Пані українка

11.05.2005
Пані українка

Валентина Овід у себе вдома. (Фото автора.)

      Біля Валентини Яківни Овід чомусь завжди переживаєш якесь дивне почуття сорому за самого себе — якщо за еталон оцінки наважишся взяти вічні клопоти саме пані Валентини. Чим вона займається — одним словом не скажеш. За один день ця жінка може знайти елітного автора для журналу «Березіль», напекти пиріжків дітлахам зі школи «Берегиня», посадити дерево й організувати гучний пікет на захист рідної мови. Словом, робота у пані Валентини, немов почесна місія: у російськомовному Харкові вона вже багато років «працює» свідомою українкою.

 

До Харкова її привіз поет

      Валентині не було й 18 років, коли у київському журналі «Дніпро» її помітив один відомий харківський поет. Дівчина йому, напевно, одразу запала в душу, оскільки, не довго думаючи, запропонував стати на рушник. Обуренню потенційної нареченої не було меж. Яке заміжжя?! Вона хотіла вчитися в університеті, писати новели та вірші, пірнути з головою у бурхливе столичне життя, а то й узагалі податися до В'єтнаму на війну з американськими агресорами. А тут така буденність, сіра проза... Проте нелюбе серцю заміжжя доля таки змусила  перейти. Мабуть, для того аби народити доньку і приїхати жити до Харкова.

      У «зросійщеному» мегаполісі спочатку все було чужим. Рятувала себе пошуком таких, як вона сама — рідних українських душ. І знайшла. Усі вони гуртувалися навколо Спілки письменників. Саме того затишного будинку, де в період харківської «столичності» перебули всі представники тодішньої мистецької еліти.  Там і понині зберігається якась особлива аура. Ось за цим столом сидів Тичина, а в тому куточку сміявся Вишня. І все це нікуди не зникло, живе і далі якимсь окремим життям. А серед цього музейного порядку чинно проходжувалася нова письменницька еліта. Що не людина, то цілий Всесвіт з великим хистом до учительства. Аби залишити по собі талановиту зміну, вони були готові годинами розбирати по літерах кострубаті рядки юних поетів-початківців і неймовірно раділи, коли з цих запальних максималістів  таки виходило щось путнє.

Вікно Сковороди знайшли на голуб'ятні

      Політична відлига наприкінці 80-х нагадала великі розкопки. Усі щось шукали — демократичну свободу, Христову істину, національне коріння. Валентина пристала до третіх, організувавши просвітницьке товариство «Спадщина». Людей прийшло море: науковці, вчителі, лікарі, інженери, правозахисники. Квіт нації, бурхлива енергія, палке бажання пізнати самих себе, утаємничену вітчизняну історію.

      Але розвідана правда виявилася жорстокішою від найсумніших прогнозів.  З нею жити стало ще важче. Пішли, наприклад, зі Славком Проненком на пошук сковородинівської хати у Чорноклетінському провулку — не знайшли. Причина з розряду неймовірних. Виявляється, у 72-му році, напередодні ювілею мандрівного філософа, до Харкова мали приїхати діаспоряни з Канади. Так ось, щоб вони не побачили ту хату, партійні боси наказали її знести.  «Дубове дерево, мов грім, гриміло під сокирами зеків-п'ятнадцятидібників, — розповіли «спадщанам» очевидці. — Отака тільки міць у стінах. За три століття — жодного пошкодження».

      Канадці  приїхали через два дні. Дізнавшись про все, заплакали. Це ж треба так спізнитися! «Якби встигли, — сказали сусідам, — то не дали б розгулятися вандалам. Хай би нас тут хоч живцем палили». Здивовані таким зізнанням городяни, розтягли історичне дерево по власних кутках. Можливо, ці святі для нації уламки ще й досі надійно підпирають чийсь паркан або курник. Поталанило знайти тільки маленьке віконечко. «Його взяли на голуб'ятню, щоб світ бачило», — так вирішила для себе пані Валентина. Хоча це, звісно, тільки благоговійне припущення: у харківській душі сухого раціоналізму завжди було більше, ніж красивої романтики. Але що тут вдієш, «кожному городу свій нрав і права».

      Загублені могили предків спадщани шукали довго, натхненно і, певною мірою, наосліп. Скажімо, перепитавши багато очевидців,  здавалося вже  було знайшли поховання Миколи Хвильового. Зібрали гроші, поставили пам'ятник.  Але потім стало відомо, що останній притулок письменника — в іншому кінці галасливої паркової зони. До речі, ця сторінка вітчизняної історії й понині залишається непрочитаною. Харківським подвижникам поталанило хіба що відкрити  її для самих себе. І поки голосно дивувалися власному  відкриттю, встигли здивувати  інших. За великим же рахунком, та правда й понині місту не болить. Вона така ж чужа у Харкові, як, скажімо,  українська мова, різдвяний вертеп чи пам'ятник розстріляним кобзарям у сплюндрованому харчевнями саду Шевченка.

