Битва за Донбас і Крим. Перемогли тоді, переможемо й тепер

Донбас як початок кінця окупантів

Після перемог під Сталінградом у вищих військових колах обох воюючих країн зрозуміли: тепер черга Донбасу, який ось уже два роки був повністю окупований. Націлюючи війська у напрямку Донбасу, Генеральний штаб провів перегрупування наявних і резервних сил, створивши чотири фронти, які назвав дуже промовисто — Українські.

У відповідь німці намертво вчепилися у села й міста Донбасу, а стратегічно важливу місцевість перетворили на укріпрайони — з дотами, дзотами, шарами колючого дроту. Воно й зрозуміло: ворог розцінював Донбас як багатюще джерело постачання вугілля, продукції металургії, дешевої робочої сили. Виходячи з цього, ворог утримував тут велике військове угруповання — понад 20 великих з’єднань, 1-шу танкову та 6-ту польову армії.
А на підступах до Донбасу фашисти спорудили потужні лінії оборони у кілька смуг глибиною до 90 кілометрів, передній край, що проходив по річках Сіверський Донець та Міус, був прикритий дротовими загородженнями й мінними полями, усі інші населені пункти були перетворені на потужні вузли опору.

Невдовзі окупаційні війська отримали телеграму генштабу такого змісту: «Фюрер заявляє, що абсолютно неможливо віддати супротивнику Донбасс, навіть тимчасово. Якщо ми втратимо цей район, то не зможемо забезпечити сировиною свою військову промисловість».

Конкретизуючи цю загальну настанову Гітлера, рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер надіслав гауляйтерам Донбасу Прюцману й Штапфу, а також найвищому керівництву військ СС і поліції директиву №1741/43 від 07.09.1943 року: «Необхідно добитися того, щоб у разі відходу з районів Донбасу не залишилося жодної людини, жодної голови худоби, жодного центнера зерна, жодної залізничної колії. Прослідкуйте також, щоб не збереглася жодна шахта, жоден будинок, їх потрібно вивести на довгі роки із ладу, щоб не залишилося жодного колодязя, який би не був отруєний. Ворог повинен знайти тотально спалену і вщент зруйновану місцевість. Негайно обговоріть мій наказ і зробіть усе, що у людських силах, для його виконання».

Знищити озброєного ворога, що встиг окопатися, ховаючись за бетонними валами й іншими інженерними спорудами, або ж завдати йому нищівного удару, було нелегкою справою, і силами піхоти, озброєної гвинтівками, це було просто неможливо. Досвід підказував, що без великої кількості танків — основної нищівної сили на суходолі — про визволення Донбасу годі й думати.
У цей час у далекому Нижньому Тагілі нарощував випуск танків евакуйований сюди Харківський тракторний завод. Директор заводу генерал Ісаак Зальцман був у розпачі: усі фронти просять і навіть вимагають від нього збільшити випуск танків. А як його, до біса, збільшити, коли усі резерви виробництва вичерпано, коли вже жінок і навіть дітей поставлено до верстатів?..
І раптом генерал згадав про адресовану йому телеграму. Він розшукав її серед паперів і прочитав: «У свої роки я не можу надати практичної допомоги на фронті. Але у мене є знання і досвід. Прошу використати їх у справі звільнення нашої священної землі».

Це була телеграма видатного українського вченого Євгена Оскаровича Патона. Академік Патон — видатний учений у галузі мостобудування, він же — засновник і перший директор Інституту електрозварювання Академії наук України. Але ж зварювання — це якраз те, що суттєво гальмує виробничий процес…

Євген Оскарович радо зустрів пропозицію директора Харківського заводу щодо співпраці і спеціальним літаком був негайно доставлений з Уфи (туди евакуювався Інститут електрозварювання) до Нижнього Тагіла, де на межі можливого виготовляли танки харківські виробничники. Слідом за директором прибули й усі 58 співробітників Інституту електрозварювання, серед яких і сини академіка — Володимир і Борис.

Так, саме на виробництві грізної бойової техніки випробувалися наукові потенції братів Патонів, молодший з яких — Борис — став визначним організатором науки, президентом Академії наук України. А поки що брати разом з батьком витіснили ручне зварювання, запровадивши автомати САГ та АСС, які у шість разів (!) збільшили продуктивність праці.

