Втратила школу, але віднайшла себе у виноградарстві: історія колишньої вчительки Ольги Рясної з Полтавщини

27.12.2023
Втратила школу, але віднайшла себе у виноградарстві: історія колишньої вчительки Ольги Рясної з Полтавщини

Ольга Рясна: «Розкривши наприкінці квітня виноград, аж поки на ньому не опав останній лист, ти, вважай, живеш на винограднику».

Садибу корінної жительки села Землянки Глобинської територіальної громади Кременчуцького району Полтавщини Ольги Рясної навряд чи можна сплутати з якоюсь іншою.

 

Бо на хвіртці й воротах, які жінка вкотре розписала власноруч, зображені бравий козак із синьо-жовтим стягом, козачка, українська хата з мальвами, здалеку видно й напис «Слава Україні!».

 

У спорожнілій батьківській хаті пані Ольги поселилося подружжя переселенців, яких вигнала з нагрітого гнізда повномасштабна війна, а вони переманили до себе й сватів.


«І от їхня сваха, заставши мене за розмальовуванням, не втрималася й поцікавилася, чи не боюся я наслідків у разі, якщо сюди прийдуть московити. Не відриваючись від свого заняття, я їй спокійно відповіла: якщо досі не прийшли, то вже навряд чи прийдуть», — говорить пані Ольга.

Вирощує понад 80 сортів винограду — загалом має 120 кущів

Вона має один-єдиний запис у трудовій книжці: 31 рік пропрацювала вчителькою молодших класів у школі, яку перед тим закінчила. То для неї була не просто робота, а покликання, втіха для душі. Тому, коли навчальний заклад, попри всі його досягнення, через малу кількість учнів закрили, у жінки це викликало затяжний стрес.


«Відбувається видавлювання людей із села, — переконана вона. — Ви ж бачите, сільські школи безжально закривають. 2,5 року тому на Глобинщині одночасно закрили 7 шкіл. Це недалекоглядна політика. Бо, не секрет, без школи в села немає жодних перспектив.

 

Я вважала себе сильною людиною, проте ота ситуація геть вибила мене з колії. Після того, як востаннє переступила шкільний поріг, цілими днями лила сльози, втратила апетит, перестала вставати з ліжка й спілкуватися з іншими людьми, навіть своїм дітям по кілька днів не телефонувала.

 

Коли мене запросили працювати до сусідньої школи, що за 12 кілометрів звідси, куди перевели й наших школярів, підвезти мене туди визвався син Богдан, котрий якраз приїхав зі Швеції (а зараз живе й працює в Данії). Та, уявіть собі, я не змогла змусити себе переступити поріг чужої школи. Коли ж розпочалася повномасштабна війна, зрозуміла, що моя особиста проблема — не така вже й суттєва порівняно з тим, що відбувається в країні.


Особливо ж гостро відчула, що життя надто коротке та крихке й ти не знаєш, що принесе завтрашній день, коли в мого чоловіка Юрія стався інсульт. Це окрема дуже важка історія.

 

А в перші місяці повномасштабної війни нашій групі жінок із 15 осіб часто телефонували волонтери, які доправляли «гуманітарку» на фронт: ми мали на певний час то партію вареників приготувати, то пиріжків напекти, то котлет насмажити. І тут уже було не до особистих страждань.

 

До того ж наш аматорський народний вокальний ансамбль «Барви» (для мене це справжня відрада, свято душі) почав проводити благодійні концерти як у Землянках, так і в сусідніх населених пунктах. За весь час нам вдалося зібрати 120 тисяч гривень пожертв від людей — усі ці кошти ми спрямували на підтримку наших оборонців».


Пані Ольга є членом фейсбучної спільноти виноградарів, де більшість становлять чоловіки. І от якось один з них написав їй: а хто вам, мовляв, сказав, що ви все життя мали присвятити педагогічній діяльності?


Виноградарством Ольга Рясна стала займатися років 15 тому. Усе почалося з того, що купила кілька саджанців винограду і, зовсім не маючи досвіду, посадила їх так, як саджають звичайні дерева.

 

Вони й досі, говорить, ростуть не так, як треба. Адже виноград має лежати на землі, аби його було зручно вкривати на зиму.

Рекордні грона винограду, вирощені дбайливими руками пані Ольги.


«У вихідні ми з чоловіком возили продавати на ринок до Кременчука молочні продукти — то був додатковий заробіток, який нині став основним. І там у виноградарів, які збували свій урожай, я купувала саджанці. Син Богдан (на ту пору школяр), якому доводилося викопувати ями завширшки й завглибшки 80 сантиметрів, тоді все, було, допитувався: «Навіщо саджати стільки винограду? Ти ж усіх ягід не з’їси».