«Подруга» Горбачова

      Місцева влада активність українофільської громади сприйняла в дусі кращих партійних традицій. Тобто офіційно, про всяк випадок, чиновники її ніби терпіли — нехай співають своїх пісень, аби тільки в політику не лізли.  Але водночас наказали адміністраторам Спілки письменників, щоб ті знайшли спосіб вигнати «Спадщину» на вулицю. Рятувати справу взялася Валентина Овід, яка на той час вже мала репутацію харків'янки, що дружить із самим Михайлом Горбачовим.

      Дружба з Генсеком народилася після листа до Кремля. На його сторінках Валентина популярно розтлумачила керівнику наддержави, в який спосіб найпростіше врятувати вкінець занедбану українську культуру. Горбі-демократ особисто подякував жінці за активну громадянську позицію, про що сповістив місцеве харківське керівництво. З того часу Валентину влада стала боятися: а що коли раптом їй спаде на думку вдосконалити ще й систему місцевого управління. Тому, коли прийшла до обкому комсомолу просити приміщення для свого товариства, їй не відмовили. Причому результат перевищив усі попередні уявлення про можливий дах над головою: через стіну — комсомольці, через дорогу — КДБ. Саме в умовах такого сусідства багатолюдна «Спадщина» згодом розпалася на кілька громадських організацій: товариство української мови, «Просвіта», братство Андрія Первозванного. Словом, такі собі гуртки за ідейними інтересами, що далі вирішили жити окремо. Ось так окремо вони живуть і зараз. Ще не чужі, але вже й не рідні. У кожного своя правда, образа та амбіції.  

      «Спадщині» після «розлучення» дали апартаменти в самісінькому центрі міста. Але згодом комерційні інтереси взяли гору і жовто-блакитних донкіхотів потурили геть. Поневіряння згодом завершилося черговим новосіллям. Зараз у тій кімнаті триває ремонт під гучні лайки сусідів. Найбільше їм не подобається, коли спадщани співають. Але ті стоять на своєму і переповнені грандіозними планами. Почнуть із створення власної бібліотеки. Валентина Яківна зараз активно набиває лантухи власними книжками. У себе вдома залишить найцінніші. Решта служитиме просвітницькій справі. Уявити  квартиру пані Овід без громіздких стелажів сьогодні практично неможливо. Це все одно, що побачити у жахливому сні церкву без іконостасу. Але коли рішення  визріло, вже не відступиться.

      Ще один клопіт — недільна  школа «Берегиня».  Скільки через неї пройшло дітлахів — порахувати важко. За свою науку вчителі-добровольці не отримували жодної копійки. Навпаки, йдучи на заняття, несли з собою фарби, олівці, альбоми. А ще купували призи для конкурсів, які проводили біля пам'ятника Шевченку. І все — за власні кошти.  Протрималися на голому ентузіазмі довгих тринадцять років. «Занепала школа зовсім недавно. У нас просто не вистачило грошей. Бідні як церковні миші, причому всі». 

      Повернути дітям «Берегиню» допоміг випадок. Недавно Валентина зустріла давню знайому, а та й говорить: «Уяви собі, всі наші випускники вступили до ВНЗ, жоден не залишиться без освіти. Виходить, не даремно старалися». У серці одразу щось йокнуло: треба починати спочатку, негайно! І почали. Дітвора цього разу прийшла специфічна, переважна більшість — класичні генерали піщаних кар'єрів. Батьки десь у вічних запоях чи мандрах, а хлопці виховують себе самі. Коли, за традицією, поклали перед ними Кобзар, подиву не було меж: дітям по десять років, а читають гірше першокласників. Тобто повністю відбилися від школи, від дому, від рук. Але водночас виявили  неабияке бажання до просвітницької науки. Тепер залюбки вчать вірші, беруть участь у народних святах, ходять на міські екскурсії. «Як нам вас називати? — спитали на початку хлопці в головної вчительки. — Тітка чи бабця якось незручно». — «Називайте пані Валентина», — сказала подумавши. У відповідь — круглі від подиву очі. Ніколи досі не чули такого дивного звертання «пані». Але потім звикли, і більше не сміються.

Сізіфові й не снилося

      Місце, звідки пішов козацький Харків, «спадщани» теж знайшли. Ним виявилася прекрасна криниця по вулиці Шевченка, 5. Не вода — золото. Найслабкішого на ноги поставить, оскільки переповнена природним залізом. Сюди б установку якусь поставити, щоб розріджувала цей унікальний вміст, і лікуйтеся на здоров'я. Але яким же був подив харківських пошуковців, коли замість «клініки» під відкритим небом застали біля криниці примітивний смітник. Почистили все, відродили, аж тут новина: на цьому святому місці збираються будувати автозаправку. «Спадщани» вдарили на сполох, написали купу листів, боронили криницю від будівельників, узявшись за руки, — нічогісінько не допомогло. Могутній автосервіс переміг історію, ентузіастів, і зрештою, здоровий глузд.

