Гривня: як скеля непорушна?

      Що то є — курс національної валюти до іноземної (у нашому випадку — до світових валют: долара та євро)? Зовсім просто кажучи: від чого залежить, скільки гривень коштує долар? Тут до біса всіляких впливів та чинників: залежить і від платіжного балансу країни, і від зовнішньоторговельного балансу, від інтересів експортерів та імпортерів, і від поточного попиту та пропозиції грошей (як і всякого товару, якому треба скласти ціну). В ідеалі курс національної валюти — універсальний показник загального стану економіки. В реальному світі цей курс-показник у першу чергу визначається політикою центрального банку країни. Український нацбанк у особі його голови Сергія Тигіпка дещо нервово зреагував на відому рекомендацію представника МВФ в Україні Лоренцо Фільїуолі — відмовитися від жорсткого контролю за курсом гривні. Сергій Леонідович висловився у тому сенсі, що НБУ контролював, контролює і буде жорстко контролювати гривню. І таку реакцію можна зрозуміти, причому навіть на побутовому рівні — українці свого часу натерпілися від інфляції, нестабільності та плавних обвалів курсу, а отже, мають стійку відразу до всіляких «несподіваних коливань». До того ж, панове з МВФ, ну хто дає такі поради під час президентського виборчого забігу?.. Так що курс, вочевидь, буде прогнозованим і стабільним: десь 5,33-5,34 грн. за долар, наприкінці цього року, і десь 5,34-5,35 — у перші місяці 2004-го). А НБУ й надалі викуповуватиме з ринку «зайві» долари (тобо вдаватиметься до інтервенцій на ринку гривня —долар) та поповнюватиме свій валютний резерв. Або, навпаки, продаватиме долари, як минулого вівторка-середи, коли НБУ довелося, задовольняючи попит на валюту, продати на міжбанківському ринку десять мільйонів «зелених». Такий спосіб — валютні інтервенції центробанку — для утримання курсу у вузьких, наперед встановлених межах, власне, і є тим жорстким регулюванням, якому гривня завдячує залізною стабільністю і проти якого застерігав представник МВФ.    

      Утім є сенс і в аргументах МВФ на користь переходу до ліберальнiшого курсоутворення — але, звичайно, без різких рухів. Причому сенс є, знову-таки, навіть на побутовому рівні та на рівні відчуттів. Представник МВФ послався на те, що абсолютно стабільний курс гривня—долар призводить до формування в українському суспільстві уяви, що НБУ «чітко і назавжди» гарантує його непорушність. А ця уява, у свою чергу, «може призвести до практики нераціонального кредитування та послаблення банківської системи». У перекладі на звичайну мову: нема нічого вічного у світі. Закріплений та зафіксований курс не може вчасно реагувати на будь-які (внутрішні чи зовнішні) прикрі несподіванки, а отже, такий курс має більше шансів раптово «обвалитися» — під акомпанемент загальної паніки, ажіотажного попиту на валюту тощо. Власне, обмінявшись наведеними аргументами, високі сторони лишилися кожна при своєму. Україна, щоправда, лишилася ще й без підтримуючого кредиту МВФ, але це вже інша казка. Дискусії не вийшло, хоча різні погляди на ціну гривні мають місце навіть усередині НБУ. Так, правління Нацбанку мало якось намір ще більше зміцнити гривню щодо долара, а рада НБУ натомість зажадала — хоч і невеличкої — її девальвації (зниження в ціні). Виходить, що відкрита дискусія між фахівцями не завадила б — задля профілактики неприємних несподіванок.    

      Світові тенденції валютної моди нині (як і завжди) різноманітні настільки, наскільки є різними підходи країн до формування валютних курсів. Тон задають, як і годиться, великі гравці з «Великої сімки», що граються на просторі долар—євро—єна. Наприкінці вересня міністри фінансів G7 спільно заявили, що курси валют має визначати ринок. Така не нова, але дуже ліберальна, ідея на практиці мала б означати, що центральні банки країн «сімки» відмовляються підтримувати власні валюти за допомогою масованих інтервенцій (див. вище — практика НБУ). Принаймні так виглядає формальна позиція світових лідерів. «Неформально» ж кожен співає своєї: США не проти того, щоб долар дещо втратив у порівнянні з євро — адже за рахунок послаблення (у розумних межах, звичайно) національної валюти американці підтримують своїх експортерів. Як в Україні, так і в США — за тим же самим економічним законом — таке послаблення забезпечує більшу конкурентоздатність національних товарів на зовнішніх ринках. І в Україні, і в США експортери воліли б мати «трошки дешевші» власні валюти, імпортери — «трошки дорожчі». І всі країни завжди полюбляли побільше експортувати, а ввозити до себе іноземних товарів воліли поменше. Саме тому високотехнологічні японці не були в захваті від останнього падіння долара щодо єни. Японія виглядає нині як найпристрасніший прихильник сильного долара — оскільки японський експорт назагал орієнтований на американські ринки. А, скажімо, в Китаї національні юані жорстко зафіксовані до долара. Китайцям він теж потрібен сильним.

       Євро також важко жорстко регулювати, оскільки зацікавлення різних країн Евросоюзу часто-густо діаметрально протилежні. Тому все більше міжнародних експертів схиляються до думки, що й насправді треба відпустити обмінні валютні курси у вільне плавання — і нехай співвідношення долар—євро—єна насправді визначає ринок. А від валютних ризиків — на випадок значних коливань у цій трійці — компаніям треба буде ретельно страхуватися. Українським — також. Адже ми не тільки «йдемо на Захід», дехто вже готовий на Захід інвестувати. Принаймні для таких НБУ хоче спростити вивіз капіталу за кордон. Такий шляхетний намір озвучив днями голова правління НБУ Сергій Тигіпко. Не те щоб у нас було мало бажаючих легально (а не через офшори) вкладати гроші в іноземні виробництва та проекти і не сушити собі голови вітчизняними ризиками, бізнесовими та політичними. Бажаючих, мабуть, вистачає, та бажати не значить могти. І ось, зокрема, чому.