Якими ж критеріями виміряти внесок патонівців у священну справу боротьби з ворогом? У буремний воєнний час уся військова статистика була суворо втаємничена, однак відомо, що ворог, спираючись на мілітаризовану економіку поневолених країн Європи, на донбаському напрямку виставив 600 танків.

Українські ж науковці і виробничники, спираючись лише на власні сили, поставили фронтові 900 танків! Надалі Україна стала єдиною у світі, котра у виробництві танків застосовувала автоматичне зварювання, міцність якого перевершувала міцність броні.

І тут виникає нова проблема: гостро не вистачає екіпажів бойових машин.

Головнокомандувач бронетанковими силами маршал Федоренко з далекого міста Кунгура, куди було евакуйовано Київське танко-технічне училище, терміново викликає начальника училища полковника Петроченка та начальника політвідділу цього ж училища полковника Шухата і коротко формулює наказ: подвоїти, потроїти випуск офіцерів-танкістів. Виконання наказу покладається на полковника Шухата — як відповідального за навчальний процес і особовий склад училища.

Повернувшись до місця дислокації, полковник поглянув на карту величезної країни. На схід від Кунгура він побачив безкраї обшири Казахстану, а також  регіони Грузії, Вірменії, Азербайджану, інших неокупованих республік, які разом значно перевершували територію європейської частини країни, окуповану ворогом.

Такою перевагою гріх було не скористатися — і Шухат направляє листи начальникам облвійськкоматів східних регіонів із проханням направляти до училища призовників, які мають освіту не нижче семи класів, а тих, хто має професії трактористів, механіків, шоферів, можна направляти і з чотирикласною освітою. Аби підсилити зацікавленість призовників, просив підкреслювати престижність навчання у Київському (столичному!) училищі.

І ось результат: лише за три місяці (!) Київське вище танко-технічне училище, виходячи з темпів, які диктувала війна, випустило і направило до лав чинної армії 1 тис. 522 офіцерів-танкістів. Це був абсолютний рекорд серед військових навчальних закладів.

Наказом маршала бронетанкових військ Федоренка училище відзначене як найкраще у бронетанкових військах. Тим же наказом начальнику училища Петроченку було присвоєно звання генерал-майора, начальник політвідділу Ілля Шухат отримав високу урядову нагороду.

Як бачимо, Україна гідно підготувалася до визволення Донбасу, але Генеральний штаб пішов далі, розробивши план визволення не лише Донбасу, а й усієї України.

Згідно з цією військовою доктриною, всім Українським фронтам було регламентовано:

— війська 1-го Українського фронту несподіваним нищівним танковим ударом за підтримки авіації мають звільнити Сталіно (нині Донецьк), Ворошиловград (нині Луганськ), Харків, Полтаву, Кременчук, Запоріжжя, Кам’янець-Подільський, у перспективі — столицю України місто Київ;
— війська 2-го Українського фронту за допомогою танків і артилерії звільняють Дніпропетровськ (Дніпро), Дніпродзержинськ (Кам’янське), далі Черкаси, маючи на меті втягнути ворога у Корсунь-Шевченківський «котел»;
— війська 3-го Українського фронту спрямовують удар на Кривий Ріг, Миколаїв, Одесу;
— війська 4-го Українського фронту мають вибити ворога з Нікополя, Мелітополя, а далі разом з командуванням Чорноморського флоту розробити план очищення Кримського півострова.

Хоча ці переможні плани тримали у цілковитій таємниці, українці, які з визвольною місією мали пройти Донбас, а згодом і Україну, схвильовано вчитувалися у звернення найвизначніших українських діячів культури — письмеників, науковців, художників, музикантів, артистів.

За наказом командування всіх Українських фронтів звернення було розповсюджене безпосередньо перед початком визвольних операцій:

«Виходь на вирішальний бій, народе України!
Своєю участю підтримай боротьбу з ненависним ворогом!
Пам’ятай, ми не самі, пліч-о-пліч з нами усі народи поневоленої Європи».

Вранці 26 серпня 1943 року після тривалої артпідготовки 1-й Український фронт перейшов у наступ, ступив на священну землю Донбасу. Ніякі мури, ніякі вали не могли стримати наступального натхнення українців, а про контрудари й навіть контратаки ворога не могло бути й мови.