      А під Харковом разом з криницею ті самі добровольці рятували ще й пам'ятник Григорію Сковороді. Мандрівний філософ під дзюрчання кришталевої води свого часу написав тут не один свій геніальний твір, що й спонукало місцеву владу напередодні якогось ювілею до скромної  монументальної творчості. Але оскільки між «круглими» датами у нас щоразу минає ціле десятиріччя, а без серйозного приводу  дбати про культуру та екологію у нас якось не прийнято, всюдисущі ентузіасти пані Валентини застали біля тієї криниці просто жахливу картину. Вода ледве пробивається крізь завали сміття, а над цим повним занепадом сумує кам'яний філософ, якому представники того самого загону невтомних шкідників повідбивали руки і видовбали очі. І вкотре закипіла робота. Тепер тут порядок, який підтримує з власної ініціативи господиня сусіднього кемпінгу Галина Журавель, і звісно ж — новий пам'ятник Сковороді, споруджений під впливом епістолярної творчості «спадщанців».

«За всіх скажу, за всіх переболію»

      Усе своє життя Валентина Овід мріяла бути письменницею, але встигла написати лише одну книгу — «Дві матері». Колеги по перу без кінця говорять: «Повертайся негайно до творчості». Але ж коли? «Якщо і я сидітиму за столом, — відповідає, — хто боротиметься? Та клята боротьба випила всі соки і забрала останню силу. Без кінця якісь мітинги, пікети, чолобитні, суди». Останніх було вісім і всі політичні або правозахисні: сім у Харкові, один у Києві. Перемогла скрізь. «Законів не знаю, але процеси вигравала. Наче сам Бог диктував, що казати».

      На всіх політичних акціях пані Овід завжди відповідала за порядок. Тримати в емоційній рівновазі багатотисячний мітинг, коли навіть необачний порух руки може завершитися побоїщем,  звісно ж, —  не жіноча робота. Але справлялася, при ній усі заходи проходили мирно. Шкодує вона зараз за тим, що свого часу не заступилася за Василя Стуса. Судилище над поетом проходило якраз тоді, коли юнкою жила у Києві. Якби знала, обов'язково пішла б. І це чистісінька правда. У дні розправи над «Собором» Олеся Гончара вже з Харкова написала гнівного листа до «Літературної України». Усі тоді дружно засудили майбутнього класика, а вона виступила на його захист. Олесь Терентійович подякував  особисто і запропонував протекцію з видавництвом книги. Але свої оповідання Валентина відіслати до столиці посоромилась. «Там такі люди друкуються, — подумала, — а що я?»

      Помаранчеву революцію пані Овід на самоплив уже не пустила. Зі своєю подругою Лідією Зоріною на гроші «Просвіти» доїхали до столиці на перекладних. А що тут вдієш? Чиновники заборонили продаж квитків на київські поїзди. На Майдані зорієнтувалися швидко: «Куди Луценко скаже, туди і йшли: Верховна Рада так Верховна Рада, все одно, аби з користю для справи». Під вечір на підлогу падали замертво, а на ранок усе повторюється спочатку. Повернутися додому жінкам допомогла заслужена артистка України Неоніла Крюкова. Саме вона дала півсотні на дорогу, оскільки революція «з'їла» все просвітянське відрядження. І здоров'я, до речі, теж. Як тільки перевтомлене тіло плюхнулось на рідне ліжко, Валентину обсіли одразу всі її давні болячки. У якійсь дивній напівсвідомості пробула довгих два місяці, не змогла вийти на роботу  в журнал «Березіль», не ходила на службу до Українського культурного центру і взагалі «пропала» звідусіль, ніби більше не живе у Харкові. «До мене вже дуже давно прийшло відчуття,  що маю надзвичайно тяжку долю, — сказала вона в інтерв'ю під впливом, мабуть, саме такого стану. — Але я обрала її сама, тому ні на кого не нарікаю».

      «Чи страшно бути в нашій країні революціонеркою», — запитую у пані Валентини. «Дуже страшно, — відповіла, навіть не замислившись. — Коли їхала до Києва на заходи, завжди обнімала онука й говорила: «Артурчику, якщо зі мною щось зроблять, і я не повернуся, то запам'ятай на все життя — ти  українець. Він же в мене ще у два роки бігав з жовто-блакитним прапорцем і написом на кофтині «хочу в український дитсадок». Насправді бути сміливим дуже важко. Дехто й досі не позбувся цього страху. А багато наших людей просто завчасно пішли з життя, не витримавши переслідувань, тиску, перевантажень. Олександр Юрченко, Володимир Смоленський, Юлія Гречаніченко... Які люди були! Зорі небесні! Тепер ось немає».

      А наступного дня ми зустрілися з пані Валентиною у Спілці письменників. Черговий борець зі світовим злом презентував там свою вже п'ятнадцяту за рахунком книжку. Її вчорашню втому видавали хіба що кілька зморшок на  обличчі і трохи невпевнена хода. Решта — все як завжди: стильна блузка, свіжий макіяж і посмішка на устах. Поки гості збиралися в залі, Валентина встигла перерахувати довгий список заходів зі свого нового плану дій. Словом, життя продовжується. За великим рахунком, Україна ще до пуття не перемогла i в столиці. А в Харкові — тим більше...

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>