Сцена з вистави «Біла ворона»: Жанна (Юлія Вдовенко) кличе народ у бій. (УНІАН.)
— Закінчивши естрадно-цирковий коледж, я потрапила на конкурс «Народний артист» (цей проект був «міжнародним» — у сенсі просторів СНД, а базувався в Росії. — Авт.). Пройшла відбір із багатьох тисяч претендентів, вийшовши до фінальної десятки, а потім і п'ятірки. Цей конкурс демонстрували і на українському телебаченні, й одного разу Анатолій Хостікоєв, цілком випадково увімкнувши телевізор саме під час цієї передачі, побачив там мене. Саме тоді компанія «Бенюк і Хостікоєв» шукала виконавицю головної ролі у відновленій рок-опері. Прослухали чимало співачок і актрис, але проблема полягала в тому, що потрібна була саме співаюча актриса, яка б не лише мала відповідні вокальні дані, а й однаково добре володіла як голосом, так і акторською майстерністю. Очевидно, я їм у цьому сенсі підійшла, бо мене розшукали й запропонували роль Жанни д'Арк. Звісно, я чула про цю рок-оперу й раніше, однак слухати її, на жаль, не могла — я все-таки представник іншого покоління, і під час тріумфу «першої» «Білої ворони» була ще маленькою. Але заспівати й зіграти у такій знаменитій виставі чудових авторів Юрія Рибчинського й Геннадія Татарченка — це була для мене дуже цікава, несподівана й захоплююча пропозиція. Звичайно, я погодилася.
Мене часто запитують, чи не шкодую я, що не перемогла в «Народному артисті». І я щиро відповідаю: ні, не шкодую. По-перше, до фіналу все одно потрапила, по-друге, пройшла чудову практику, здобула неоціненний досвід, знайшла багато нових знайомих, пережила такі емоції! І по-третє — тепер у моєму житті новий етап, «Біла ворона».
— Те, що ви не бачили попереднього варіанта, де в ролі Жанни Наталя Сумська, допомогло чи навпаки, не було з кого брати приклад?
— Мабуть, це навіть добре — оскільки не було на що спиратися, вдалося створити новий, «свій», образ. Тим паче що Анатолій Георгійович (Хостікоєв) — просто геніальний актор та режисер і чудова людина, він мені дуже допомагав, спрямовував — легко й ненав'язливо, аби я могла зорієнтуватися в ролі. Вони з Богданом Бенюком підказують якісь нюанси в театральних моментах, дуже допомагає Наталя Сумська, яка іноді мене так захвалює, що я аж знічуюсь. А в музиці цій я від початку себе почувала дуже комфортно. Я її душею співаю!
— Юліє, дивлячись вашу виставу, багато хто по-новому переживає ті самі відчуття, що й на Майдані... Ви це теж відчували чи ставилися до рок-опери просто як до художнього твору?
— На жаль, на Помаранчеву революцію я не потрапила, бо саме тоді, коли вона відбувалася, брала участь у «Народному артисті». Звісно, в цьому проекті я в певному сенсі теж відстоювала честь країни, але про Майдан чула тільки з розповідей друзів. Вони мені дуже яскраво змальовували, як тут було, так що я це все переживала і серцем, і душею... Але свою Жанну д'Арк я не асоціювала саме з нашою революцією. Просто спробувала вжитися в роль і, можливо, більше провести паралелі із власним життям. Адже в мене теж були і злети, і падіння, а свобода — це для мене взагалі свята річ. І коли Жюльєн співає Жанні: «Що вище, ніж любов моя?», а я відповідаю: «Свобода!» — це справді так, свобода — це саме те, до чого треба прагнути. І те, що я роблю на сцені, — це не награно, не надумано, це — справжня я.
— В один із буремних днів революції багатотисячний Майдан дуже розчулила Сумська, яка, незважаючи на застуду й погану погоду, так проникливо співала про Свободу... А ви б так — безкоштовно, за ідею, на холодному вітрі й морозі — змогли співати, виявляти свою громадянську позицію?
— Насправді я й сьогодні, співаючи Жанну д'Арк, як мені здається, немало роблю. І, звісно, із задоволенням співатиму для людей завжди, якщо це допомагатиме їм стати добрішими, вільнішими в душі, усвідомити себе нацією, боротися за свободу для своєї країни. До речі, я про це написала пісню, і вона зараз звучить на радіо. Називається «Країно моя».
— Однак загалом ваших пісень чомусь не чути. Чому? Вас не беруть в ротацію?
— Якби я цього прагнула, то вже була б дуже відомою й популярною. Та я добре усвідомлюю, що слава — це серйозна відповідальність і неабияке навантаження, і щоб її підігрівати, треба постаратися, тому на сьогодні старанно працюю над собою і своїм репертуаром. Бо знаю, що коли почну звучати всюди — на радіо, телебаченні тощо, — то це буде зовсім інша якість, це буде ні на що не схоже, і про це говоритимуть усі. Я хочу досягнути такого рівня, щоб подібні запитання взагалі не виникали.
Пісні в мене є, зокрема й відомих композиторів, але я знаю, що треба ще добре попрацювати. Зрештою, мені ще лише 20 років, я тільки формую свій імідж, і все ще попереду. Зараз я готую свій перший справжній альбом, який вийде десь ближче до осені. Поштовхом до сольної кар'єри стала участь у «Народному артисті». Раніше я співала джаз, рок, якісну англомовну музику, але відомою не була й особливо себе не просувала. Молода просто була. А після цього проекту з'явилося багато можливостей, зв'язків, знайомств...
— Мабуть, надходили пропозиції робити кар'єру в Росії?
