсутности — арештом родини).
Групи передусім знищували сліди нацистської влади (вивіски, назви вулиць, символіку)». За великим рахунком, для сучасних українців це мусило би промовляти нинішнім досвідом: саме так чинили в Донецьку й Луганську 2014-го.
У попередній цитаті головним є згадування символів. Для большевиків це завжди мало першочергове значення. Ще «український» уряд не повернувся (1944-го), а вже рушили до захоплених Червоною армією міст відділи агітації і пропаганди та редакції їхніх газет: «Перетворювати ненависть на громадянський обов’язок». І вкорінювати термін «вєлікая отєчєствєнная».
Тут варто повернутися у «міжвоєнний період», якого в Україні, на думку Ґ. Далласа, й не було; «тут постійно тривала війна». Упродовж 1920-х, свідчить О. Стяжкіна, «постійна нарада із боротьби з бандитизмом при Раднаркомі УСРР тричі розглядала питання «Про продовольчі репресії бандитських кубел». Якщо нормальною мовою — це були репетиції Голодомору.
Навіть по здійсненні того пекельного плану нарком держбезпеки Єжов змушений був визнати на закритому зібранні чекістів у 1938-му: «На Україні гуляють у підпіллі цілі антирадянські українські націоналістичні дивізії».
Тут наша авторка дає слово ще одному колезі, Владиславові Гриневичу: «Практично упродовж усіх 30-х рр. в українському селі, де на 1939 р. мешкало 2/3 населення УРСР, мусувалися чутки про те, що ось-ось має розпочатися війна, яка покладе край знущанням радянської влади. Війна уявлялася ледь не єдиною можливістю звільнитися від сталінського режиму».
То про яку «вєлікую отєчєствєнную» для українців могло йтися у принципі? А вже під час Другої світової совєтські спецслужби наказували своїм агентам на піднімецьких територіях: якомога ширше вживати українські націоналістичні гасла, бо вони «найбільше мобілізують маси на боротьбу з нацистськими окупантами, оскільки цього неможливо добитися на платформі радянської влади, до якої населення ставиться вороже».
У «Рокаді» авторка цитує дивовижний документ — лист популярного тоді письменника Владіміра Бєляєва (родом з України) іншому «українцеві», генералові Нікіті Хрущову, з приводу «звільнення» Львова: «Надо всячески глубокой раъяснительной работой выбивать из сознания бойцов и офицеров... что нет собственно говоря особой разницы между Дрезденом и Львовом: тот и другой оккупированные города, население в обоих враждебное и соответственно можно себя вести в них».
Коли наприкінці 1970-х я працював у школі, твори Бєляєва активно пропагувалися програмою для позакласного читання підлітків. Певно, хтось із учителів таки пропагували його — вірогідно, і у Львові також.
А те, що з 1944-го до 1952-го із Західної України депортовано понад 200 тисяч людей — і зараз для багатьох «нє факт». Натомість російський міт про «вєлікую отєчєствєнную» виконав своє завдання — «примусове забування історії», так це називає О. Стяжкіна.
Оцінюючи перспективи подальшого осмислення філософсько-історичних проблем, наша дослідниця не може уникнути згадування колежанського доробку.
Тож маємо яскраве ревю-атестацію Тімоті Снайдера, Алейди Ассман, Енн Епплбом, Ханни Арендт, Карла Беркгофа, Тоні Джадта — всі вони перекладені українською в останні роки. Плюс рівноцінні українці: Михайло Коваль, Тамара Вронська, Владислав Гриневич, Сергій Єкельчик, Ярослав Грицак.
Усе це нині — на відстані простягнутої руки. І чому це не тішить? Ба навіть — гнітить? Бо, судячи з інформаційного простору, — всі ті проривні дослідження не прочитані критичним загалом.
І як тут не погодитися з Оксаною Забужко: «Україна обвально подурнішала... наш інформпростір робить враження алкогольної вечірки в школі для розумово неповносправних»?
Може, книжка Олени Стяжкіної стане хоч якимось алкозельтцером?
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Цивілізовані суспільства перетнули міленіум в ейфорії: з геополітичної мапи зникла зловісна абревіатура СССР, і всі сліпо вірили, що назавжди. >>
Уперше під батутою іноземної диригентки Кері-Лінн Вілсон у Львівській національній опері імені Соломії Крушельницької прозвучала опера «Украдене щастя» за твором Івана Франка. >>
У Києві 27 травня відбувся допрем’єрний показ документального фільму «10 років війни». >>
Посольство Італійської Республіки в Україні передало Міністерству культури та інформаційної політики України два цифрових піаніно, тромбон, тубу та валторну. Ці музичні інструменти будуть передані до Харківського музичного фахового коледжу ім. Б. М. Лятошинського, який постраждав від російських бом >>
Народний артист України, актор Національного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак помер у Львові на 84-му році життя. >>