      Мудрі експерти підрахували, що тільки в основні фонди українських підприємств треба інвестувати аж ніяк не менше 20 мільярдів доларів. А для того, щоб розпочати і завершити реальну структурну реформу всієї економіки України — щоб вони (економіка й Україна) набули пристойного цивілізованого вигляду — так для цього і 150 мільярдів буде замало. Це я до чого веду? А до того, що ліберальний режим експорту капіталу на сьогодні потрібний Україні як рибці парасолька. Бо такий режим має економічний сенс тільки тоді, коли країна «перевантажена» інвестиціями — аж нема куди їх подіти. Втім Україна інвестує-таки за кордон, причому 54 відсотки цих інвестицій припадають на зону російського впливу на ім`я СНД. Це — аж 86 мільйонів доларів: порівняйте хоча б зі згадуваними вище 20 мільярдами.

      Сумнівів у професійних якостях головного банкіра країни начебто немає, та й узагалі на цьому рівні не буває випадкових публічних заяв (на рівні трохи вищому — трапляються). То що ж спонукало пана Тигіпка, і то — після драконівських заборон — раптом пообіцяти зелене світло вивезенню капіталів?

      Варіанти відповіді. Спонукало те, що будь-яка ліберальна дія українського істеблішменту викликає схвалення на ринковому Заході, що ніколи не завадить. Або: якщо в Україні вітчизняному бізнесові працювати незатишно, то хай працює й багатіє за кордоном — хоч який буде зиск. Або дніпропетровця Тигіпка надихнув свіжий приклад Індустріального союзу Донбасу, який уже дозрів до купівлі металургійних підприємств у Східній Європі. Чому б ні, якщо згадати, що голова НБУ — дійсно з Дніпропетровська, але ж Прем'єр у нас — донецький... А може, і все це разом подіяло.

      Утім є ще одна версія — не гірша за інші. Голова НБУ мотивував ліберальні наміри необхідністю виходити на іноземні ринки, особливо — ринки машинобудування , обладнання та приладобудування. І тут ваша авторка пригадала іншу публічну заяву — вже на найвищому українському рівні: мовляв, нікому в Європі не потрібні наші літаки, машини, обладнання. Пам'ятаєте? — щось подібне казав, на щось таке скаржився Леонід Кучма, обгрунтовуючи (виправдовуючи) створення ЄЕП? Так от — чи не буде черговим аргументом-обгрунтуванням того ж таки ЄЕПу наступне: от, дивіться, вже всі умови створили, а на західні ринки нас усе одно «не пускають»? Бо за рік ситуація з можливостями інвестування за кордон навряд чи кардинально зміниться. Зокрема тому, що першими торують інвестиційну стежину — чи то на Захід, чи то в протилежному напрямку — зазвичай банки, а не промислові підприємства.

      Побутує стала експертно-владна думка, що українські фінансові ринки не готові до лібералізації як такої, бо не дуже міцна у нас фінансово-банківська система. Вона у нас стабільна, але, як було сказано, малопотужна. І якщо запустити до цього тихого внутрішнього басейну іноземних банківських щук, то непереливки буде нашим банкам-карасям. Навіть цілком ймовірно. Але непереливки їм буде «по-любому», як кажуть у таких випадках Бівіс iз Батхедом. Деякі банкіри навіть знають свій час «Ч» — першого квітня наступного року. Нагадаємо, що саме з цієї дати норматив НБУ достатньості капіталу для банків буде складати 10%. Не перестрибнув цю планку — виникнуть проблеми з наданням кредитів рідній економіці. А як її «перестрибнути», коли, за твердженням фахівців, усередині країни вже практично немає на чому банкам капіталізуватися? Не дає такої можливості сама структура недореформованої та хворої на інвестиційну дистрофію економіки. Що тут робити?

      Існує тверда думка, що треба-таки відкриватися світові. Якщо не всьому й не одразу, то принаймні відкрити фінансовий ринок України для солідних іноземців, які принесли б iз собою додаткові ресурси фінсистемі. Тим більше що такого «відкриття», тобто надання філіям іноземних банків (нерезидентів) однакових можливостей з вітчизняними (резидентами) вимагає традиція та статут Світової організації торгiвлi.

      На жаль, усе це поки що «в проекті». Солідні іноземці не дуже й і рвуться працювати в Україні, а у реальному фінансовому житті героїчнi спроби проникнути на наш ринок фінансових послуг виявляються, м'яко кажучи, невдалими. Не дочекавшись ухвалення Верховною Радою змін до Закону «Про банки та банківську діяльність», розроблених НБУ, якими іноземним банкам дозволяється відкривати в Україні свої філії, нас покидає польський Kredyt Bank S.A., а ще раніше пішли від нас і Societe Generale, і CSFB — усі зі стовiдсотковим іноземним капіталом. І лишилося в Україні «чистих» іноземців аж вісім штук на більш як півтори сотні вітчизняних банків.

      Щось-таки не виходить у нас із рухом капіталів та ресурсів: що в Україну, що з України. Причому є тверде відчуття і таке ж переконання: поки рідний істеблішмент ходить магічними колами між ЄС та ЄЕП, час для євроінтеграції спливає. Потім, як у черговий раз скуштуємо і наїмося досхочу північно-східної метрополії, може, і справді захочеться «в люди вийти», в цивілізації пожити — а її, тую цивілізацію, вже й не здоженеш.