— Так, справді було кілька таких пропозицій від різних продюсерів. Але, на жаль, усі вони стосувалися довгострокових контрактів — на сім і більше років співпраці. Для мене це надто серйозний строк, за цей час стільки всього можна встигнути! І, можливо, втілити значно більше своїх мрій, ніж пропонують ці контракти. Мабуть, хтось інший на моєму місці вчинив би інакше й залюбки погодився на такий контракт. Але я волію зробити по-своєму — не через примхи, а тому, що я відчуваю: так буде краще.
У «Народному артисті» мене ламали, і той репертуар, який я співала — це було не завжди моє. Там було шоу, гра на виживання, коли тобі кажуть, що заспівати (бажано щось попростіше), що вдягнути, як поводитися... Не дивно, що після цього я не погодилася на якісь довгострокові контракти! А тепер я вдячна долі за те, що потрапила в рок-оперу, де я змогла повністю викластися, відкритися.
— Юлю, так уже трапилося, що дуже багато хто під час перегляду «Білої ворони» асоціює вас із вашою тезкою Юлією Тимошенко...
— Мене чи Жанну д'Арк? (сміється)
— Вас — у її образі. На виставу ходять політики, кожен із яких оцінює ваш революційний образ по-своєму. Вже ходять легенди про те, як після відставки Тимошенко з посади Прем'єр-міністра відмовили прийти на цю виставу Віктора Ющенка. І як, навпаки, у захваті від її перегляду була сама Юлія Володимирівна.
— Так, справді, Юлія Тимошенко була на виставі. Їй, мабуть, ця тема по-своєму близька, бо вона, як мені здалося, була дуже розчулена, так тепло нас хвалила... Подарувала нам дуже цінні призи. Але я ніколи не думаю про те, хто саме сидить у залі. Мене, буває, лякають: ой, Юлю, там у залі сидить такий-то чи така-то — міністри там чи політики... Але цей спектакль дуже особливий, у ньому повинна бути надзвичайна самовіддача, адже основне навантаження йде саме на мене. Тому перед виходом на сцену я намагаюся зосередитися тільки на ролі, багато молюся. І просто не маю права думати про щось інше.
— А ви взагалі цікавитеся політикою? Бо від людей творчих нерідко можна почути, що це, мовляв, «брудна справа», їм це не цікаво, яка різниця, хто там Прем'єр чи Президент — усі вони однакові...
— Здається, в нашій країні дуже складно ігнорувати цю тему. Надто вже бурхливо розвиваються події, тому повністю обійти політику, мабуть, неможливо. Звісно, я цікавлюся політичною ситуацією, але на «загальному» рівні. Особливо намагаюся не втягуватися — це справді не моє.
— Але зараз триває виборча кампанія, і багатьох митців, насамперед співаків, різні політичні сили залучають до агітації. Ви б погодилися виступати в рамках «політично-рекламних» заходів?
— Якби залучали, то ми б, звичайно, обговорювали ці питання. Річ у тім, що на сьогодні я не можу повністю вирішувати за себе, адже є «обличчям» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Але, звісно, і своїм власним обличчям теж — мені ж іще робити кар'єру, співати в цій, і, я сподіваюся, в інших країнах. Тому я намагаюся жити передусім мистецтвом і не перейматися такими речами. Адже якщо мистецтво стане прагматичним, меркантильним, тоді просто не залишиться людей, які зможуть відволікти від буденного життя, бодай на короткий час перенести в інший, прекрасний світ. Бо, наприклад, наша рок-опера — це, я вважаю, очищення. Люди приходять, вживаються в цю історію, вони плачуть разом із Жанною і разом із нею радіють... Це святі речі! Не можна допускати, аби будь-хто привласнював — не важливо, політики чи не політики.
— Які у вас стосунки з «родиною» Бенюків—Хостікоєвих?
— Ой, це такі надзвичайні люди! Великі люди, великої душі, одні з найкращих представників нашого суспільства! І нашого мистецтва. Я дуже багато чому від них навчилася, і неймовірно вдячна за те, що вони мені стільки дали. І за «Білу ворону». Це абсолютно унікальний проект, із надзвичайним сплеском емоцій! Він на десять голів вищий за все, що я робила в «Народному артисті». І я анітрохи не шкодую за тим, що в Україні про мене менше знають, ніж у Росії після того проекту. Так, у мене тут менша популярність, рідше просять автографи. Але я знаю, що в мене довгий шлях. І знаю, що досягну успіху. Інша річ — як це зробити. Я хочу зробити це красиво.
— Юлю, ви красива дівчина, граєте у вельми пристрасному спектаклі з дуже симпатичним партнером, актором Ігорем Рубашкіним, так реалістично зображуєте палке кохання. Ваші стосунки, випадково, не вихлюпнулися поза межі сцени? Адже свого часу на вашому місці в такій самій ситуації Наталя Сумська з Анатолієм Хостікоєвим не втримали своїх почуттів...
— (Чарівно усміхаючись). Ні, в даному випадку нічого такого нема. Хоча на сцені у нас із Ігорем чудовий контакт і дуже потужний заряд, але на тлі цього нічого «такого» не виникло. Він чудова, цікава людина, але ми з ним у різних сферах — він у театральній, я — в естрадній... До того ж і він, і я не вільні. Можливо, в інших обставинах щось і було б, але в нашому випадку вмикаються мізки (сміється).
— Тобто ви не сама, і нещасним прихильникам нема на що сподіватися?
— А який сенс бути самій?! Я дуже романтична людина, мені просто необхідне кохання — щоб жити, співати, творити! Це емоції, без них не можна жити. Я дуже вдячна своєму коханому, що він поруч зі мною. Але заміж поки не збираюся, тож прихильникам можу порадити одне — дерзайте! Якщо знайдуться люди, які зможуть підкорити моє серце... Хай стараються (сміється).
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