 

А я йому відповідала: можливо, настануть такі часи, коли я з цього виноградника житиму. І оті слова виявилися пророчими, — розповідає моя співрозмовниця. — Коли у дворі забракло місця, посадила кілька перших кущів на городі.

 

Тепер маю 120 кущів і загалом вирощую понад 80 сортів винограду. Чесно кажучи, уже збилася з ліку, бо одні з них викидаю, інші — насаджую. Мій виноградник займає десь 1/5 частину городу. За моїм прикладом і сусіди почали виносити на грядку дерева, кущі. А раніше то було — боже збав.

 

Мій покійний батько все бідкався: «Олю, що ти витворяєш, та з тебе ж люди сміятимуться». До речі, у нашому селі виноградарством ніхто всерйоз не займається. Але мені цього дуже хотілося. У період, коли мій виноградник був молодим (коли ще не було навіть сигнального плодоношення), я рилася в інтернеті, вивчала сорти, складала список, які з них хочу бачити на своєму городі.

 

Скажімо, мені дуже хотілося мати ранній безкісточковий сорт винограду «Велес» із присмаком мускату: він дає величезні грона вагою близько 5 кілограмів. Але мій «виноградний» учитель Олексій Топчій, який проживає неподалік (у селі Манжелія) і в якого купую багато саджанців, настійно радив: «Олю, тобі цей сорт не потрібен, він краще росте в південних регіонах». Та я не дослухалася до його слів: придбала відразу 2 кущі.

 

Першого ж року на них такі великі грона зав’язалися. Але жодної ягоди так і не покуштувала: вони потріскалися й пропали. 4 роки витратила на експеримент, а в підсумку викорчувала весь виноград цього сорту. Отак доводиться вчитися на власних помилках».

На перших порах було важко не так виростити виноград, як продати

Рекордні за вагою грона у винограднику героїні цього матеріалу дав сорт «Преображення». Вони важили понад 3 кілограми.


«Щоб ви розуміли, такі грона чи не повністю займали сітки розміром 30х40 сантиметрів для захисту винограду від ос. Коли мої виноградні кущі тільки-но почали плодоносити, я ще не знала про це пристосування. Тож нам доводилося буквально відвойовувати ягоди в ос ночами, бо вдень до них просто не можна було підступитися. Пригадую, одне з грон настільки заповнило сіточку згаданих розмірів, що ми не змогли його з неї витягнути. Я так і подарувала те гроно разом із сіткою.


Виноград сорту «Преображення» взагалі є високоврожайним. А можливо, такі величезні грона вродили через те, що перед тим у мене вимерз абсолютно весь виноград. Може, пам’ятаєте, 11 травня 2017 року був нічний заморозок. Коли поглянула після того сюрпризу погоди на свій виноградник, то мало не заплакала: він був абсолютно чорний. А відновився тільки влітку завдяки сплячим брунькам — і така сильна лоза піднялася. Думаю, відпочивши, виноград і дав наступного року такі рекордні за урожайністю грона», — припускає Ольга Рясна.


А от її улюблений сорт — «Захоплення». Жінка його всім радить й іноді кладе в подарунок. Хоч багато виноградарів, зазначає, від нього відмовилися.


«Це надійний сорт, який дає щорічні врожаї й може прижитися в усіх куточках України. Ягоди мають гармонійний солодкий смак. Єдиний мінус — коли вони достигають, на них з’являється своєрідна засмага. Через це покупці від нього не в захваті. Бо люди часто купують... очима.

 

Останнім часом я його взагалі перестала возити на ринок — натомість або пригощаю ним гостей, або ж сама смакую. Іще полюбляю гібрид «Монарх» — це один із найбільш великоплідних сортів у моєму винограднику.

 

Рекордна ягода цього сорту була тільки трохи меншою за куряче яйце й важила 30 грамів. Таких ягід навіть за великого бажання багато не з’їси. Та все ж сорт «Захоплення» залишається моїм фаворитом, і я з ним навряд чи колись розпрощаюся», — стверджує пані Ольга.


Праця на винограднику чи не повністю лягла на плечі нашої героїні. За її словами, чоловік Юрій може допомогти їй вкрити виноград на зиму чи розкрити навесні. А підв’язування, пасинкування й навіть обробка входять до списку обов’язків жінки (до речі, вона тільки двічі проводить обробку винограду «хімією»: перед цвітінням і коли ягода завбільшки з горох, а в період її дозрівання в хід ідуть хіба що сода та йод).


«Для розпилювання засобів захисту використовую акумуляторний обприскувач, який містить бак ємністю 17 літрів. Так от, на 120 кущів, щоб ви розуміли, у мене йде 18-20 таких бачків рідини. Це нелегка праця. Іноді, бува, доходить до сліз. Минулої весни чоловік тільки-но навчився по-новому ходити після інсульту.

