У серпні цього року Кабінет Міністрів подав на розгляд парламенту черговий проект Закону «Про моніторинг телекомунікацій». Iдеться про відслідковування чи, як сказано у законі, про «зняття інформації з каналів електрозв'язку», ясна річ — «з метою забезпечення безпеки громадян, суспільства і держави». А таким каналом електрозв'язку є, у першу чергу, інтернетівський потік (трафік) — наприклад, ваша, шановний читачу (чи вашої фірми, або установи), електронна пошта.

Проект закону розробляла Служба безпеки України. Втім автора можна було б і не називати — той, хто читав проект, стовідсотково впізнає цей специфічний «почерк». Писався «закон про зняття інформації» на виконання президентського указу щодо боротьби з тероризмом — після сумнозвісних подій 11 вересня у Сполучених Штатах, хоча перші спроби офіційно й надовго поставити на контроль інтернет-трафік спостерігалися ще років чотири тому, тобто до терактів у США.

Власне, бажання спецслужб відслідковувати все, що ворушиться, старе як світ. І боротьба з тероризмом — справа, безперечно, потрібна та шляхетна. Все це ми чудово розуміємо. Але чомусь, після ознайомлення із СБУшним проектом, ваша авторка пригадала часи своєї ранньої-ранньої юності, коли на кожну ксерокопію треба було брати дозвіл у сумнозвісному «першому відділі», а кожна друкарська машинка мала бути зареєстрована в органах.

Власне, нас не стільки цікавлять російські проблеми, скільки українські перспективи. Але так уже сталося, що це — речі пов'язані. Пов'язані тому, що наші економіки, як-то кажуть, з однієї бочки наливалися — щонайменше сімдесят років. Пов'язані через гіпертрофований вплив російських підприємств та російських політиків — того постколоніального впливу Україна ну аж ніяк не може (не хоче?) позбутися. Словом, ясно ж — пов'язані, та й годі. Відтак наш нинішній огляд стану української економіки ми розпочнемо з невеличкого діагнозу російської економіки. Чи варто нагадувати шановному читачеві, що в обох країнах традиційно кажуть «економіка», коли йдеться про фінансове та ресурсне забезпечення політики?..

Парламентські старожили давно вже не бачили такого феєричного голосування з бюджетно-податкових питань — без доповідей, без обговорення, практично «в темну». Можу закластися на десять гривень: за що вони, власне, голосують, позавчора пообіді розуміли аж ніяк не більше десяти відсотків присутніх депутатів. Утім наслідки голосування навряд чи були б кращими, якби всі 450 народних обранців прочитали-таки пропоновані законопроекти. Але про це — трохи згодом.
Формальним приводом для такого екстравагантного ухвалення у першому читанні проекту Державного бюджету України на наступний рік стала заблокована, вже традиційно — представниками опозиції, парламентська трибуна. Ну не дісталися до неї доповідачі — ані від фінансового, ані від Бюджетного комітету. Отже, за пророчою і вічною формулою Леоніда Кравчука, маємо те, що маємо: у першому читанні ухвалили все поспіль. Дарма, що пропозиції Бюджетного комітету не стикуються з доповненнями від більшості, а все це разом — із податковими змінами, запропонованими комітетом з фінансів: головне, що уряд співпрацює з парламентом, і всі учасники процесу розповідають широкому загалові про свої конструктивні позиції...

Якщо вашу авторку не зраджує пам'ять, то остання широка дискусія з приводу скільки має коштувати національна валюта, відбулася в Україні наприкінці 1998-го — на початку 1999 років. Відтоді Національний банк yпевнено тримав курс гривні у вузькому коридорі — так що всі призвичаїлися сприймати співвідношення 5,2-5,3 грн. за долар за щось схоже на непорушний закон фізики. Власне, і нині дискусії як такої немає. Натомість є дві точки зору — одна належить офіційним чинникам НБУ, інша — не менш офіційним чинникам Міжнародного валютного фонду. Причому, як водиться, кожна зі сторін має рацію. Про плюси та мінуси жорсткого регулювання курсу гривні до іноземних валют та дещо про стан українських фінансів — ось, власне, тема сьогоднішньої розмови.

...Саме нафтогонові Одеса — Броди судилося стати і пробним каменем для українських владних чинників, і каменем спотикання на реальному, а не декларованому, шляху України до Європи. Власне, тим каменем став не сам нафтопровід, а спосіб його використання: чи то у прямому напрямку, чи реверсом — Броди — Одеса.
Минулої п'ятниці Наглядова рада ВАТ «Укртранснафта» вирішила-таки укласти контракт iз Тюменською нафтовою компанією — ТНК-ВР, за яким реверсний режим вмикається автоматично. Але вже в суботу Олександр Тодійчук (уповноважений з проекту ЄАНТК) уточнив, що «офіційного рішення з цього приводу рада не ухвалювала». Якщо вважати офіційним рішенням постанову Кабміну, то дійсно — такого не було. Але тенденція очевидна і, власне, тут йтиметься про наслідки такого рішення й про те, чи можна цим наслідкам якось запобігти.