Раптом фронтові гучномовці рознесли по світу до болю знайомі нам, сьогоднішнім, назви міст і населених пунктів, хоча й зруйнованих, але звільнених від ворожої навали: Дебальцеве, Іловайськ, Артемівськ (Бахмут), Горлівка, Краматорськ, Дружківка, Макіївка, Єнакієве, Сватове, Рубіжне, Лисичанськ, Ровеньки, Щастя...

Олександр Довженко, а згодом і Олесь Гончар наводили багато прикладів того, як солдати-українці, яких чимало було у кожному з Українських фронтів, ступивши на рідну землю, плакали, стискаючи у долонях жмені своєї землі...

Військовий моряк, киянин Борис
Цекало побудував підземний
командний пункт Чорноморського
флоту, забезпечивши Севастополю
почесне звання «місто-герой».

8 вересня 1943 року — особливий день в історії Донбасу — війська 1-го Українського фронту нищівними симетричними ударами звільнили головні його міста: Сталіно (Донецьк), Ворошиловград (Луганськ), Жданов (Маріуполь).

З дахів будинків одразу були скинуті і спалені штандарти з павучою свастикою, натомість як установи, так і мешканці звільнених міст підняли знамена України. І цим усе було сказано: український Донбас повернувся у лоно матері України...

Легендарний Севастополь

Улітку 1934 року випускник гідротехнічного факультету Ленінградського інституту інженерів водного транспорту киянин Борис Цекало отримав призначення на Чорноморський флот. Прибув до Севастополя й одразу відчув на собі погляди здивовані й захоплені: давно, дуже давно тут не бачили спеціаліста з вищою гідротехнічною освітою, а тут (треба ж таке) інженер приїхав. Не знали навіть, куди й приставити молодого фахівця.

Та дуже скоро його запросив заступник командувача Чорноморського флоту капітан 1-го рангу Косович. Уважно оглянув, посадив навпроти себе. Потім підвівся, витяг із сейфа якісь папери і, крокуючи просторим кабінетом, заговорив:
— Рік тому до влади у Німеччині прийшли фашисти. Фашизм — це завжди війна, яка, зрозуміло, не омине й нас. Це спонукає нас вживати відповідних заходів. Вам, Борисе Пилиповичу, доручається робота виняткової секретності — спорудити підземний командний пункт Чорноморського флоту. Впораєтесь?..

Борис чув про бункери, факультативно навіть їх вивчав, але відповів не одразу:

— Я б хотів ознайомитися із проєктною документацією.
— Даю вам одну добу, — відповів Косович і присунув до нього ті папери, які щойно витяг із сейфа.

Наступного дня Борис передав свою згоду. А ще через кілька днів Косович вручив наказ: Бориса Цекала призначено начальником будівництва спецоб’єкта під кодовою назвою «Холодильник». Оклад — 300 карбованців на місяць, харчування — в їдальні комскладу, звільнення на берег цілодобове, житло — окрема кімната на двох у будинку нач­складу.

За нечуваними пільгами, які надавали йому, рядовому матросу, Борис зрозумів особливу значимість об’єкта, який він мав спорудити. Зрозумів і свою особисту роль, і почуття відповідальності вже не полишало його. Щоправда, непокоїло одне «відкриття», яке він встиг зробити: як же відрізняється реальне життя від книжкових істин! Справді, розпочинаючи земляні роботи, він міг лише мріяти про екскаватори, бульдозери, скрепери, які були на озброєнні будівельників Німеччини або Сполучених Штатів. Тут же, у Севастополі, механізації ніякої, усюди панують відсталість і примітивізм. Проте це компенсувалося ентузіазмом підпорядкованих йому людей у формі військових моряків.

За три місяці земляні роботи було виконано. Іще місяць знадобився для того, щоб звести цегельний нульовий цикл під усі види комунікацій, і можна було переходити до головного — бетонних робіт. Дві спеціально обладнані «полуторки» завозили бетон із передмістя Севастополя. Через спеку і погані шляхи машини прибували із запізненням — бетон тверднув, ставав непридатним для використання. Цекало порушує питання про будівництво бетонного заводу безпосередньо на території «Холодильника», який уже був обнесений трьома рядами колючого дроту. Борис доводить, що бункер — це передусім бетон, якого треба укласти сотні, може, й тисячі тонн, і бетон потрібен першокласний.