 

У період вегетації добовий приріст пагонів винограду становить 10-15 сантиметрів, а після дощів він узагалі росте як із води. Тож гілля на моїй плантації аж на землі валялося. Я навіть пустила сльозу, розуміючи, що цього року ладу своєму винограду не дам. А тоді засукала рукави і стала до праці. Десь близько 12 днів витратила на підв’язування, після чого врешті змогла полегшено зітхнути.


Червень для мене — найбільш «гарячий» місяць, коли й город треба полоти, й у виноградник бігти. Та коли всі пагони попідв’язуєш, заспокоюєшся й потім тільки спостерігаєш: заглядаєш до виноградника вранці, в обід і ввечері. Бо якщо не надаєш винограду уваги, то такою буде й віддача.


Іще до повномасштабної війни у моєму житті був такий випадок: свати й зять зробили мені подарунок на 50-річний ювілей — відправили мене разом з донькою Юлією й малим онуком Ромою на відпочинок на Сонячний Берег у Болгарію (то була моя єдина поїздка за кордон), — пригадує жителька села Землянки, зізнаючись, що вона є великою домосідкою.

 

— Таким чином, я цілих два тижні не була вдома. І от повертаюся наприкінці липня й бачу, що мій виноград захворів. Дуже важливо помітити цей процес на самому початку. Але в мене все листя вже було вражене грибком. Ледве дочекавшись ранку, я обробила кущі. Проте того року в мене не дозріло жодне гроно: оскільки листя після моєї обробки посохло, лозі нізвідки було брати поживні речовини. А зазвичай, розкривши наприкінці квітня виноград, аж поки на ньому не опав останній лист, ти, вважай, живеш на винограднику».

Цьогоріч Ольга Рясна спекла як ніколи багато короваїв.
Фото надані Ольгою Рясною.


Далі пані Ольга описує ще одну проблему: на перших порах було важко не так виростити виноград, як продати. Адже у глобинському краї багато хто займається цією справою. І всі реалізують свій урожай на ринку в Глобиному.

 

Звичайно, зараз, коли покупці вже знають її продукцію, коли з’явилися постійні клієнти, стало трохи легше.


«А загалом високої ціни ми виставити не можемо, бо люди «обезгрошилися», а виноград не належить до продуктів першої потреби. Останнім часом покупці, буває, приїжджають до мене додому — у такому разі маю чистий прибуток. А коли долаєш 20 кілометрів до ринку у Глобиному і стільки ж назад, то, якщо врахувати витрати на бензин, не завжди й виходиш у «плюс». Звичайно, певну копійку від продажу винограду маю, але це не такі великі гроші, — запевняє Ольга Рясна.

 

— Попри все, коли син наших знайомих, із якими років 15 не бачилися, розповів у соцмережі, що «асвабадітєлі» звільнили його від квартири в Ірпені, і звернувся по допомогу до співвітчизників, я, порадившись із чоловіком, однією з перших вислала певну суму коштів. Ці гроші мені нелегко далися, але з легким серцем віддалися. Свого часу ця родина зробила нам багато добра. А добро має повертатися».

Насадила понад тисячу саджанців, а також зайнялася приготуванням на продаж смаколиків та короваїв

У фейсбуківській групі виноградарів є один літній чоловік — Володимир Щербина, який вирощує виноград на невеликій дачній ділянці під Києвом. Саме він підказав пані Ользі, що більший заробіток можна отримати, реалізуючи не плоди винограду, а саджанці.


«Я й до цього вирощувала їх у невеликій кількості і просто роздавала. А тоді подумала: а чому б не спробувати продавати? І цьогоріч насадила вже понад тисячу саджанців. Одні з них ліпше пішли в ріст, інші — гірше. Тож останні лишила на наступний рік. Тобто для тих, хто їх замовляє, вибираю найкращі, не люблю висилати на кшталт «на тобі, небоже, що мені негоже». Який сенс, якщо людина до тебе більше не звернеться й нікому іншому твоїх саджанців не порадить? — розмірковує вголос Ольга Рясна. — Цьогоріч восени не надто багато їх продала. Але вже зрозуміла, що навіть за мінімальної ціни на них виходить майже такий самий виторг, як і за ягоди винограду. Щоправда, іноді виноградарі, з якими спілкуюся в соцмережах, пишуть у коментарях: гарні, мовляв, саджанці, але для новачків, а які у вас пропозиції для розкручених виноградарів? Тобто людей нерідко приваблюють новинки. Я ж пропоную надійні перевірені сорти, які вирощую сама. Бо переконана: навіщо вбивати три роки на винограднику, саджаючи нові сорти, що невідомо як себе проявлять? Мені хочеться, щоб людина, посадивши мій саджанець, неодмінно згадала мене добрим словом».