Косович підтримує його і як депутат Севастопольської міської ради досить швидко вирішує це питання.

За три тижні завод дає перший бетон. Моряки одноколісними тачками розвозять його в опалубочні колодязі. Повільно, та все ж ростуть стіни завширшки... два метри.

Найскладніше у бункері — стеля. Борис планує зробити її такої ж товщини, як і стіни. Та спершу сідає за військові довідники. Дізнається, що найпотужніші авіабомби з величезною вагою виробляє Німеччина. Замислюється: чи здатна така бомба при прямому влучанні пробити двометрову залізобетонну стелю? Звичайно, ні. Але ж фашистська преса хвалькувато твердить про вдосконалення всіх видів військової техніки й озброєнь. Що коли ворожий мілітаризм винайде авіабомбу зі значно більшою руйнівною силою? Це означає, що ти, інженер Борис Цекало, повинен передбачити це.

І Борис ухвалює рішення: двометрові бетонні стіни вкрити триметровою залізобетонною стелею.

У жовтні, коли підйомні крани уклали останні багатотонні елементи стелі, біля об’єкта зупинився легковий автомобіль. Вартові шанобливо розступилися, пропускаючи двох людей. Косовича Борис упізнав одразу, а от другого... Стривай, так це ж командувач Чорноморського флоту адмірал Кожанов!..

— Товаришу адмірале! — витягнувся Борис. — Будівництво спецоб’єкта — згідно із затвердженим графіком...
— Не треба, — обірвав Кожанов, — показуйте.

Борис вів командувача підземним тонелем, Косович ішов за ними. І раптом вони опинилися у просторому приміщенні, де повним ходом ішли опоряджувальні роботи.

— Так це ж справжній палац! — захоплено вимовив командувач. — Як вважаєте, витримає стеля бомбову атаку?
— Не маю ніякого сумніву, — відповів Борис і пояснив: — Вона витримає навіть і півтонні бомби, а таких ніде в світі не виробляють.

Про підземний командний пункт Чорноморського флоту знали лічені особи з числа найвищого командування. І тому по закінченні всіх робіт не перерізали червону стрічку, не грали духові оркестри, не надсилали урочисті рапорти. Лише найспостережливіші люди звернули увагу на те, що на одній з ділянок Балаклавського шосе з’явився чепурний вишневий садок, якого рік тому тут не було...

Демобілізувавшись, Борис не знайшов нічого іншого, як прийти в альма-матер — Ленінградський інститут інженерів водного транспорту, випускником якого він був. Але тепер у нього інший статус — викладача. Аж тут війна, ворожа облога... Але інститут працював, готуючи кадри офіцерів-будівельників для армії та флоту.

Робота в інституті врятувала його від голодної смерті: замість грошей там давали пайку хліба, ложку маргарину, трохи цукру. Як і всі блокадники, Борис напружено вслухався у повідомлення радіо, яке не приносило жодної втішної звістки: ворог стрімко просувається на схід, блоковано Ленінград, залишено Київ, відчайдушно обороняється Севастополь... Але що це?

Минають дні, тижні, місяці, а Севастополь тримається, розрекламований фашистський «бліцкриг» тут явно провалився! Радості Бориса немає меж, як немає сумніву в тому, що тут неабияка заслуга його бункера, який надійно захистив тих, хто командував Чорноморським флотом, і тих, хто керував обороною Севастополя. Та чи міг подумати Борис, що там, у Севастополі, він знадобиться знову...

У квітні 1944 року його запросили до військкомату й повідомили:

— Вам наказано прибути у ставку командувача 3-го Українського фронту генерала Малиновського. Літаком вас доставлять до Новоросійська, звідти військовим катером — у район Севастополя. Вилітати негайно.
Повітрям, а потім морем Борис дістався місця, де на нього чекали. Коли увійшов до кабінету Малиновського, той відірвався від карт, поглянув на Бориса й одразу перейшов до діла:
— Ви будували підземний командний пункт Чорноморського флоту?
— Так точно, товаришу генерале.
— Артобстріли й бомбардування з повітря знищили всі наземні орієнтири. Скажіть, ви змогли б знайти місце розташування бункера?
— Зміг би.