Втім узимку, коли виноградник не вимагав турботи господині, вона почала шукати інші статті доходів. І рік тому зайнялася приготуванням на продаж смаколиків. Розпочала з десерту з фруктово-ягідного пюре — пастили, пригадавши, що якось робила ці ласощі для онука. Спершу сушила її в духовці газової плити, а потім витратила 10 тисяч гривень на придбання відповідного обладнання. Цього ж року несподівано для самої себе почала готувати грузинський національний десерт — чурчхелу.


«І коли люди розкуштували мою чурчхелу, вона їм сподобалася ще дужче, ніж пастила, — усміхається Ольга Рясна. — Окрім усього, готую гарбузові цукерки: шматочки гарбуза мариную в апельсиновому та лимонному соках, а тоді сушу — смакота виходить неймовірна. Звичайно, це недешеве задоволення, бо з 23 кілограмів нарізаних шматочків гарбуза отримуєш лише близько 3 кілограмів таких цукерок. Я змушена була купити ще один холодильник, який повністю відвела під усю оцю смакоту. Минулого тижня зробила 120 штук апетитних грузинських цукерок — і всі вони пішли на ура. Бувають такі дні, коли, щоб виконати всі замовлення, працюю не покладаючи рук. Приємно, що замовлення надходять аж із Тернопільської області. До речі, одна жіночка написала такий відгук: «У вашої чурчхели є один недолік — вона дуже швидко закінчується».
А ще пані Ольга пече короваї — цим у їхньому селі, як і виноградарством, не займається практично ніхто. Тому за потреби всі звертаються до колишньої вчительки.


«Оскільки Землянківській школі присвоїли ім’я нашої славної землячки Раїси Кириченко, до нас приїжджало багато делегацій, яких треба було за традицією зустрічати з короваєм, — розказує жінка про витоки ще одного свого захоплення. — Спочатку я пекла цей особливий хліб, а потім пробувала прикрашати його зверху візерунками з того ж дріжджового тіста, яке мало властивість підходити. Відтак мої візерунки змінювали форму, «пливли». Доводилося починати все заново. Пісне тісто теж не дало бажаного результату: при випіканні мої квіти, колоски тощо ставали твердуватими. Зрештою стала використовувати для оздоби короваїв таке тісто, яке зазвичай готую для печива своєму онуку, — і тоді все пішло як по маслу. Цього року спекла так багато короваїв, як ніколи. Бо, окрім усього, у нас народилася така своєрідна традиція: після кожного благодійного концерту нашого народного вокального ансамблю «Барви» на знак вдячності людям, котрі жертвують немалі кошти на підтримку наших воїнів, ми розрізаємо на шматочки заздалегідь спечений мною коровай і роздаємо всім присутнім. Кілька моїх короваїв волонтери доправили й хлопцям на фронт. Іще запровадила акцію «Коровай для друга» — відсилаю свій святковий хліб фейсбуківським друзям, які є близькими мені по духу. На сьогодні рекордна подорож мого короваю сягає 580 кілометрів. І це не межа. Узагалі можу відправити його в будь-яку точку України. Бо мої короваї можуть зберігатися довгий час — якщо в холодильнику, то й протягом двох-трьох тижнів. І чим довше цей обрядовий хліб стоїть, тим стає все смачнішим».


На його приготування пані Ольга витрачає 8 годин. Аби ніщо не відволікало її від самого процесу, часто робить це у вечірній або нічний час. Господиня ділиться, що її це по-справжньому захоплює. Коли починає готувати коровай, наперед ніколи не знає, яким він буде. Це творчий процес, і вона навіть не любить щось повторювати.


«Моя сусідка підмітила, що після закінчення учительської кар’єри я навіть одягатися почала краще. Просто, коли розпочалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що потрібно жити тут і зараз, — іще раз наголошує Ольга Рясна. — Тим паче, що над нашим селом уже двічі пролітали ворожі ракети — їхній характерний свист ні з чим не сплутати, і я його ніколи не забуду. Коли закрили нашу школу, я дуже переймалася тим, як виживатиму. Проте зараз примудряюся заробляти, поповнюючи сімейний бюджет. Бо вважаю, що не маю права брати кошти в дітей, поки вони самі міцно не стануть на ноги. Моя донька одного разу сказала, що не знає, чого іще від мене можна очікувати. А я й сама цього не знаю. Усе береться хтозна-звідки. Багатьма речами я зовсім не планувала займатися, вони з’явилися самі собою. До того ж у моє життя приходять люди, які додають у нього яскравих фарб, дають мені зрозуміти, що не все так погано і що я чогось варта, умію робити те, чого багато хто не вміє. І це мене дуже тішить, додає снаги переживати ці складні часи».