Молодий науковець, уродженець
Таращі, що на Київщині, Анатолій
Александров звів нанівець ударну
силу ворожих підводних мін,
завдяки чому було отримано
перемогу на морі.

Родіон Якович витримав коротку паузу і сповістив головне:

— Штабами 3-го та 4-го Українських фронтів розроблено план з очищення Криму від фашистських загарбників. Для успіху операції нам конче потрібен підземний командний пункт. Тож беріть людей, виходьте на розташування бункера, зробіть його придатним для роботи й перепочинку.

Усі спроби розшукати бункер, головним орієнтиром якого було Балаклавське шосе, успіху не принесли: ворог обладнав тут потужні укріпрайони і все, що з’являлося на шосе, знищували мінометним або гарматним вогнем.

На щастя, бункер мав і допоміжний вхід, про який знав тільки Борис, — через Інкерманські катакомби, які не мали для ворога стратегічного значення. З невеликого гроту повільно стікав гірський струмок, але саме по ньому повів Борис підпорядкований йому загін матросів.

І раптом усі опинилися у просторому приміщенні, щоправда, у суцільній темряві. Але ж бункер зберігся, Борис одразу впізнав своє дітище.

Він доповів генералу Малиновському, що планує провести тут ремонтні роботи, але події розвивалися так стрімко, що чекати не можна було: як тільки обладнали бункер електрикою і зв’язком, сюди пізно вночі переїхала ставка генерала Малиновського разом з представниками 4-го Українського фронту — операція з визволення Севастополя й Криму розпочалася!

Перемога на морі

1 березня 1944 року в цілковитій темряві, без жодного вогника на борту, з Новоросійської бухти вийшла армада кораблів Чорноморського флоту, взявши курс на Севастополь. Проте дуже скоро змушена була повернути назад: крейсер «Радянська Україна» підірвався на підводній міні — одній з тих, якими ворог нашпигував фарватер.

Наступної ночі, вже з Анапи, так само крадькома вийшла ескадра Азовської військової флотилії курсом на Севастополь і так само повернулася назад — на міні підірвався есмінець.

Далі з’ясувалося: навіть в’юнкі торпедні катери не можуть прошмигнути крізь небачені для ока мінні поля. Дійшло до того, що у справу втрутився головнокомандувач Військово-морського флоту адмірал Кузнецов, який також рішення не мав.

Проте замислився: міни закладено на глибинах, тож моряки-водолази у стандартних скафандрах нічого вдіяти тут не зможуть, до того ж мін багато — і як їх шукати?.. І Микола Герасимович вирішив звернутися до науки.

Він тут же зателефонував директору Ленінградського фізико-технічного інституту академіку Іоффе, коротко виклав суть справи.

Абрам Федорович відповів, що ця проблематика не відповідає профілю очолюваного ним інституту. Але раптом додав: у його інституті плідно працює представник української фізичної школи Анатолій Александров. До війни, ще працюючи в Києві, він нагромадив непоганий досвід роботи з діелектриками, тож спробуйте звернутися до нього.

За лічені години перед адміралом лежав «Особовий листок з обліку кадрів», і адмірал розшукав головне: «по закінченні університету працював у Київському рентгенівському інституті, де поставив серію успішних дослідів з електричного пробою (розряду). Ці досліди вийшли за лабораторні стіни, знайшли застосування на турбінах Дніпрогесу, знявши з них надлишкову статичну електрику».

Адмірал не надто розумів, до чого тут турбіни Дніпрогесу, але ж київського науковця порекомендував сам академік Іоффе, найвидатніший фізик країни...

Анатолій Петрович Александров пізніше згадував: «У сутінках біля мого помешкання зупинилася чекістська «емка», з якої вийшли люди в одностроях. У мене не було сумніву: зараз мене заарештують. Одразу промайнула думка: «За що?».

На щастя, то були військові моряки. Вони передали не наказ, а прохання очільника Військово-морського флоту: сьогодні негайно вилетіти до Краснодара, звідти до Анапи й Новоросійська.
На моє запитання: «Що трапилося?» — натякнули на заміновані фарватери.

«Стривайте, відповів я, але ж без вимірювальних приладів і хоча б мінімального устаткування мені там робити нічого».

Його привезли на робоче місце, де він завантажив велику коричневу валізу, за плечі закинув важкий рюкзак.

Військові моряки зустріли Анатолія Петровича, наче месію. Усі з цікавістю дивилися на нього, і мало хто вірив, що цей молодий науковець виграє двобій зі смертельними мінами.

Александров тим часом зажадав, аби на кожний корабель доставили бухти оголеного дроту — мідного, алюмінієвого, навіть колючого — все одно. Він наказав, аби цим дротом були обтягнуті корпуси усіх кораблів, а обидва кінці потрапили до його рук.

Коли це було зроблено, Анатолій Петрович до приладу власної конструкції з назвою мас-спектрометр почав підключати кінці дротів. Потім крутонув якесь коліщатко, і по дротах, викидаючи іскри, побіг діелектричний пробій...

...Пізньої ночі в цілковитій темряві, без жодного вогника, з Анапи й Новоросійська узяли курс на Севастополь військові кораблі Чорноморського флоту. Ось і позначені на лоціях райони залягання магнітних мін. Кораблі не знижують швидкості, і — о диво! Жодна з мін навіть не зрушує з місця...

Багато років потому командувач Азовської флотилії адмірал Сергій Горшков у книзі спогадів «Захищаючи Крим» так згадував ті часи: «Александров виходив із того, що всі підводни міни — магнітні.

Коли діелектричні розряди він пропускав повз броньовані корпуси кораблів, то вони ставали діелектриками і вже не притягували до себе магнітних мін. Анатолій Петрович наочно довів: усе геніальне — просте».

Просте... Але цю «просту» загадку так і не розгадали гросадмірали Редер і Деніц, американці ж і англійці як союзники запровадили винахід Александрова на своїх флотах.

  Слава українського науковця Анатолія Александрова гриміла повсюди, а груди уродженця Київщини цілком закономірно прикрасила Золота Зірка Героя...

Крим і Україна

Так склалося, що найбільш знакові події в історії Криму закінчувалися цифрою «4». І справді...

1934 року українець Борис Цекало побудував у Севастополі підземний командний пункт Чорноморського флоту, завдяки чому під час війни Севастополь протримався 256 діб, отримавши почесне звання «місто-герой».

1944 року на суходолі війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгромили 17-ту «кримську» армію ворога, очистивши Крим від фашистських окупантів, генерали Йенеке та Штюльпнагель опинилися у полоні.

На морі український науковець Анатолій Александров звів нанівець руйнівну силу ворожих підводних мін, забезпечивши перемогу Чорноморському флоту й Азовській військовій флотилії.

1954 року верховний совєт російської федерації заявив на весь світ (дослівно): «Крим економічно, етнічно й історично пов’язаний з Україною набагато більше, ніж із Росією».

Україна не відсахнулася, і дуже скоро ця депресивна територія зазнала разючих змін: за короткий термін був побудований Північно-Кримський канал, і води Дніпра зняли одвічну проблему Криму — відсутність прісної води.

Україна підвела сюди дешевий струм Дніпрогесу, і головні міста Криму — Сімферополь, Севастополь, Ялта, Керч — по вечорах уже не потопали в темряві, в них відкрився тролейбусний рух, а найдовша у Європі тролейбусна лінія Сімферополь—Ялта перевезла мільйони туристів.

У головних містах Криму український агропромисловий комплекс побудував зернові термінали (елеватори), а хлібороби щедрої на врожаї сусідньої Херсонщини засипали їх добірним українським зерном.

І головне: Україна надала Криму статус автономної республіки, а це дало йому право мати свій парламент, свій уряд.

2014 року в Крим вдерлися інші загарбники — рашистські, довівши світу, що «русскій мір» — то не мир, а війна. Новітні варвари перекреслили й забули висновок російського ж верховного совєта 1954 року (дослівно): «Досить пригадати роль українського козацтва в освоєнні кримських земель і боротьби з турками, які в ХV—XVIII ст. існували тільки за рахунок пограбування південних земель України і Криму».

Тепер вже не турки, не фашисти, а рашисти принесли в Крим війну, відтак півострів мілітаризований і понині, а підпорядкований рашистам Чорноморський флот несе загрозу не лише Україні, а й усім країнам Чорноморського басейну.

2024 рік — рік надії. Успішно атакуючи наземні й морські об’єкти окупанта, Збройні сили України наближають день визволення Криму, його повернення в лоно України.